Вистава, що наснилася десь між Берліном і Києвом

Про Ha*l*t Тамари Трунової

Нас попереджають, що цей спектакль ставився на європейську публіку. І спочатку я собі думала: ну навіщо вкотре знову розповідати про жахіття війни, які нам усім довелось і доводиться переживати щодня. Може, німцям це й корисно знати, їм зайде в самий раз, але нащо це все грати тут, в Україні?

Актори спершу вийшли на сцену й чесно сказали: уявімо, що ми не в Києві, а в Берліні, і виставу граємо для іноземців. Це трохи зняло мої внутрішні претензії до всього, що далі відбувалося на сцені. Початок підбішував, актори вдавали, що вони прийшли на репетицію «Гамлета», якого хотіли ставити перед війною, а потім виявилось, що в них з'їхав дах чи вони поснули. Далі зображали свої внутрішні й зовнішні рефлексії під час війни, у так званому колективному сні. Здається, у цьому жанрі й вирішена вистава.

Це було прикольно, подекуди смішно і навіть зворушливо, але я не розуміла, навіщо вони це роблять. Ну війна, ну стрес, ну так, все непросто.... але всі це переживають і якось дають собі раду, живуть далі. Для чого знову витягувати ці моторошні нутрощі пережитого на поверхню? Легше ж не стане. Потім згадувала, що я типу німкеня, й видихала. Це ж Трунова, тож щось напевно у цьому є, шепотіла собі під ніс.

Усе, що діялось, справді нагадувало страшний сон, у якому актори приїхали до Німеччини на фест грати «Гамлета», а він, блін, не готовий, бо війна почалась, і тоді вони вирішили забацати німцям імпровізований концерт. Акторка в ролі Гертруди (Ірина Ткаченко) жалісно співала пісню «Летіла зозуля», Олег Стефан грав соло на уявному акордеоні. Усі згадували монологи з «Гамлета», що перегукувалися з їхніми внутрішніми істеричними станами й підтекстами, обумовленими війною. А потім стали в коло і затанцювали. Й кожен по черзі згадував імена тих, хто загинув у цій війні: акторів, письменників, журналістів і просто людей. Так, це було сильно, глядачі у залі плакали. Цей момент був і трагічний, і водночас іронічний. Немов актори приховували свій біль і внутрішню драму десь глибоко в танці. Вистава затягувала все більше, і я нарешті почала розуміти, для чого її грають тут, і для чого грали там.

А ще на сцені були червоні ялинки. Вони з'явились, коли акторка, яка репетирувала Офелію (Марина Клімова), захотіла перевірити, чи справді вона спить, чи це все-таки реальність, і забажала, щоб на сцені з'явилися ялинки червоного кольору. Так і сталося, завісу підняли й ось перед нами шість ошатних ялинок. Одразу уявилась Красна площа в Москві, і ті ялинки немов звідти, червоні від крові. Нехай це й банальне прочитання тої метафори – але чому ні?

А далі було найцікавіше, Прийшов один хлопець, актор Дмитро Олійник, він грав якогось фрікуватого трансвестита, дуже витончено й філігранно. Він офігезно виглядав, у сріблястих кроксах зі стразами й валізою на колесах. Мабуть, це натяк на біженця. А чому трансвестит? Може, тому, що зрікся свого коріння, загубив себе на чужині чи прикинувся кимось іншим, не знаю. Дивний персонаж. Розказував відому притчу про китайського філософа, якому наснилося, що він метелик, а коли прокинувся, то вже не зміг визначитись, де сон, а де дійсність і хто кому снився. Так і в цій виставі важко зрозуміти хто є хто, і для чого все це робиться.

Але у фіналі, актори класно жартують щодо свого закордонного досвіду й пережитого у війну. Якимось дивним чином вистава починає звучати в оптимістично ключі. Ніхто вже не боїться, не плаче, навпаки, усі сміються, запрошуючи іноземців (чи нас?) спробувати пережити той досвід – щоб одного дня зуміти трансформуватися з лялечки у метелика.

А й справді, у перші дні війни мені здавалось, що я сплю і ніяк не можу прокинутись. Потім зрозуміла, що війна дарує можливість якраз прокинутись зі сну буденності й ілюзій, збагнути, що життя і смерть рівноцінні, стоять завжди поруч. Що наше життя і є сон, а ти лише спостерігач – і актор водночас. Головне, на якому поверсі ти живеш і сприймаєш цю дійсність. Війна – не лише страждання, а й еволюційний стрибок, можливість пережити потужну особисту трансформацію, набути досвіду, завдяки якому ти вже ніколи не станеш колишнім. Мені здається, вистава про це. 

Фото: Артем Галкін

Добірку матеріалів про цю виставу читайте в журналі «Український театр» №3, що незабаром вийде друком.