Пам'ять замурованих вікон

Маємо зрозуміти, ким ми є і як нам треба змінитися, щоб перемогти, – каже Уляна Мороз, директорка Львівського театру ляльок 

Чим примітний для вас був минулий театральний сезон?

– Ми створили дві вистави для дорослих. Це певний виклик, бо ми продовжуємо шукати вихід на дорослу аудиторію й маємо переконати глядача, що театр ляльок може запропонувати різноманітні, складні, небуденні історії, незвичні меседжі та теми для суспільного обговорення. Нам поки що не вдалося повністю переконати глядача, що ми круті. А ми круті. 

Уляна Мороз, директорка-художня керівниця Львівського театру ляльок. Має три вищі освіти – режисерка, художниця текстилю, оформлювачка книжок. Була режисеркою у Львівському обласному театрі імені Юрія Дрогобича. Багаторічна головна режисерка фестивалю середньовічної культури «Тустань». У 2010 – 2017 роках – організаторка і керівниця майстерні «Мистецький простір». З 2017 року – директорка-художня керівниця Львівського театру ляльок.  Її життєва позиція: хочеш щось змінити – бери й роби

Який репертуар Львівського театру ляльок сьогодні?

– Це пропозиції для різного віку. Від нуля до трьох років — бейбі-вистави. Є постановки для сімей, для батьків із дітьми. Намагаємося реалізовувати багатошарові проєкти, що будуть цікаві для батьків. Пробуємо створювати образи, символи й розповідати історії, які мають перспективи розвитку для дітей, а не лише спрощені й адаптовані для 3–5-річних. Тому говоримо про сімейну аудиторію, де є діти до 10 років.

Ми поки що не працюємо для підлітків, таких проєктів нема. Є для дорослого глядача від 16: «Засвітнє танго» за романом Юрія Винничука «Танґо смерті», «Атомна русалка» за п'єсою Андрія Бондаренка і тіньова фольк-містерія «Віно ружі». У цих проєктах глядач може здобути новий досвід, мати роздуми на актуальні теми.

«Засвітнє танго» й «Атомну русалку» не рекомендуємо дивитися разом із дітьми, там надто складні теми. А на «Віно ружі» можна піти. У ній немає лінійного сюжету. Є набір символів і натяків про пам’ять, про те, звідки ми прийшли, про нашу силу, про потребу переродження, переоцінки, необхідність пройти свій шлях знову, про кризу, про любов. І все це без слів – на піснях, візуальних образах та пластиці.

У цьому сезоні театр відзначатиме 80-річчя й готує інтерактивну виставу-екскурсію про історію Львівського театру ляльок. 

– Для мене це дуже важлива робота. Доки не знаємо власної історії, не зможемо будувати майбутнє. Прикро, що наш театр був позбавлений автентичності. Так, це була радянська установа, але вона мала свою історію. Чому це було знищено...

А чому музей не зберігся?

– Кімнату, де він містився, відремонтували. А все, що там було, десь сховали. Невідомо, де й коли. Іноді в якихось закутках знаходимо щось з експонатів. Недавно відшукали стенди з ескізами костюмів ляльок 1980 років. 

Я вже сім років шукаю щось і десь із цього музею. 2023-го ми потрапили в архіви, зокрема львівського телебачення. Знайшли архіваріусів, які працювали там до реорганізації ТБ. Нові працівники не мають такої інформації, бо не відбулося нормальної передачі архівів. Частина була зацифрована, частина залишилася на магнітних плівках, ще частина — на 18-міліметрових кіноплівках.

Колектив Музею історії Центральної і Східної Європи став нашим партнером у цій справі, допомагають сканувати фотографії та готові зацифрувати 18-міліметрову плівку. Але не всі програми знімали, якісь ішли у прямому ефірі, звук та відео писали окремо. Часто знаходимо тільки відео, треба шукати бобіни зі звуком і зводити. Складна робота, яка має бути окремим проєктом із виділеним бюджетом. Поки що робимо це фрагментарно.

Наприклад, театрознавиця Уляна Рой передивилася всю періодичну пресу від 1945-го й розшукала згадки про Львівський театр ляльок. Маємо сфотографованими всі ці публікації, проте вони закінчуються 1970 роками. Таке враження, що тоді ляльковий випав із поля зору преси. До того писали, що прекрасний театр, але Антоніна Мацкевич робить у театрі велике зло. Її, засновницю театру ляльок, ученицю Леся Курбаса, звільняють. Тоді театр їде до Москви, виграє Всесоюзний конкурс, привозить відзнаки – і він знову на коні. Антоніна Мацкевич повертається, починає готувати вистави, але її знову цькують. У пресі рідко трапляються розгорнені рецензії.

Харківська театрознавиця Юлія Щукіна, яка теж працює над дослідженням нашої історії, надіслала нам зі столичного Музею театрального, музичного та кіномистецтва України копії програмок і афіш. І ми змогли знайти підписи до окремих фотографій. Але всі ці матеріали теж є лише до 1970 років. Тоді щось сталося в театрі. 

Ми ідентифікували всі наші лялькові музейні фонди. Мрію переобладнати деякі приміщення. Плануємо відкрити музей, дістати з ящиків колекційні ляльки, виставити ті частини з експозиції, які вдалося відреставрувати. На першому поверсі хочемо розкрити фонди й показати людям артефакти. Тепер уже маємо афіші й розуміємо, до яких вистав були виготовлені ляльки. 

Залишається одна плутанина – вистави Антоніни Мацкевич. Коли її почали цькувати, щоб вистави залишилися в репертуарі, інші режисери почали підписувати їх своїми іменами. Тепер важко довести її авторство. На знімках видно, що це її естетика, але підписані режисером, чий стиль зовсім інший.  

А що відомо про Антоніну Мацкевич?

– Вона була затаврована як курбасівська учениця. Її діяльність у театрі – максимально стерта. Та якщо маємо статті зі цькуванням її вистав, значить ці вистави були. Є кілька спогадів її сучасників та учнів. З цього й пробуємо скласти її біографію.

Невідомо, як Антоніна Мацкевич і її чоловік та соратник Сергій Стешенко, приїхавши до Львова 1939-го, жили під час німецької окупації. Вони продовжували ставити вистави та їздити з ними містечками довкола Львова. 1939 року мали свою театральну студію при місцевому Будинку культури. А 1945-го наказом совєцьких комісарів був організований Львівський театр ляльок. Їхні студійні вистави пізніше перейшли до репертуару театру. 

Я бачу кілька шляхів відновлення історії театру ляльок. Потрібна диджиталізація: перевести на цифрові носії знайдені документи, створити сайт. Ми подавалися на грант для диджиталізації, та цей лот чомусь заблокувала наглядова рада Українського культурного фонду. Тож зараз шукаємо ресурс, щоб створити інший тип сайту, який дозволить викласти всі відео і фотоматеріали, спогади живих свідків театрального процесу. Домовилися зі Львівським музеєм міста (МуМі), що вони допоможуть збирати ці спогади. І весь рік просимо відвідувачів відгукнутися зі своїми родинними спогадами про відвідування Театру ляльок від початку його заснування в 1945 році. 

Інший спосіб збереження історії закладу – трансформація у виставу, яка відбуватиметься закапелками театру. Основним її образом є замуровані вікна. В театрі їх багато – починаючи зі світлового вікна-вітража, до трьох великих вікон, які були на фасаді. Хочемо створити виставу, де кожне замуроване вікно розповість свою історію – про Антоніну Мацкевич, Сергія Стешенка, про радянський період театру ляльок, про відновлення незалежності, коли в 1990-х ми почали шукати нові смисли й знаходити себе в них. Кожна локація відображатиме окремий фрагмент історії. В художній майстерні, наприклад, розповідатимемо про художників театру, на сцені — про акторів.

Хто пише текст для цієї вистави?

– Текст написала я, бо найбільше володіла матеріалом. Далі з ним працюватиме редактор. Вистава вже має художнє рішення. Художниця Любов Душина, яка працює в Мукачівському драматичному, створила образи декорацій. Вона добре відчуває світ лялькового театру. Її робота надзвичайно цікава, колажована. Це робота з фотографіями й образами – як документи перетворюються на ляльок.

Це буде вистава для батьків із дітьми?

– Це камерна імерсивна вистава. Вона не вмістить більш як 30 глядачів. І оскільки основна ідея — це образи вікон, для кожної вікової аудиторії відкриватимуться ті вікна, які вони можуть сприйняти. Ми дозволимо глядачеві вибрати певний сценарій – теми, про які вони хочуть дізнатися. Відповідно, кожна вистава буде іншою, залежно від вибору глядачів. Тож треба створити кілька варіантів вистави.

Ви підготували інтерактивну виставу для дітей «Злякати(ся) монстрика». Розкажіть про цей арттерапевтичний проєкт.

– Я шукала проєкт, в якому можемо допомогти маленьким глядачам пережити те, що трапляється через війну в Україні. Його не можна назвати арттерапією, бо для цього має бути фахівець. Це інтерактивний проєкт для розвитку емоційного інтелекту. Маємо супровід арттерапевтки Лідії Коваль, яка працює зі страхом. Також нас консультує арт- та казкотерапевтка Світлана Незапитовська. 

Команда театру пройшла сесії роботи зі страхом, щоб ми могли зрозуміти, як працюють ці техніки. Й на базі цих  знань я створила казку «Злякати(ся) монстрика» за редакцією тексту й віршів драматургині Валентини Тужиної. Переді мною стояло завдання використати в драматургічному тексті такі інструменти долання страху, як заземлення, обійми, спів, візуалізацію образу, що лякає, перенесення своїх емоцій на ляльку. Треба було опрацювати тему прийняття негативних почуттів. Коли ми забороняємо собі відчувати негативні почуття, вони руйнують нас. 

Здається, це потрібно не тільки дітям.

– Так. Тому дуже важливо, щоб разом із дітьми були батьки. Ми не запитуємо дитину: «Що тебе лякає?» Ми даємо дитині можливість сконструювати, як із пазлів, свою ляльку й запитуємо: «Чого боїться твій Монстрик/твоє Щастя?» І через ляльку дитина може сказати значно більше, а мама – почути те, чого дитина не скаже їй напряму. Лялька стає посередником, дитина може транслювати їй свої емоції та краще зрозуміти себе.

Яким має бути театр у час війни?

– Усе повинно працювати на звитягу, інакше немає сенсу в його існуванні. Театр має усвідомити свою суперсилу. Він може стати майданчиком, де обговорюються, аналізуються, лікуються суспільні травми, конструюється візія майбутнього, осмислюються досвіди. Маємо зрозуміти, ким є українці сьогодні, і як ми маємо змінитися, щоб перемогти.

Як працює акторський курс при театрі ляльок?

– У Львівському університеті імені Івана Франка є факультет культури й мистецтва, кафедра театрознавства та акторської майстерності. Репетиційна база для студентів – у нашому театрі.

Курс акторів-лялькарів набираємо раз на п'ять років. Зараз наші студенти навчаються на другому курсі.

Бачите в них потенціал?

– Молодь завжди має потенціал. У них треба вкладати. Вірю, що ця молодь будуватиме Україну, що вона буде творцями сенсів. Ці молоді люди мають почуття гідності, якісно комунікують і вміють ставити кордони. Вони викорінюють совкове на рівні будь-яких ситуацій, у різних середовищах.

Я в захваті від цієї молоді. Вона мене надихає. І я готова в них вкладати, незалежно від того, чи залишаться вони в театрі. Люблю, коли студенти залишаються в колективі, це такий радісний момент — наче свої діти. Дехто з наших колишніх студентів працює тепер у заньківчан, дехто в Першому театрі. Коли вони мене кличуть на свої вистави — душа радіє.

Анна ЛОБАНОВСЬКА