Воїн і актор Макс Девізоров: «На фронті жартують не тому, що весело, а щоб вижити. І це треба показувати на сцені»

«І в горі, і в радості» – слова з весільної обітниці, що символізують відданість і підтримку. Саме така історія лягла в основу вистави про воїна Сил тероборони та його кохану. Прем’єра відбулася в лютому на сцені Театру драматургів під керівництвом режисера Олекси Гладушевського. Автор п’єси – військовослужбовець Сил тероборони, актор Макс Девізоров. Він написав її в межах курсу з драматургії в Театрі ветеранів на основі власного драматичного досвіду. Нині стартує другий набір для військових, волонтерів і звільнених із полону – вони створюватимуть власні тексти для сцени.

Вистава «І в горі, і в радості» вражає професійністю та глибиною сенсів. Ми поговорили з її автором, актором і військовим Максом Девізоровим про службу в ЗСУ, сучасний театр та важливість подібних проєктів для ветеранів.

Його перший серйозний досвід у театрі почався у Київському театрі на Лівому березі, куди його запросив тодішній художній керівник Стас Жирков. Цей етап став визначальним. Згодом актор став упізнаваним у кіно й на телебаченні. Його глядачі пам’ятають ролі у таких проєктах, як «Мирний-21», серіал «Перші ластівки». З останнього – «Потяг у 31 грудня», де він – у ролі військовослужбовця. 

Від сцени до війни

Ранок 24 лютого – де були на той момент і як швидко прийняли рішення піти на захист країни?

— Ми з дівчиною були за містом, за Вишгородом. Спочатку намагалися повернутися в Київ, але це виявилося непросто. Врешті це вдалося і я одразу пішов у військкомат на Хрещатику, але він був зачинений. Тоді поїхав до Оболонського військомату. Сказали чекати, бо бажаючих було багато.

Коли доєдналися до лав ЗСУ?

— У середині березня, у Львові. Коли запитали, хто готовий на фронт, я підняв руку. І вже 18 березня доєднався до ЗСУ.

Якою була ваша військова спеціалізація тоді?

— На початку – водій-гранатометник. У певний момент це навіть заспокоювало, бо навиків роботи з гранатометом було ще менше, ніж водійський досвід. Але навчання на полігоні допомогли.

Якими були основні задачі?

— Логістика: перевезення особового складу, боєкомплекту, необхідних матеріалів. Коли починалися активні бої, треба було евакуювати хлопців із «нуля».

І вас відправили на Донеччину?

— Спершу Луганщина, потім Краматорський напрямок, Харківщина – Куп'янськ. Там я усвідомив реальність війни — один із наших побратимів загинув майже одразу після прибуття.

Брали участь у звільненні Лимана?

— Наш підрозділ — так, але моя особиста задача була дещо іншою.

Доводилося брати полонених?

— Ні, не доводилося.

Куди вас направили після Куп’янська?

— Навесні 2024-го,мене перевели до «ТРО Медіа».

Це було ваше рішення?

— Так, я шукав можливості бути ближче до родини. Завдяки Ахтему Сеітаблаєву вдалося перевестися. Після співбесіди оформили відрядження.

Як з'явився ваш позивний «Кіндер»?

— Ми розміщувалися у дитсадку, а я люблю солодке. 

Театр ветеранів

Чим ви зараз займаєтеся у «ТРО Медіа»?

— Я працюю у відділі комунікації Командування Сил ТРО. Ми відповідаємо за створення контенту, взаємодію з медіа, а також комунікацію всередині військ. Спочатку займався соцмережами. Але зрозумів, що це не зовсім те, що справді є важливим для мене. Зараз займаюся творчими ініціативами в Театрі ветеранів.

Це повернення до мистецтва чи для вас це щось інше?

— Так, це можливість допомагати людям відкривати в собі творчість після пережитого на війні.

Тобто, на той період життя ця діяльність стала для вас способом психологічного розвантаження на тлі особистої драми чи також бажанням професійно реалізуватися? Адже ви постійно служили на фронті, а до цього — реалізовували себе як артист, митець.

— Для мене це насамперед була потреба проговорити цю проблему. Те, що сталося, справді мене підкосило. Я приїхав до Києва, але мета, заради якої я це зробив — бути ближче до родини — просто зникла, розчинилася. Це було дуже складно. Тоді мої побратими мене вітали, а я стояв і не розумів: «А з чим, власне?» У той момент навіть з’явилася думка: «Може, повернутися?» І зараз, коли чекаю на бойове розпорядження, розумію, що, можливо, знову поїду на фронт.

Можливо, я знову поїду на фронт

Вам стало легше психологічно після того, як ви втілили свою особисту історію через виставу «І в горі, і в радості»?

— Так. Це допомогло мені відпустити ситуацію. Не лише тому, що я висловив свої думки й переживання у творчій формі, а й тому, що це стало чимось більшим. У мене немає бажання мститися чи когось хейтити. Я виніс цю історію у площину художнього твору — і тепер можу зосередитися на тих темах, які справді важливі. Наприклад, говорити про побратимів, які заслуговують на те, щоб про них пам’ятали.

В українському театральному просторі тандем реальної співпраці режисера й автора тексту – тільки починає поширюватися. Ви ж працювали над виставою разом із  режисером Олексою Гладушевським. Як це відбувалося?

— Так, ми разом працювали над усіма компонентами. Я хотів, щоб вистава не була типовою військовою історією, щоб у глядачів не виникло відчуття: «Ми все це вже знаємо, бачили, переживали». Хотілося чогось несподіваного. Й Олекса запропонував дуже цікавий підхід – створити виставу у формі казки. Використати вигаданих персонажів, щоб глядачам було легше сприймати важкі теми — втрати, зради. І я зрозумів: «Слухай, це ідеально мені підходить». Олекса має чудовий смак у музиці, візуальних образах, і саме завдяки цьому народилася ідея воїнів-русалів.

Ми разом із режисером працювали над усіма компонентами. Я хотів, щоб вистава не була типовою військовою історією

Так, цікавий і візуальний, і семантичний образ. Чому вони з хвостами?

– Це також багатошарова метафора. Можна сприймати буквально — як частину казкового світу. А можна глибше: багато наших воїнів після поранень мають протези. Це те, що ми показали ще на першому показі вистави.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Темне фентезі, де є надія

Театр ветеранів – це суспільно важлива історія для військових і волонтерів.

— Це спільний проєкт «ТрО Медіа» (Відділу комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ. — УТ) та Театру драматургів. Ветерани, які хочуть розповісти про свій досвід через сцену, пишуть п’єси, подають заявки. Відбувається відбір. Більшість людей хоче проговорити досвід, отриманий у зоні бойових дій. Хтось говорить про поранення чи травми, хтось – про загибель побратимів. Тому фокус нашої роботи все ж таки спрямований на війну.

Як ви бачите перспективи цієї ініціативи? Зрозуміло, що учасники можуть представляти свої тексти та вистави тут, а далі?

— Ми прагнемо, щоб вони виходили на професійні театри. Запрошуємо на фестивалі представників різних театрів, щоб створити можливості для подальшої співпраці. Щоб їх долучали хоча б як консультантів. Бо вони можуть розповідати історії з перших вуст. Вони знають, що таке фронтовий гумор, коли жартують не тому, що весело, а щоб вижити. Такі речі важливо показувати.

Чи можливий вихід на міжнародний рівень?

— Так, ми працюємо над цим. Робимо англомовні переклади, подаємося на міжнародні конкурси. Українські фестивалі вже показали, що наші драматурги можуть конкурувати з професіоналами.

А в інших країнах існує щось подібне?

— На локальному рівні — можливо. У США є такі ініціативи: ветеранські спільноти організовують театральні проєкти, створюють власні тексти. Але у світовому масштабі поки що це не є окремим явищем.

Учасник першого випуску Юрій Веткін у Чернігові хоче створити Театр ветеранів.

— Так, читав про це. Починають з’являтися такі ініціативи, і, можливо, вони подарують нам хороші тексти, цікаві історії та персонажів, які матимуть суспільну значущість. Хоча в Чернігові зараз непроста ситуація з драматичним театром — і через кадрові питання, і через наслідки війни. До того ж це прикордонний регіон, що ускладнює роботу.

Ви зосереджені тільки на роботі у Театрі ветеранів? Чи є ще сфери, де ви намагаєтесь себе реалізувати? Наскільки часто вас запрошують на кастинги в кіно?

— Час від часу беру участь у різних програмах, але головна мета — зробити наш Театр ветеранів більш упізнаваним. Так, це забирає багато часу, а я не можу нехтувати службою заради просто проєктів. Якщо щось має вагоме ідейне наповнення, тоді є сенс говорити з командиром.

Розумієш, що ти не просто один із, а що є люди, яким не байдуже, чи ти живий

Для військових організовують культурні заходи: показують фільми, концерти на прифронтових територіях. Наскільки це потрібно? Бо у спілкуванні іноді військові говорять, мовляв, нам краще відпочити, ніж іти на концерт.

— У нас ніколи не було примусу. Якщо людина втомлена й не спала три доби, ніхто її за ноги не тягне на концерт. Так, це важливо. Коли Руслана приїждала до нас у частину, вона співала, спілкувалася. І хлопці відчували повагу до себе. Це дуже важливо. Ти розумієш, що про тебе пам’ятають, що ти не просто один із, а що є люди, яким не байдуже, чи ти живий. Це надає сил.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.