Дмитро Некрасов: «Те, що для когось — хлам, для нас — художня цінність»

Сумський театр імені Михайла Щепкіна у лютому привіз до столиці дві вистави – «Птах на горищі» режисера Владислава Писарева й «Украдене щастя» у постановці Дмитра Некрасова. Останню через великий попит показували двічі. Ми поговорили з Дмитром Некрасовим про його роботу. А також про пошук реквізиту, роль тік-току та можливі гастролі країною. 

«Украдене щастя» Івана Франка – це класика, яку зараз ставлять у багатьох театрах. Чим вона вас зацікавила?

– Ця постановка народилася досить спонтанно. В театрі планувалася одна прем'єра, але через виробничі труднощі її відклали, й терміново потрібно було поставити щось цікаве та якісне. Я запропонував «Украдене щастя».

Спочатку вистава планувалася для шкільної аудиторії. Однак у процесі роботи стало зрозуміло, що це буде історія для більш дорослих глядачів.

Тож вам довелося працювати швидко?

– Ми створили виставу у відносно короткі терміни, хоча в нас була пауза на відпустку. Це дало можливість переосмислити деякі моменти, поглянути на матеріал з іншого боку. Коли повернулися до роботи, внесли певні корективи в постановку.

Події вистави відбуваються у містечку на Слобожанщині в кінці 1990-х на початку 2000 років. Чому власне цей період?

– Мене цікавлять історії, які резонують із моїм життям. Я народився у 1992 році й виріс у Харкові. Цей досвід добре наклався на сюжет «Украденого щастя». Тому ця постановка – своєрідна проєкція на моє оточення та родину.

А як на виставу реагує молодший глядач?

– Попри те, що молоді глядачі не жили в часи, про які йдеться у виставі, вони знаходять у ній щось знайоме. Батьки, а подекуди вже й бабусі, переповідають ці історії, тому багато моментів викликають відгук у молоді. Їм цікаво бачити оригінальне прочитання класичної п’єси, а також динамічні сцени та сюжетні повороти.

Важливу роль відіграє атмосфера. Ми працювали над тим, щоб глядачі буквально занурювалися у простір вистави. Коли ми змонтували декорації на сцені столичного театру Франка, то опинилися ніби в ангарі для літака. У Сумах все підлаштовано під простір малої сцени, яка імітує гараж. І глядачі опиняються всередині сценічної дії.

Тобто на рідній сцені глядач перебуває всередині цієї історії, на відміну від київської сцени імені Данченка.

– Так. Рівневість амфітеатру в Києві додає відчуття, що ти перебуваєш у великому приміщенні. У нас простір більш камерний. Плюс – для атмосферності ми продумали локальне освітлення: біля входу одна лампа дає певний тон, далі два торшери — один маленький, другий великий, потім лампа над мотоциклом. Все це створює затишок, зонально виділяє простір. Мені здається, це вдалий хід.

Ну і, звісно, TikTok-сцена весняних вечорниць, яку, мабуть, уже тільки лінивий не запостив у соцмережі. В деяких наших глядачів вона набрала майже мільйон переглядів.

У Сумах на цю виставу аншлаги, наскільки я знаю.

— Так, пройшло понад 40 показів з аншлагами. Ми стартували премєрою 25 серпня, тобто вже більш як пів року. Вчора виставили у продаж два додаткові покази. За 2,5 години квитків уже не було.

Вистава досить коротка – одна година двадцять хвилин. Це так задумано чи обумовлено тим, що Суми — прикордонне місто, де майже постійно лунає тривога і тривалість вистави має значення?

— Вона не коротка, а ідеальна за своєю тривалістю, відповідає моєму «золотому перетину» для театральних постановок. Мені складно дивитися дуже довгі вистави. Можливо, це пов’язано з регіоном, у якому живу й працюю. А можливо, з внутрішнім сприйняттям. Я обожнюю півторагодинні вистави — це мій формат. Якщо робота якісна, вона залишає післясмак, і глядач продовжує хотіти ще. Ну, й справді, ми живемо дуже близько до ворога. У місті постійні тривоги, стан напруженості. Але ми намагаємося створювати хороший продукт.

Чи є у виставі автобіографічні моменти? Ви згадували про своє дитинство.

— Ні, це не автобіографія. Я створюю сюжети. Намагаюсь добре розказати історію. Якщо вона цікава, має чіткі та виважені сюжетні опори — вона приваблює глядача.

Тобто це радше атмосфера, ніж особистий досвід?

— Так. Хоча, наприклад, мій батько служив в Афганістані. Йому пропонували після служби піти в органи, але він відмовився — на відміну від героя вистави.

А сюжетна лінія про жінок, які не могли піти із сімей у 1990-х?

— Я знаю такі історії, їх було багато. Але це теж не автобіографія. Це радше збирання фрагментів реальних подій. Трохи з мого життя, трохи з життя родичів, знайомих.

Щодо реквізиту. Вистава насичена предметами того часу, навіть трохи старішими. Я бачила у фейсбуці, що ви шукали певні речі для постановки.

— Так, ми часто звертаємося до глядачів. Те, що для когось — хлам, для нас — художня цінність. Наприклад, майже все, що бачите на полицях у виставі, принесли глядачі. І ми вдячні їм, тому що це додало автентичності. Наприклад, той самий велосипед «Гномік» — де ми його знайшли б?

А платівки, магнітофони, дрібний реквізит?

— Все це нам теж принесли. Люди писали коментарі: «О Боже, це ж мій велосипед!» або «Це мій магнітофон!» Ми запрошували таких глядачів на виставу — вони були у захваті, бо їхні речі оживали на сцені.

А мотоцикл?

— О, це взагалі знахідка! Я їздив забирати цей мотоцикл разом із батьком моєї дружини. Ми везли його на причепі, він перевертався. Було непросто, мотоцикл доволі важкий. Це своєрідна реліквія. Пізніше наші освітлювачі відновили його, він запрацював. У фінальній сцені двигун справді запускається, хоча протягом усієї вистави цього не відбувається.

Все створювалося поступово. Диван взяли у світловиків із цеху. Килим, який зараз виглядає просто неймовірно, знайшли на складі театру. Він там лежав роками. Люди по ньому ходили, як по звичайному підлоговому покриттю. Але я його побачив і сказав: «Цей наш, треба придумати, як його чистити!» Довелося докласти багато зусиль, щоб його відновити. Тепер він живе новим життям. 

Так само довго шукали старовинний вішак у коридор, бо зараз такі вже не виробляють. Зробити новий — не варіант, він виглядав би занадто сучасним, без характерного запаху старої деревини. Знайшли його в декораційному цеху, під іншими речами. Витягли, поставили — як там і був.

Як думаєте, чи була б вистава такою популярною без TikTok?

— Локально — так, у місті вона стала б відомою завдяки «сарафанному радіо». Але в масштабах країни — навряд. TikTok і соцмережі сьогодні є потужним рекламним інструментом. Театрам потрібно використовувати ці можливості, щоб популяризувати свої вистави. Наприклад, Олег Скрипка, який приходив до нас на виставу, бачив відео про неї в соцмережах.

Чи плануються ще гастролі Україною?

— Нас запрошують до Львова, Одеси, Ужгорода, Києва. Але це питання до керівництва. Я впевнений, директор Сергій Дорофеєв робить усе можливе для популяризації Сумського театру.

Наш театр прагне заповнювати український театральний простір якісними виставами. Хочемо гідно представляти наш регіон, наше місто. Прагнемо вдосконалюватися і бути нарівні з провідними театрами країни.

Над чим працюєте зараз?

— Готуємо для великої сцени «Тіні забутих предків». Прем'єра – 28, 29, 30 березня. Це масштабна робота, в якій задіяний весь колектив. Хочеться створити якісний мистецький продукт, щоб він став ще однією візитівкою Сумського театру.