Повернення Річарда Нельсона

Американський режисер і драматург Річард Нельсон торік з успіхом поставив у Київському театрі на Подолі свою п’єсу «Тускульські бесіди». Тепер Нельсон знову тут і ставить спеціально написану для цього театру п’єсу «Як стихне шуру-буря зла» – про Леся Курбаса. Самого Курбаса на сцені нема. Є шість акторок, які восени 1920 року в селі між Білою Церквою та Уманню готують вечерю й розмовляють про Курбасову постановку «Макбета», де всі вони грають.

Виставу репетирують Марія Кос, Олена Корзенюк, Юлія Брусенцева, Наталія Кобізька, Марія Деменко, Катерина Чікіна.

Наприкінці січня Річард Нельсон дав інтерв’ю Ганні Шерман та Віталієві Жежері. Розмовляли за тим самим столом, за яким щойно репетирували епізоди тієї пізньої вечері. Ми подарували Річарду Нельсону примірник «Українського театру», де вміщено рецензію на «Тускульські бесіди». Гість сказав, що в США такого журналу немає. Це було приємно чути.

Г.Ш: Пане Річарде, ми всі були вражені вашим першим творчим візитом. А вже другий просто приголомшив театральну спільноту, що ви на таке наважились. Вас вже, мабуть, про це запитували: з яким настроєм ви їхали сюди вдруге?

– Минулої весни я провів тут надзвичайний період. Мене часто про це запитували і я відповідав одне: для мене ця ситуація виявилася справжнім подарунком. Бо це стало шансом переконатися: усе, що я роблю зараз, і робив усе своє життя, має ціль і мету.

Торік я працював тут з однією з моїх старіших робіт – п’єсою «Тускульські бесіди». І ще тоді задумався: — а може написати п’єсу саме для цього театру? Це для мене було б іще цікавіше й актуальніше.

Все, що я робив і роблю, має ціль і мету

Під час минулого візиту Оксана Прибіш водила мене до багатьох музеїв. І один із них – Оксана знала, що я хочу його відвідати – був Музей театру, музики й кіно. На жаль, тоді він, як і багато інших музеїв у Києві, був зачинений. Але експозиція на другому поверсі була відкрита. Вона й була присвячена Лесю Курбасу. Скажу чесно, ім’я Леся Курбаса я вперше почув, може, за чотири-п’ять днів до нашого візиту в музей. У моїй країні його, на жаль, не знають, про нього не чули. Та що більше я про нього дізнавався, то більше дивувався, що я про нього нічого не чув. Було цікаво дізнатися про нього більше.

На тій виставці була афіша «Макбета» 1920 року. Наш екскурсовод розповів, що то була найперша постановка Шекспіра українською мовою в українському театрі взагалі. 1920-го! 300 років довелося чекати. Я дізнався, що над цією постановкою працювали й показали її у сільській місцевості, грубо кажучи, посеред громадянської війни. І що актори вимінювали квитки на їжу. Актори в цій трупі були дуже молодими – їм було по двадцять із чимось. Тоді я подумав: якщо вже хочу написати якусь п’єсу, то, можливо, варто поколупатися саме в цій історії. Хоч розумів: це буде цікаво, але непросто. Я ж американець, який не говорить українською. Який взагалі нічого не чув про Леся Курбаса ще десять місяців тому – й пише щось про світ фундатора українського театру. Але я відчував, що саме тут є щось справді цікаве. Тож почав своє дослідження.

Актори вимінювали квитки на їжу

Прочитав дуже багато матеріалів. На останніх сторінках нашого сценарію є перелік — книжки, статті, вебсайти. Багато матеріалів довелося перекладати, бо вони недоступні англійською мовою. І їх було важкувато читати. Спочатку я подумав: можливо, написати п’єсу про Леся Курбаса як ключового персонажа. Але було складно знайти інформацію, щоб зрозуміти Курбаса як людину. Після 1937 року його намагалися викреслити з історії театру. І перші спогади, які мали реабілітувати його як особистість, як митця, почали з’являтися ближче до кінця 1950-х. Вони писалися в контексті реалій Радянського Союзу, що він був хороший комуніст, щоб хоч якось його виправдати. Відповідно, правда була дуже однобокою. Хоча там було безліч цікавих моментів. Відштовхуватись можна навіть від того, що він ріс як людина із прозахідним поглядом. Навчався у Відні. Але в пізніших працях про нього, на жаль, його атестували як таку собі богоподібну особистість. Для драматурга це не дуже помічне. У якийсь момент я почав сумніватися, як мені писати про Курбаса як людину, враховуючи таку невизначеність навколо нього. Тому почав розглядати ширше тему першого «Макбета». З'явилася ідея п’єси про групу молодих акторок. І частково на цю ідею мене надихнув мій минулорічний приїзд. 

Тоді ми гуляли вулицями Києва і я помітив дещо дивне. Я зупинився й дивився на людей, які проходили повз мене. Підраховував, скільки пройшло чоловіків і скільки – жінок. Співвідношення було десь вісім жінок на двох чоловіків. Пізніше я давав майстер-клас тут у фоє театру. Щонайменше 80 відсотків тих, хто прийшов туди, були жінки або дівчата. На виступі в університеті Карпенка-Карого 70 відсотків – були студентки. Я відчув, що тут є цікава історія молодих жінок під час війни. Замислився, як поєднати ці два світи в один матеріал. Коли я дописав п’єсу, то надіслав її Богданові Бенюку. Пояснив, що це п’єса про групу молодих жінок, які ставлять виставу у розпал війни.

Підраховував, скільки повз мене пройшло чоловіків і скільки жінок

Тому я тут. Щоб створити спектакль – актуальний, змістовний та важливий для цього моменту.

В.Ж.: Ви пишете п’єсу в умовах ЦІЄЇ війни – про те, що відбувалось під час ТІЄЇ війни. Різниця тут одна: 1920-й – це рік поразки змагань України за свою незалежність. Чи враховували ви цю різницю?

– У п’єсі я спираюся на фактаж, який збирав і досліджував. У цей період більшовики запропонували Лесю Курбасу взяти під своє крило, під опіку. І, як ми знаємо, він прийняв цю пропозицію. У п’єсі цього немає, бо це трапиться пізніше, але він погодиться. І ми знаємо, до чого це призведе потім. Для Курбаса це будуть десять доволі успішних років у Києві, Харкові. А потім його звільнять звідусіль, арештують та відправлять у табори. І 1937-го його життя обірвуть. Але 1920 року, на момент дії п’єси, він прийняв таке рішення. Цікаво було розглянути саме цей момент.

В.Ж.: Ви кажете, що вам цікавий Курбас. Ми як люди театральні це добре розуміємо. Але погляньмо ширше. Ви робите виставу не тільки для нашої теплої компанії, а для широкої публіки. А в неї уявлення про Курбаса дуже приблизне. Чи не ризикуєте ви? Масовій публіці було б зрозуміліше, якби ви написали п’єсу про той самий час, але про іншого героя в центрі — про Петлюру чи Скоропадського.

– А чого я взагалі драматург? Не журналіст. І не історик. Я – драматург. Театр – це єдина форма мистецтва, яка використовує людське життя для вираження власних думок, власних інтенцій. Саме тому в серці театру стоїть людина з усіма складнощами її життя. Не ідеї й не політика. Люди. Тобто хтось подивиться мою виставу й побачить на сцені людей. Звичайних, щирих, простих людей.

В іншій п’єсі у мене є персонаж, який говорить про те, чого може досягти театр, на що він здатен. Герой каже, що ми – люди театру – бачимо когось у собі й себе в інших. Мені не цікаво, щоб мій мистецький твір використовувався для якоїсь ідеї. Навіть якщо я як громадянин цілковито із нею погоджуюся. Мені цікаво вивести на сцену персонажів настільки ж заплутаних, складних і суперечливих, як і глядачі, які дивляться на цих персонажів. Я це завжди кажу акторам у перший день репетицій. І потім додаю: знаєте, ми ніколи не впораємося з цим завданням. Тож сподіваюся, що шість героїнь у моїй виставі – багаті й складні персонажі. Вони ставлять одна одній запитання. Вони такі ж багатогранні, як і будь-яка людина у глядацькій залі. Сподіваюся, з цього виросте наша вистава.

В.Ж.: Я читав п’єсу. Тобто якийсь робочий варіант...

– Фінальна версія ще переписується.

В.Ж.: Щоб написати таку п’єсу й так вільно почуватися в наших реаліях, треба бути зануреним в українську культуру. Мені здалося, що ви дбаєте про таке занурення. Ось маленька деталь. Назва п’єси – «Як стихне шуру-буря зла». «Шуру-буря» – набагато менш поширене. Мусить бути «шура-буря». Я зателефонував Оксані Прибіш, мовляв, це треба виправити. А вона каже: «Річард так хоче. Бо це для нього документ». Тож ви дуже уважний до найдрібніших деталей цієї історії, до кожної букви.

– Тут є деяка плутанина, як поламаний телефон. Чому мені важливий саме цей варіант назви? Бо це цитата з «Макбета» у перекладі Пантелеймона Куліша. Важливо максимально зберегти автентику. Курбас під час постановки «Макбета» працював із примірником перекладу Куліша, виданим 1900 року – щоб зберегти автентику. Звідти й назва п’єси й, можливо, оте неправильне слово.  

Важливо максимально зберегти автентику

Я намагався максимально дотримуватися істини. Навіть якщо мені довелося дещо додумувати, дофантазовувати, я робив це так, щоб у жодному разі це не йшло всупереч фактам. Наприклад, немає жодних фактичних доказів, що Броніслава Ніжинська саме в той період приїздила в село, щоб допомогти в роботі акторам Курбаса. Щоденник Ніжинської зберігається в бібліотеці Конгресу у Вашингтоні, і один з її біографів, американець, написав, що ми з її щоденника чітко знаємо, де вона була в кожен конкретний день. Але є два тижні, про які немає жодних даних. Ми припускаємо, що вона подорожувала. Я переніс свою п’єсу саме в цей двотижневий період. І там є багато таких нюансів.

В.Ж.: А історію з Ритою Нещадименко, про яку говорять, але на сцені її нема, ви теж придумали? Вийшло переконливо, хоч і не документально.

– Я майже 50 років свого життя віддав театрові, багато чого в ньому бачив і знаю, як це буває, коли актриси позаочі говорять про когось.

Г.Ш.: На коли запланована прем’єра? І які у вас враження від роботи з актрисами? Чи їм важливо, що це п’єса про Курбаса?

– Це чудові молоді акторки, фантастична команда. Вони віддано працюють, дуже веселі й обдаровані. Багато сміються. Іноді, скоріш за все, з мене, а я навіть цього не знаю.

У виставі є танцювальні сцени. Їх придумала моя знайома молода хореографка, танцівниця й акторка Шарлотта Байдвелл, яка закінчила школу Джуліард у Нью-Йорку. Вона включається з Нью-Йорка, ми виводимо з мого комп’ютера зображення на цей екран, і в режимі реального часу вона навчає дівчат танців.

Нам відомо про існування одного такого танцю, бо зберігся малюнок, ескіз. Це ілюстрація до танцю«Страх» Броніслави Ніжинської. Що ми знаємо про нього ще? Це був сольний танець, який Ніжинська створила в Києві в той же період, коли відбувається дія нашої п’єси. Вона придумала його для себе. Виконувала в тиші, під акомпанемент власного дихання. Її знайомий художник, під враженням від цього танцю, створив ескіз. Тут є певні натяки на самураїв.

Броніслава Ніжинська виконувала танець у тиші

Моя подруга створила повноцінний танець на основі цього ескізу. Його виконуватиме акторка, яка грає Броніславу Ніжинську. Танцюватимуть і ще дві акторки. Ми знаємо, що в «Макбеті» Курбаса 1920 року відьми танцювали на сцені. І що дружина Курбаса – Валентина, вона зовсім молоденька, 20 років, була хореографкою цього танцю і грала Першу відьму. Також відомо, що Валентина була студенткою Броніслави Ніжинської. От на таких зв’язках і ґрунтується моя п’єса.

Знаємо, що перший танок відьми виконували під музику, написану самим Лесем Курбасом. Але вона, на жаль, втрачена. Решту танців у тій виставі відьми виконували під музику Гріга. Але я відмовився її використовувати, бо вона звучала не так, як я хотів бачити цю виставу. Ніжинська під час занять у своїй студії в Києві використовувала музику Стравінського. Вона не тільки була добре знайома з нею. Її брат, відомий хореограф Вацлав Ніжинський, створив основного персонажа у «Весні священній» Стравінського на основі того, як танцювала цей уривок Броніслава. А за два-три роки після подій цієї вистави Броніслава в Парижі створить один із найвидатніших європейських балетів XX століття – Les Noces на музику Стравінського. В одному зі своїх листів 1916 року комусь зі знайомих Курбас писав, що він хотів би поставити цикл п’єс Чехова на музику Стравінського. Це дало мені підставу думати, що ми можемо спробувати в танці відьом внести трохи адаптовану музику Стравінського.

А прем’єра — 7-8-9 березня, це перші прем’єрні покази.

Фото: Лєнка КИРИЧЕНКО-ПОВОЛОЦЬКА