«Литовці непокоїлись, що українські костюми будуть занадто строкатими»

Міжнародна виставка «Персонажі театральної сцени XXI століття. Діалог ідентичностей: Україна – Литва» проходить у Вільнюсі. Побачити роботи можна до 14 вересня в Литовському музеї театру, музики й кіно (Lietuvos teatro, muzikos ir kino muziejus).

Виставка – частина Львівського Квадрієнале сценографії-2025, який ГО Галерея сценографії реалізує за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту та Львівської міської ради.

Експозиція показує, як митці з двох країн через костюми й театральну ляльку розкривають сутність сценічних персонажів, національну ідентичність. Окрім виставкової частини – проводять лекції, готують публікації про проєкт.

Співкуратор – сценограф, режисер, художник костюмів Богдан Поліщук розповів «Українському театру» про ідею експозиції, її значення та про особливості робіт українських художників. Вони, за задумом проєкту, мають створити єдине мистецьке висловлювання з костюмами литовських колег.  

«Польща поруч із Литвою. Привезіть виставку й до нас»: передісторія проєкту

Співпраця з Литовським музеєм, який став і партнером, і локацією для проведення виставки театральних костюмів, почалася 2023-го. Галерея сценографії робила проєкт «Мистецтво в час війни» – мандрівну резиденцію, до якої планували залучити іноземців. Богдан Поліщук спілкувався з потенційними партнерами й запросив представників Вільнюського музею.  

«До нас доєдналися партнери з Польщі, Грузії, Литви. З Литовського музею театру музики й кіно взяли участь двоє – заступниця директорки з культурної діяльності Ауксе Капочюте-Вайткувієне та куратор відділу кіно Відмантас Казлаускас», – розповідає Богдан Поліщук.

Пригадує, що дізнався про профільний Вільнюський музей незадовго до підготовки проєкту, тоді вперше його відвідав.

«Подумав, ну як? У нас є Музей театрального, музичного та кіномистецтва (розташований на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. – УТ), і в них є Литовський музей театру, музики й кіно. А якоїсь живої комунікації між нами не відбувається. Написав до музею – вони відповіли, зацікавилися. Разом з учасниками резиденції ми тоді їздили до Києва, Львова, Чернівців. У Львові організували виставку сценографії, створеної українськими художниками за час російсько-української війни з 2014 року. Там зародилася ідея партнерства», – розповідає Поліщук.

2024-го Галерея сценографії реалізувала ще один міжнародний проєкт «Український театральний костюм XX–XXI ст. Ідентичність, контекст, ландшафт». Разом із польською дослідницею сценографії, кураторкою мистецьких проєктів Барбарою Жарінов організували показ експозиції «Український театральний костюм XX–XXI століття». Тоді литовські партнери запросили українців до себе.

«Виставку костюма ми повезли до Любліна. Коли проєкт завершувався, мені написала пані Ауксе з Литви: «Польща поруч із Литвою. Привезіть і до нас». Але логістично це вже було неможливо. Ми проговорили, що можемо створити експозицію разом. З кураторами, митцями, фінансуванням і з українського, і з литовського боку. Щоб українські художники приїжджали не як «екзотика з країни, що воює», а були повноцінними учасниками», – пояснює пан Богдан.

Додає, що таке партнерство сприяє тривалому, здоровому діалогу, відновлює традицію, перервану радянською окупацією.

«Українські художники їздили, навчалися, брали участь у виставках різних країн Європи. Це було природно. І сьогодні ми поступово до цього повертаємось. Виставка у Вільнюсі – рух у цьому напрямку. В одному просторі – сучасні українські й литовські художники, представники різних театрів, поколінь і шкіл. Литовську частину формувала кураторка Раймонда Бітінайте-Шірвінскене», – каже Поліщук.  

Як добирали роботи для виставки

Українська частина виставки складається з робіт чотирьох художниць і двох художників. Спершу куратори, окрім костюмів, планували представити й сценографію простору, проте камерна виставка вимагала стислішого формату.

Концептуально експозиція – діалог про українську та литовську національну ідентичність. Усі костюми, а також кілька ляльок, які експонують у нашій половині виставки – з відносно нових вистав, поставлених за українською драматургією.

Обов’язкова умова відбору – виставковий потенціал робіт, можливість зчитуватися в музейному просторі, а не лише на сцені.

«Ми взяли ті роботи, які мають художню цінність, розробку, форму, технологічні знахідки і створюють цілісний образ. А їх насправді за попередні роки не так вже й багато. Є круті вистави, де костюмами виглядають фантастично, але в просторі музею – програють. Костюми в експозиції якісно зроблені, насичені деталями – глядачам є, що розглядати», – продовжує Богдан Поліщук.

Мапа української ідентичності: роботи шести митців

Для Богдана Поліщука як куратора було важливо показати, що сучасна сценографія існує не лише в Києві. Тож серед експонатів – костюми столичних театрів, роботи з Чернігова, Львова та Ужгорода.

«Якщо ми веземо виставку за кордон, до людей, які мало знають про наш сучасний театр, хочу, щоб вони побачили ширший контекст», – пояснює він.

Розповідає про особливості кожної роботи.

Богдан Поліщук. На виставці є моя робота з вистави «Впольована пристрасть, або Підслухані пісні княжого саду» (прем'єра відбулася у Львівському театрі імені Леся Курбаса), над якою я працював і як художник, і вперше – як режисер.

Для вистави написали п’єсу – стилізацію під українську старовинну літературу. Ми уявили, що в Україні колись був лицарський роман, і ця вигадана, сповнена містики, пригод і лицарського-козацького духу основа стала фундаментом для роботи. Костюми – трансформація українського барокового костюма. Є певний перегук із полтавською вишивкою «білим по білому», але тут всі костюми виконані в естетиці «чорне по чорному». Всі вони – з фантазійними, навіть трохи футуристичними рисами, наповнені вишивкою, декором, аплікаціями, різними фактурами тканини.

Поєднання традиційного й нетипового – теж висловлювання. Я – куратор виставки про сучасне трактування української ідентичності в театрі, і сам є художником – тож продемонстрував і своє бачення в роботах.

Олена Поліщук. Хотілося представити вистави не тільки національних або муніципальних театрів, але й незалежні мистецькі проєкти, яких в Україні стає більше. Такою є ще одна моя вистава – «Вертеп. Необарокова містерія» реалізована ГО Ignea corda за підтримки УКФ у 2021-му. Бароковий театр став основою і для сучасного сценічного рішення, і для трансформації традиції. Вертепно-барокова містерія побудована на партитурі українського вертепу XVII–XVIII століть. Проєкт мав певний резонанс у театральному середовищі – оригінальна робота і з погляду концепції, і з погляду костюмів.

Костюми Олена Поліщук підкреслюють інше трактування вертепу – не як народної, а як міської європейської традиції. Це відповідало концепції постановки, в якій вертеп виконувався під живе звучання клавесина. У двох експонатах прочитується монументальність, декоративність. Художниця обігрує ризи служителів церкви, проте не цитує стрій конкретного чину, конфесії. У цій орнаментальності, грі з великими контрастами можна вгледіти певну шану до спадщини епохального українського художника XX століття Анатоля Петрицького.

Інесса Кульчицька. Художниця зі Львова. На виставці є дві її роботи з вистав дорослого репертуару Львівського обласного театру ляльок.

Перша – «Засвітнє танго» Яни Титаренко та Уляни Мороз – із дуже цікавими ляльками й костюмами. Візуальне рішення вражає. Там по-своєму розкривається питання української ідентичності.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пам'ять замурованих вікон

Події вистави переносять у два періоди львівської історії — спокійну довоєнну пору та роки радянської й німецької окупації. Образи ляльок створювались на основі реальних замальовок львів’ян періоду 1930-х. Цей перетин творчої фантазії та реальності відчувається десь на підсвідомості й глибоко вражає.  

На перший погляд, костюми акторок живого плану – це класичні червоно-чорні ансамблі. Проте у виставі вони грають по-різному, кольори почергово набувають значення центральних символів сцен: крові, прапора, життя. У цій роботі художниця працює з такими мистецькими стилями, як сецесія і модерн, які асоціюються з образом і атмосферою «старого доброго Львова».

Друга робота Інесси – з вистави «Атомна русалка» тієї ж Яни Татиренко за п'єсою Андрія Бондаренка. Це свіжа прем'єра, сучасна українська драматургія. Показуємо костюм простий за формою, але виразний і концептуальний. Це щось на кшталт костюма хімзахисту або скафандра, зі спеціальним шоломом, у якому замість обличчя – вмонтований екран із відео аварії на Чорнобильській АЕС. Тут інша мова й художній підхід, інший вимір української ідентичності через тему катастрофи.

Олег Татаринов. Киянин, головний художник Театру юного глядача на Липках. Він один з останніх безпосередніх учнів сценографа Данила Лідера. Активно працює в багатьох театрах по всій країні. Для показу ми обрали роботу Татаринова з вистави «П’ять пісень Полісся» режисера Ігоря Матіїва, яку поставили в Чернігівському музично-драматичному театрі Шевченка. Костюми – потужна складова сценографічного рішення.

На виставці демонструємо образ оголеної жінки. Форма умовно імітує жіноче тіло, виконане з мішковини, з важкими фактурами. Величезна постать стилізована під трипільську або палеолітичну Венеру. У контексті самої вистави, художник за її допомогою створює образ радянської жінки – «грубої природи», ніби з черги в ковбасний відділ.

Було важливо показати, що це теж частина нашої історії – з усіма її складностями, неоднозначністю. Це теж про українську ідентичність, на яку впливає радянське минуле. Сучасне мистецтво продовжує працювати з цією темою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Всеукраїнське триєнале сценографії імені Данила Лідера-2025. Катерина Корнійчук про подію

Костюм Татаринова відрізняється технічно й художньо. Більшість робіт базуються на складних деталях, вишуканих тканинах, декоративності, а тут – ставка на силует, текстуру, фактурність. Це інша художня мова.

Мішковина – дешева, груба тканина – свого часу активно використовувалась у сценографії початку XX століття. З нею працював Анатоль Петрицький – просто не було нічого іншого: революція, війна, дефіцит. Але сьогодні, коли матеріали доступні, художник обирає мішковину як інструмент виразності. І це вже не вимушене рішення, а художній жест.

Любов Душина. Художниця з Харкова, належить до іншого контексту, цілком відмінного від Київської школи сценографії. Ми в Галереї сценографії давно за нею спостерігаємо, співпрацюємо. Нині вона є вимушено переміщеною особою, працює на Закарпатті. У виставці представила роботу з вистави «Світчер» Антона Меженіна, яку поставив театр із Маріуполя – теж переміщений. Я гортав стрічку фейсбуку й побачив фото з вистави, подумав: «Овва! Це круто». Не знав, що це за постановка, хто автор. Потім почав розглядати, прочитав про п’єсу. Саме ця комбінація: актуальна тема, сучасний текст і виразні костюми – виявились важливими.

У «Світчері» не йдеться про костюми як частину оформлення. Це саме художнє рішення – стилізоване, цілісне, з власною мовою і цікавими знахідками. Там є натхнення, тяглість, відгомони української театральної традиції, але водночас це сучасна робота. Любов поєднує в костюмах геометричний український традиційний орнамент із впізнаваними смужками бренду Adidas, сплітає в одне ціле іронію, винахідливість, минуле й сучасність.

У цих червоно-чорно-білих ритмах і геометричності відлунює творчість ще одного культового українського художника Вадима Меллера. Цінно, коли ти дивишся нову виставу, а в ній, десь у глибині, впізнаєш художні нашарування попередніх поколінь. Для мене це був ще один важливий елемент виставки, ще одна частинка пазла.

Даниїла Колот. Мисткиня представляє молодше покоління сценографів. Вона активно співпрацює з кількома національними театрами в Києві та Львові. Костюм в експозиції – з вистави Сергія Маслобойщикова «Камінний господар» в Національному театрі імені Марії Заньковецької. Це єдиний експонат з української частини виставки, створеної не за сучасною, а за класичною драматургією – п'єсою Лесі Українки.

Дія відбувається в Іспанії, з класичними мотивами історії про Дон Жуана. Даниїла дуже виразно, артикульовано використовує український елемент. Орнаменти в декоруванні й фактурі костюмів – стають своєрідним стилістичним кодом, містком між іспанською історією Дон Жуана й українською драмою «Камінний господар» Лесі Українки.

Українські орнаменти в костюмах Даниїли Колот доповнюються алюзіями на естетику хіпі. Таке поєднання підкреслює бунтарство й свободу персонажів.

Дві частини пасують одна одній: як оформили простір

Експонати виставки, за словами Богдана Поліщука, розміщені вздовж двох стін виставкової зали – українські навпроти литовських. Це дозволяє порівнювати, вловлювати перегуки у творчості.

«Дивлячись на сусідні «пари» можна побачити відмінності, їх більше. Але можна побачити й спільні риси: ось робота з орнаментикою, геометрією, з контрастами. А в цих костюмів – і там, і там – робота з фактурами, формою, або скульптурний підхід», – пояснює співкуратор.  

Додає, що йому як художнику було цікаво зрозуміти місце українських робіт у контексті.

«Цікаве почув від кураторки Раймонди: вона переживала, що литовська частина експозиції у стриманих кольорах, а ми, вочевидь, привеземо барвисті, строкаті костюми. Не уявляла, як композиційно поєднати такі різні експонати. Але коли їх поставили поруч стало видно, наскільки вдало вони підібрані», – каже Богдан Поліщук.

Щоби глядачі поринули в атмосферу, змогли в уяві «оживити» костюм, у приміщенні імітують залаштунки театру (автор оформлення Маріус Някрошюс). Тут і аудіосупровід, який нагадує перемовляння глядачів, і спеціальні ширми, які відмежовують один костюм від іншого, і гра світла.

Проєктів має бути більше: замість висновків

Богдан Поліщук підсумовує, що виставка важлива і для досвіду художників та кураторів, і для поглиблення знань про Україну в Європі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Щоби сценографія розвивалася – має бути двіж»

«Якщо ми згадаємо попередні роки, то українських художників, їхні мистецькі твори якщо і вносили в якийсь контекст, то зазвичай російський. Мистецтвознавці порівнювали з російськими постановками, театрами, іменами, явищами. А європейського чи американського контексту фактично не було. І я радий, що наша виставка, можливо, лише малий крок, але він у правильному напрямку.

Литовці підтвердили готовність приїхати до Львова на Квадрієнале. Сподіваюсь, це початок більших проєктів, у яких український художник, український театр будуть поряд із литовським, польським, німецьким, французьким. Бо це наш природний контекст – це видно у роботах і виставах», – підсумовує Богдан Поліщук.

Ганна ЩОКАНЬ