Шестеро персонажів і закоханий американець

Після успіху торішніх «Тускульських бесід» Річард Нельсон поставив у Київському театрі на Подолі вже другу свою п’єсу – «Як стихне шуру-буря зла». Прем'єра відбулася 7, 8, 9 березня.

Річард, здається, закохався. Коли таке трапляється, чоловік, будь він хоч би й американець, хоче знати історію предмета своєї любові. Бо йому мало того, що є, він хоче бути зі своєю любов'ю не лише тепер, а й колись раніше. В основі п’єси та й вистави, здається, лежить одвічно-сакраментальне запитання: «Як я жив, доки тебе не було? Як жила ти, доки не було мене?»

Отже, Річард Нельсон написав п’єсу про шістьох актрис, які восени 1920 року десь у селі під Білою Церквою відіграли курбасівську виставу «Макбет» й сіли до столу повечеряти. А за стіною ніч, і на кожній вулиці свій Макбет, і йде війна, що тягнеться в Україні й донині.

Нельсон дивиться на все це тривожним і захопленим поглядом.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Повернення Річарда Нельсона

Випадково чи ні, тут шестеро дійових осіб, як у Піранделло в «Шести персонажах у пошуках автора». Між іншим, в цьому театрі «Шестеро персонажів…» ставились двічі. П’єси Піранделло й Нельсона таки дещо поєднує, а саме принцип «театр як життя і життя як театр».

Перед початком актори розстилають на долівці килимок – як ілюстрацію до вислову про те, що таке театр. Це, здається, улюблений ритуал режисера. Так було й у «Тускульських бесідах».

Ця пізня вечеря, де дівчата-актриси просто сидять за столом, неспішно трапезують, слухають постріли знадвору, бесідують про дітей і чоловіків, трохи пліткують або гадають, куди втекти від цієї війни, до Праги, Відня чи далі. Згадують, як у щойно зіграному «Макбеті» пройшла перша сцена з відьмами. І про те, що нечиста сила в особі комісара-більшовика, можливо, вже спокусила Леся Курбаса на службу дияволу.

Більшість дійових осіб мають своїх реальних прототипів, пов’язаних з Курбасом. Його дружину Валентину Чистякову грає Катерина Чікіна. В ролі Любові Гаккебуш – Марія Деменко, Броніслави Ніжинської – Наталя Кобізька, Віри Онацької – Юлія Брусенцева. Менш відомих грають Марія Кос (Олену Голіцинську) та Олена Корзенюк (Марію). Втім, портретно всі вони не схожі ні на кого, окрім самих себе. Зрештою, вистава насправді не стільки про театр Курбаса і навіть не про 1920 рік, а про те, що відбувалось чи відбувається сто років тому чи тепер з людьми, що збираються за одним вечірнім столом посеред війни. 

Це вистава про те, що ми щовечора втрачаємо чи боїмося втратити.  

Здається, вони нічого не грають – навіть там, де ситуація цього вимагає. Це секрет вистави, бо то таки особливе вміння – перебувати перед очима публіки в певному сценічному просторі й нічого при тому не грати, а просто бути. Як це робиться – Бог їх знає. Можна б розпитати, але не хочеться. Якщо ти театральний критик, то мусив би й сам цей секрет розгадати. Але це якраз той випадок, коли тобі соромно бути театральним критиком, і якось непристойно писати «рецензію на те, що бачиш. Бо ти бачиш, як ці шестеро актрис уникають гріха публічності, у них все – на інтимному рівні. От, скажімо, Наталя Кобізька, Катерина Чікіна й Юлія Брусенцева скидають шкарпетки перед тим, як танцювати танок трьох відьом. І це той момент містеріального таємного дійства, коли ти ловиш себе на смішній, але серйозній думці, що, можливо, мусиш зараз тихенько вийти із залу, щоб не заважати дівчатам переодягатися. Тобі здається неможливим похвалитися, що бачив їх босими. Хоча ж нібито вже все в театрі бачив – і босих, і не тільки босих.

І ще прикметний момент. Десь перед фіналом несподівано кажеш собі: ні, я не буду плакати, бо тут же не було нічого такого, від чого в театрі зазвичай люди плачуть. А тим часом твої сльози, над якими ти не владний, підіймаються з дна душі, мов бульбашки повітря з акваріума із золотими рибками.

Христофор Груша