Культурна дипломатія України: Quo Vadis?

Шостий міжнародний Форум культурної дипломатії (який відбувся у Києві 6 жовтня), організований Українським інститутом спільно з Міністерством закордонних справ, став платформою для рефлексії над досягненнями та поточними викликами. Учасники, серед яких представники культури, дипломатії та міжнародних інституцій, обговорили трансформацію української присутності на глобальній арені.

Після стрімкого зростання уваги світу до України у 2022–2023 роках, інтерес стабілізувався, а конкуренція за ресурси посилилася. Як зазначив один зі спікерів, «біг інтересу до України вже позаду», але зміни у сприйнятті є незворотними: від «голосу війни» до рівноправного учасника міжнародних відносин. Ключовим меседжем стала необхідність переходу від емоційної мобілізації до продуманих стратегій. «Культурна дипломатія завжди була зброєю довгого часу», — прозвучало на форумі.

«Ми повинні самотужки підтримувати та підживлювати інтерес до української культури, говорячи з позиції досвіду, а не з позиції жертви. За кордоном зростає запит не на героїчні історії чи одноразові акції, а на постійність, компетентність та готовність грати в довгу. Наразі багато партнерів досі бачать Україну через призму війни, а не майбутнього. Їм легше співчувати нам, аніж співпрацювати з нами. Але нас вже почали сприймати не як периферію, а як самостійний голос. Масштаб нашого культурного наративу має бути співмірний із нашими геополітичними та безпековими амбіціями», — зазначив генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко.

«Наша культурна дипломатія — це частина загальної дипломатії та частина впливу. У багатьох випадках світ відчуває нашу державу не через вербальні ноти посольств, а часто — через вірші Вікторії Амеліної», — зазначив міністр закордонних справ України Андрій Сибіга на форумі.

«Саме з культурної апропріації починається окупація. І всі ми в небезпеці, коли бракує знань. Ми живемо в глобальному світі, яким керує інформація. Інформація — це зброя, інформація — це захист, інформація — це валюта. Коли знань не вистачає, інформації не вистачає, ти не захищений. Ось про що культурна дипломатія зараз», — заявила перша леді України Олена Зеленська.

«Якщо Україну будуть сприймати виключно через призму жертв російських злочинів, а Росію через її велику культуру, то ми програємо. Але ми можемо бути цікавими поза нашим болем та стражданнями. Можна втомитися співчувати, але не можна втомитися надихатися», — переконана Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру.

Правозахисниця виступила із доповіддю про роль культури для справедливого та сталого миру.

І сьогоднішня війна має ціннісний вимір — це конфлікт двох систем — авторитаризму та демократії. «Ми боремося не тільки тому, що ми — не вони, а тому, що ми обстоюємо цінності, несумісні з російським способом життя», — зазничила Олександра Матвійчук.

Керівник Національного театру імені Івана Франка Євген Нищук акцентував на практичних аспектах театральної дипломатії.

«Не вистачає координації. У різних жанрах — музика, образотворче мистецтво, фотографія, театр, фестивалі — є велика кількість ініціатив, які можна назвати нашою культурною місією. Але все це розрізнене: музиканти гастролюють окремо, художники влаштовують свої виставки, фотохудожники працюють окремо, театри їздять окремо. Відсутній центр збору інформації та підсилення цієї присутності. Ми, наприклад, повідомляємо Міністерство культури про наші гастролі, але недержавний сектор часто діє самостійно через продюсерів, агентів чи закордонних партнерів. Їхні проєкти залишаються локальними, не створюючи загальної картини української культури за кордоном», – зазначив у коментарі Євген Нищук.

Він також наголосив на збільшенні кількості глядачів-іноземців на виставах українського театру за кордоном:

«Щоб залучити ширшу аудиторію, важливо, щоб на наші заходи приходили не лише українці чи вихідці з України, а й іноземці. Ми активно працюємо над цим: субтитруємо кожну виставу, робимо акцент на рекламі для іноземної аудиторії. Зараз близько 40 відсотків наших глядачів — іноземці, що значно більше, ніж раніше, коли 90 відсотків були місцевими. Це результат великої роботи».

Ну і спільні проєкти з іноземними партнерами, які підсилюють українську присутність у культурному просторі. Нині театр Франка співпрацює з Ліонським театром, де французький режисер Жюль Одрі ставитиме диптих за твором Софії Андрухович «Амадока». Вистава йтиме в Ліоні, а також в Україні — з нашими акторами. У перспективі — співпраця із польським театром.

До речі, з грудня 2025 року по березень 2026-го у Франції відбудеться сезон України під гаслом Culture Fight Back.

Керівник Французького інституту в Україні Гійом Абер поділився перспективою з Парижа. «Україна у Франції має імідж мужності, стійкості та адаптації», — зазначив він, але додав, що «військову битву в культурі ще належить виграти». Порівнюючи з Південною Кореєю чи Боллівудом, Гійом підкреслив роль власного «бренду» України: «Тож, можливо, Україні ще належить створити власний потужний культурний символ — знайти щось подібне у сфері кіно чи ігор. І ви вже рухаєтеся у цьому напрямку досить успішно, використовуючи сучасні та дієві засоби». Також він акцентував на українській діаспорі у Франції, на яку треба і можна спиратися більш активно.

«Це особливо помітно у Франції: там є люди, які добре пам’ятають, що їхні предки походять з України. Наприклад, кілька днів тому я познайомився з французьким викладачем математики — йому 86 років, він високого рівня фахівець і вперше викладав для українських студентів. З’ясувалося, що його родина має українське коріння. Зокрема у Франції, є ще один напрямок для розвитку культурних зв’язків — через моду, дизайн, а також кулінарію, яка є невід’ємною частиною культури», — сказав Гійом Абер.

І тут варто згадати відому художницю та дизайнерку українського походження, представницю напрямку арт-деко (футуризм), засновницю орфізму та симультанізму Соню Делоне (до речі, її намагалася привласнити Росія).

І про один із потужних напрямків культурної дипломатії розповіла кінопродюсерка Ольга Брегман.

«За роки повномасштабного вторгнення ми бачимо значні успіхи: наприклад, фільм української режисерки Катерини Горностай вперше за 28 років потрапив до головного конкурсу Берлінале. Також була реалізована масштабна програма з Францією — Generation Europe, у межах якої Франція підтримала 12 фільмів українських документалістів. Ще один приклад: український фільм посів другу сходинку за касовими зборами в українському прокаті за всі роки. Це свідчить про шалений потенціал ринку», — нагадала Ольга Брегман.

За її словами, ключовим постає питання стратегії — як рухатися далі.

«Ми вже більше року працюємо над стратегією розвитку кіноіндустрії на базі Києво-Могилянської бізнес-школи за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Одним із найефективніших інструментів є копродукція. У копродукціях гроші використовуються максимально ефективно, адже кожен продюсер у своїй країні вважає фільм «своїм» і просуває його локально. Це дозволяє українським ідеям досягати світової аудиторії. Наступний важливий крок — створення диверсифікованої системи фінансових інструментів, яка підтримуватиме різні етапи кіновиробництва: від розробки до дистрибуції. Особливу увагу варто приділити промоції. Створення контенту — це лише один етап. У нас є багато знакових фільмів, але, на жаль, більшість із них недостатньо промотується. Якщо навіть в Україні про них мало знають, як ми можемо очікувати, що їх знатимуть у світі? Тож у майбутній стратегії промоція має відігравати ключову роль, щоб український контент ставав видимим для світового глядача», – резюмувала Ольга Брегман.

За 10 років, на її думку, українське кіно має стати незалежною індустрією та невід’ємною частиною культурного життя Європи й світу.

«Мрію, щоб у різних країнах стало звичкою дивитися українське кіно та відвідувати наші виставки. Документалістика відкрила двері для української кіноіндустрії, а тепер настає час ігрового кіно, яке розповідатиме світові про українців, їхню історію та боротьбу. Наприклад, я бачила, як в Україні заповнена зала дивилася український фільм, і більшість глядачів були не українцями. Або наш документальний фільм «Куба та Аляска» у Бельгії збирав і українців, і місцевих. Це показує, що ми можемо залучати європейську аудиторію. За 10 років українське кіно має стати «своїм» для світу, частиною його культурного побуту», — підсумувала кінопродюсерка.

Отже, ключовий виклик культурної дипломатії — це історія не про точкові проекти чи виступи, а координації зусиль і послідовності: від поодиноких проєктів — до цілісного культурного наративу, що відображає сучасну Україну як рівноправного партнера.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нудьга чужого страждання. Ставлення театру в Польщі до України та українців на четвертому році великої війни