Як пояснити сплеск інтересу до Шекспіра під час війни

23 квітня 1564 року народився англійський драматург Вільям Шекспір.

З початку російсько-української війни – з лютого 2014-го – в Україні поставили 111 вистав за його творами. Найбільше у Києві – 41 постановка, у Львівській області – 10, у Харківській – 8. Такі результати дослідження проєкту «Театральна риболовля».

Як пояснити такий сплеск інтересу до Шекспіра під час війни?

Оксана Дмітрієва, головна режисерка Харківського театру ляльок:

– Якщо спробувати відповісти на це питання без пафосу, то можливо, ідеї витають у повітрі. Можливо – причина в появі Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську і включення України до Європейської мережі Шекспірівських фестивалів. А може драматургія життя сьогодні потужніша за тексти великого Барда. Нас більше не обтяжує велич цього автора і ми забуваємо, що це Шекспір, як пропонував Пітер Брук, і сміливо вдивляємось у його «магічне дзеркало», в якому знаходимо відбиток нашої епохи.

Кирило Кашліков, режисер, керівник столичного театру імені Лесі Українки:

– П’єси Шекспіра – це і виклик, і магніт. Найпопулярніший драматург усіх часів. Чому ми, знаючи ці історії напам’ять, знову йдемо на них у театр? Бо театр Шекспіра — це не про «що», а про «як». Глядач приходить за інтерпретацією, за режисерським поглядом, за новим прочитанням. А Шекспір залишає широкий простір для інтерпретації. Один і той самий текст може стати основою для сотень різних вистав.

Ганна Веселовська, театрознавиця:

– Хвиля Шекспіра, захоплення ним у нас почалася після 2014 року. Не можна сказати, що в нас до того не було Шекспіра – цього автора було багато на сценах. Але ті постановки великою мірою мали церемоніальний характер, статусний. Я це визначаю так: Шекспіром більше цікавилися ті, хто його ставив, інтерпретував, а не глядач. Для глядача Шекспір залишався автором, визнаним у всьому світі, якого треба знати й дивитися. Але великого інтересу до нього не було. З-поміж тих, хто до нього доторкався, не можемо не згадати Сергія Данченка, Сергія Маслобойщикова, Віталія Малахова, Дмитра Богомазова й багатьох інших. Ці вистави були дуже цікаві. Але – всередині театрального кола.

Після 2014-го Шекспір зацікавив глядача. У цьому є вина режисерів – вони кидали приманки: подивись «Коріолана», подумай, може це пов'язано з тобою. Але щоб глядач сам відчув, що йому це треба – мало відбутися щось у нашому середовищі. І ми знаємо, що сталося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шестеро персонажів і закоханий американець

Тоді ми всі разом зрозуміли: Шекспір відчуває так, як і ми, трагічність нашої ситуації: безкінечно тягнеться те, що ми не можемо вирішити; немає однозначної відповіді; розуміємо, що ми не винні, але – беремо карму цієї жертви. І це те, про що у Шекспіра дуже багато. Це зробило Шекспіра близьким не тільки митцям, а й багатьом людям, які його не читають, а вихоплюють одну фразу, але розуміють, що цей вислів про них. Це трагічне відчуття часу стало для нас усіх тотальним. Воно стало відлунювати кожному. І тому Шекспір заходить.

І ще одне, що є у Шекспірі – це безкінечна містика, інфернальні істоти. І це дуже схоже з нашою міфологією – русалками, відьмами. Те, що в Шекспіра ці істоти відіграють колосальну роль у розв'язанні різних питань, також накладається на наші відчуття. Ми теж покладаємося на речі ірраціональні.

Тобто є речі, які до 2014 року в нас ніколи не актуалізувалися б. Але Україні випало це випробування, але випав і Шекспір. І це великий карт-бланш, що ми можемо так працювати із цим текстом, розуміти його і відчувати не на рівні митців, а на рівні суспільства. Як навряд чи хтось іще може.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто домінує у «Макбеті»: технології vs актори

Ростислав Держипільський, режисер, очільник Івано-Франківського драмтеатру імені Івана Франка:

– Своєрідним слоганом першого українського Шекспірівського фестивалю було те, що чомусь так трапляється, що Шекспір в історії українського театру з'являється під час випробувань, під час війни. «Макбет» Леся Курбаса у Білій Церкві 1920-го, ще один Шекспір – україномовний «Гамлет» Володимира Блавацького – з'явився у 1943 році у Львові, під час Другої світової війни. І якийсь новий виток, по-новому ми почали читати Шекспіра – після 2014-го.

Петро Качанов, керівник Київського театру опери і балету для дітей та юнацтва:

– Якщо ми говоримо про часи війни, то мені хотілося б побачити бум українських творців у наших театрах – українських композиторів у музичних театрах, українських драматургів – у драматичному. Бо якщо війна й повинна нас чомусь навчити, то з усією повагою – не Шекспіру. Це важливо. Ми маємо зробити якісь висновки.

У нас зараз в театрі йдуть дві вистави за Шекспіром: опера Гуно «Ромео і Джульєтта» і відбулася прем'єра опери Верді «Фальстаф».

Тетяна Міхіна, акторка театру імені Франка в Києві:

– У моїй акторські біографії було багато Шекспіра. Все почалося із зустрічі з Андрієм Жолдаком в Харкові. Продовжилося постановкою старої вистави Сергія Данченка «Приборкання норовливої», потім – «Річард III» Автанділа Варсімашвілі, а тепер «Макбет» в режисурі Івана Уривського. Але Шекспіра багато не буває. Я зрозуміла одне: до тебе в життя може прийти багато режисерів, і мало хто може тебе навчити. Але якщо є Шекспір, ти завжди чомусь навчишся.

Сергій Маслобойщиков, сценограф, режисер, художник:

– Шекспір – це скелет, на який кожне покоління нарощує свої м'язи. Твори Шекспіра складаються з невирішальних конфліктів людини й світу. Вони постають перед кожним поколінням і ніколи не вирішуються. Тому вони нам цікаві.

І тому немає ніякого сучасного буму Шекспіра, цей бум майже 500 років – на кожній театральній сцені в будь-якій країні ми зможемо знайти шекспірівську п'єсу. Тому що це матриці, з яких спадають безкінечні відбитки нашого буття, які відповідають лише на два питання, на які відповідають і філософія, й література, і драматургія, і театр: що таке людина й що таке світ? Але Шекспір не відповідає на жодне з цих питань. Він нас ставить перед фактом, стикає оці величезні стихії у своїх п'єсах, намагається привести до певної мудрості. Як казали екзистенціалісти, людина знаходить сенс життя тільки після того, як розуміє, що в житті немає ніякого сенсу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Отелло та його сіамські близнюки

Я не люблю словосполучень «масовий глядач», «масове мистецтво». Адресат Шекспіра не був масовим. Це особистість. Згадаймо п'єсу «Коріолан». Вона про межу людської особистості. Коріолан, особистість не може переступити через матір. А маса, суспільство – може. Шекспір звертається до людини.

Маргарита Ткач, Ірина Буланенко

Частина думок театральних діячів прозвучали під час круглого столу в агентстві «Укрінформ» «ШекспіроБУМ українського театру воєнного часу», приуроченому до дня народження та смерті Вільяма Шекспіра.