Драматургія в часи війни, або Що робити при повітряній тривозі

Сьогодні українські драматурги пишуть про події війни. Тексти, написані після повномасштабного нападу на Росію, залишаються джерелом інформації як для західної аудиторії, так і для нашої, української спільноти. Вони запитують російську пропаганду і наголошують на єдності українців.

Драматурги шукають форми, добирають влучні слова, аби передати особисті рефлексії і водночас намагатися відсторонитися від щоденного болю. Збільшується кількість нових вистав на тему війни, які закінчуються читанням і з публікаціями драматургічних текстів.

«Театр драматургів»: автобіографія як фіксація війни

Першим відреагував на трагічні події в Україні текстоцентричний «Театр драматургів». Цей театр з'явився недавно, у лютому 2021 року. Драматург Максим Курочкін об'єднав спільну ідею двадцяти авторів зі всієї України. Спочатку «Театр драматургів» був майданчиком для презентації сучасних пошукових текстів. Згодом він мав стати платформою для навчання та обміну досвідом у драматургічній спільноті.

Проте війна внесла свої корективи. Максим Курочкін взяв у руки зброю і ніни захищає країну в лавах територіальної оборони. А ініціатива, «Театр драматургів», продовжує його, вести мистецький діалог із світовою спільнотою.

Для розповсюдження правдивих свідчень про війну, для популяризації української культури у світі «Театр європейських драматургів» організовує читання текстів, написаних під час війни, для спільноти.

Першого квітня в британському театрі Royal Court Theatre, а сього — в німецькому Maxim Gorki Theatre учасники проекту прочитали десять текстів десяти драматургів. Кураторкою та організаторкою читок стала драматургіня Анастасія Косодій. Переклали тексти німецькою мовою Лідія Нагель та Юлія Гончар. Англійською — Хелена Кернен, Моллі Флінн та Джек Кловер. Автор візуального оформлення читань — художник Микола Карабінович. Проект організовано у співпраці з Literarisches Colloquium Berlin та Birkbeck, London University.

Думаю, не помилюся, якщо скажу, що європейці не лише професійно цікавляться такими проектами. Тут багато емпатії, співпереживання.

«Royal Court Theater спочатку планував лише читання «Поганих доріг» Наталки Ворожбит, — розповідає Анастасія Косодій. — Коли я запропонувала зробити додаткове читання, організатори одразу погодилися, надали для проведення малу сцену. Тому ця театральна подія, присвячена Україні, тривала в театрі цілий день».

Під час кожного читання збирають кошти на допомогу українцям, що постраждали у війні. В Maxim Gorki Theatre драматурги збирали гроші для акторів драматичного театру з Маріуполя (через активні бойові дії та паралізовані органи державної влади люди залишилися без заробітної плати). Збір коштів організовували і в Україні. Драматурги та драматургіні, серед яких Анастасія Косодій, Лєна Лягушонкова, Ольга Мацюпа, Оксана Савченко, Людмила Тимошенко, Юлія Гончар, Наталка Блок, Олексій Дорічевський, Андрій Бондаренко та Олесь Барліг, збирали гроші та купували спорядження для ЗСУ, для полку «Азов», автомобілі для військових, медиків, пожежників, для зоопатруля міста Бучі, що рятував тварин.

Трансляція читання з Театру імені Максима Горького є у відкритому доступі на YouTube-каналі театру — проєкт «З війною» (Vom Krieg). Художнє рішення театрального простору лаконічне і стримане. У наступному кабінеті сцени стоять чотири столи, на кшталт трибун. Усі читання — двома мовами. Один текст читають німецькі актори — Емре Аксізоглу або Тім Фройденшпрунг. Другий — українські актриси: Алекс Басовська, Анастасія Касілова, Катруся Петрашова та Марічка Стрибулова. Паралельно на темно-синьому заднику сцени білими літерами транслюють субтитрований текст (українською або німецькою мовою). Актриси, які читають тексти, хвилюються, їхні голоси тремтять. Вони — вимушені переселенки, опинилися за межами своєї країни через війну. На наших очах вони знову переживають усі події.

Усі автори та автори, які беруть участь у цьому проєкті «Театру драматургів», будують свої тексти як автобіографічні монологи. Переважна більшість сюжетів написана «по гарячих слідах». Війна перекреслює і ділить усе життя на «до» і «після». Драматургам дуже важко відсторонитися, винести себе «за дужки» і зберегти дистанцію з реальними подіями. Тож подібна ідентифікація себе як персонажа тепер є нормальною. Наразі драматурги шукають форму для висловлювання та усвідомлення сучасності. Фіксують реальність і себе у ній у вигляді щоденників. Та ставте собі питання: «Чи буде завтра?».

У ці дні ми зняли свої лексичні кордони. І простим людям, і драматургам іноді важко знайти слова, які б відповідали тим подіям, що відбуваються навколо. Залишаються найжорстокіші вислови, обсценна лексика, і далі — аж до «мови ворожнечі».

Мова текстів також стає максимально вільною від табу. Усі обмеження скасувала війна. Брутальна лайка стійко увійшла в наше сьогодення. Вже сталий вираз про «руський корабль» ніби дав добро на легалізацію нецензурних слів на період військового стану.

Телеграм-канал «російського корабля» на УкрДрамаХабі

На початку квітня на драматургічному порталі УкрДрамаХаб, яким керує драматургіня Ірина Гарець, створили окремий слот під назвою «Русский корабль, иди нах*й». Нині тут — більше ніж 60 текстів. Усі вони про війну, написані після 24 лютого. Серед різноманіття представлених текстів хочеться зупинитися на двох — «Я норм» Ніни Захоженко та «Садити яблуні» Ірини Гарець.

На відміну від більшості авторів та авторок, Ніна Захоженко створює драматургічний текст у майже класичному його розумінні: знаходить драматичну форму для висловлювання та віддаляється від альтер его. У п’єсі «Я норм» форма гармонійно посилює зміст. Авторка знайшла цікавий спосіб подачі тексту — лаконічні фрази з чату месенджера, аплікаційно вмонтований телеграм-канал. Сьогодні це звичний для нас спосіб комунікації.

Звуків повідомлень, звісно, в текст п’єси не додати, але за ритмом тексту бачиш, як ритмічно блимає телефон, підсилюючи напругу. Кожне нове повідомлення — це загроза для майбутнього, адже воно може принести погані новини.

«Я норм» — максимально чесний текст. Його герої — підлітки. Головна героїня, зазначена як «Я», веде оповідь від першої особи. Підліткова оптика, як і належить, максимально сфокусована. Відчуття війни як катастрофи накладається в тексті на підліткове сприйняття. Юний вік, коли людина і так перебуває у ситуації внутрішнього зламу та постійного вибору, викликає свої емоційні гойдалки.

Нині практично кожен із нас мусить приймати різкі й однозначні рішення, буквально щохвилини. Бігти чи стояти? Їхати чи лишатися? Ховатися чи боротися? Нема часу на пустопорожні рефлексії. Тому вибір, який робить молоде покоління, виглядає як безкомпромісна дія «в лоб», але від цього вона не перестає бути правильною.

«Садити яблуні» Ірини Гарець — ретроспективний документальний текст, особистісно-емоційна рефлексія сприйняття сьогодення. Говорячи про війну і смерть, авторка фокусується на житті, налаштовується на майбутнє та думає про саджанці, про яблуневий сад. Вона продовжує пізнавати світ разом зі своєю онукою, «врівноважує лють любов’ю і ніжністю».

Агресія росіян щодо України і українців спрямована не тільки на те, щоб окупувати наші території, а й, перш за все, знищити націю та позбавити нас нашого минулого, нашого коріння. Росія з люттю знищує все живе, що трапляється на її шляху. «Потреба в любові і людяності у ці дні люті й ненависті» для авторки стає нагальною, як ніколи. У своєму драматургічному нарисі Ірина дбайливо переймається всім живим. Не тільки онуками і дітьми, а й молодими саджанцями, і навіть хробаками.

Ці два тексти — різні полюси нашого національного сприйняття війни. У п’єсі Ніни Захоженко — юнацький максималізм. В Ірини Гарець — глибина людського буття, уміння дбати про своє коріння, коли вороги хочуть відібрати його.

Життя на випадок війни, або Як правильно знімати з вікон скотч

Авторка ідеї та тексту вистави — українська драматургиня Лєна Лягушонкова. Акторки — шість українських мисткинь: Олена Боришполець, Женя Доляк, Альона Карпенко, Юстина Могитич, Євгенія Непиталюк, Яся Саєнко. Режисерка — полька Уля Кіяк. Сценографія і костюми — Войцеха Фаруги, інспіцієнт — Ганни Грущинської. Аудіовізуальне наповнення — Юстини Могитич. Протягом вистави Юстина малює фон, який доповнює сценічну дію.

«Перший місяць я була в ступорі, — розповідає драматургиня про свою творчу роботу під час війни. — Після того, як виїхала з Києва в Польщу, я отримала від фестивалю пропозицію зробити український проєкт. Доволі важко було зрозуміти і визначити, що саме робити, адже не всі дівчата є акторками і в дуже різних ступенях дотичні до театру, хоча мають відповідний досвід. І тоді мені прийшла ідея зробити виставу на тему “Що робити під час повітряної тривоги”».

Сюжет вистави складається з інструкцій: що робити під час повітряної тривоги, під час хімічної атаки, ядерного вибуху, при зґвалтуванні. А ще — як красти танк, як зробити «коктейль Молотова» (горючу суміш у пляшці). Спектакль стилізовано під такий собі воркшоп з правил виживання на війні. Драматургиня зауважує, що інструкції відрізняються від реального життя. Це стає зрозуміло, коли проживаєш певні моменти на власному досвіді: «Якщо в інструкції написано, що за чотири хвилини потрібно бути в бомбосховищі, то ми розуміємо, що за цей час не завжди встигаємо навіть одягнутися, не кажучи вже про те, що не в кожному будинку є власне бомбосховище».

Актриси виступають у ролі інструкторок. Театральна зала перетворюється на уявне бомбосховище, де шматують вуха звуки сирени. Актриси керують глядачами, розказують, куди сідати, що робити в запропонованих обставинах.

До кожної інструкції додали коментарі акторок, їх зібрали під час репетицій, методом імпровізації. Драматургиня поєднує офіційну мову інструкцій з живою мовою людей. Виступ кожної актриси має сольний монолог, вербатім на тему війни. Їх мисткині самостійно знаходили в мережі та адаптовували до вистави. Хтось із жінок розказує про свою потребу увесь час мити туалет, бо тільки ця робота заспокоювала у складний час. Інша — про незавершену епіляцію.

Остання інструкція пояснює, як правильно зняти з вікон скотч. Адже всі ми знаємо, що війна скінчиться і після перемоги нам доведеться це зробити. Ця липка стрічка цупко тримає і не дає розбитися не тільки склу, а й тримає купи нашу свідомість. Після перемоги вона обов’язково стане певним символом оновленої, чистої оптики для сприйняття подій та життя в цілому.

«Антологія 24» як місток культурної дипломатії

Організатори харківського театрально-урбаністичного фестивалю Parade-fest підготували до друку та міжнародної презентації збірку сучасної драматургії «Антологія 24».

«З перших днів війни мені почали писати друзі з Європи та Америки з приводу того, що їм хотілось би читати сучасні театральні тексти, — розказує Вероніка Склярова, програмна директорка фестивалю Parade-fest, — але запит був не просто на драматургічні тексти, а на висловлювання від митців. Адже митці по-іншому сприймають світ і по-іншому можуть конвертувати події. Це проєкт культурної дипломатії. Плануємо зробити переклад шістьма мовами: чеською, польською, німецькою, французькою, англійською і, можливо, словацькою. Частину вже перекладено. Наразі ведемо перемовини з видавництвами у Празі та Лондоні, які самі нас знайшли і запропонували друк збірки. Оголошуючи конкурс, ми збирали і щоденникові записи, і драматургію, і поезію, і прозу, й есеї. Пост про оголошення конкурсу одразу став гарячим, за перші дні нам надіслали понад 50 текстів».

За 21 день відкритого конкурсу організаторам надіслали 112 текстів. У фінальну версію антології увійшли 23, переважна більшість — класична драматургія, обсягом від 8 до 12 сторінок. Тексти «Антології 24» вже є на сайті, у загальному доступі. Незабаром вийде друком і сама книжка. В неї увійшли 22 драматургічні тексти й одна віршована, абсолютно не дитяча лічилка.

Частина текстів антології — інтимні авторефлексії. Інша частина — в класичній драматичній формі, з конфліктом, діалогами і героями. «Багато експресивних текстів незвичайного формату, — каже Вероніка Склярова. — Нам з експертами було цікаво дослідити, як автори проживають цей процес в плані драматургічного висловлювання. Цікаво було зробити певний зріз того, що нам запропонували як сценічні тексти».

Журі — Оксана Данчук, Світлана Баженова, Єлизавета Баннікова та Пьотр Армяновський — спиралося на певні критерії під час відбору. По-перше, текст має містити чітке і зрозуміле авторське висловлювання. По-друге, табу на спекуляції на болючих моментах і смерті. По-третє, тексти в антології мають представляти різний досвід війни. Тож у збірці є історії, розказані авторами і авторками з позиції їхніх нових соціальних ролей — військових або тимчасових переселенців з різною дистанцією віддалення від війни.

До написання сучасних драматургічних текстів долучилися й підлітки. Це підтверджує, що драматургія є інструментом боротьби і протесту в надскладних реаліях життя. Текст 14-річної Кіри Ситнікової «Чого боїться Руді», який увійшов до збірки, написаний агресивно, зло, з повним відчуттям фону підліткової кризи. Також до збірки увійшла казка Юліти Ран «Два скетчі про війну», в якій пояснюється, як розмовляти з дітьми про війну. «Цей текст написано для Харківського театру ляльок, як основу для вистави, яку можна розігрувати перед дітьми в бомбосховищах і метро, — зазначає авторка. — Адже метро під час війни теж перетворилося на величезне бомбосховище». По суті, різні вікові та соціальні аудиторії також стали одним із критеріїв відбору текстів для «Антології 24».

Загалом у своїх текстах про події війни українські драматурги шукають найрізноманітніші жанрові форми: трансформують їх, експериментують. Крізь біль і трагедію відбувається відродження та самоідентифікація як авторів, так і нації в цілому. Драматурги діляться своїм власним унікальним, людським досвідом, тож драматургія стає ще одним фронтом для перемоги України в цій війні.