Темне фентезі, де є надія

Театр ветеранів – це рефлексія над нашою війною в реальному часі. І драматург Максим Девізоров, і актори театру – це військові. Тому навіть у казці-містерії Олекси Гладушевського «І в горі, і в радості» все по правді. Відчувається, що у виставу вкладено багато особистих вражень, щоб глядач не міг не вірити у цю казку.

Психіатр Олівер Сакс, який вивчав посттравматичні розлади, неодноразово описував ескапізм, втечу від реальності як один із механізмів захисту психіки. Один з його пацієнтів міг «подорожувати» за межі планети, а потім доповідати лікарям про інтер’єри марсіанських палаців. Інший «ховався» – не виходячи з палати – у рідне італійське село Понтіто, й міг із пам’яті відтворити кожну його вулицю, кожен будинок. Іноді пацієнти вважали себе персонажем фільму чи книги, а все, що з ним відбувається, – ілюзією.

Режисер Олекса Гладушевський зм'якшує реальність цим же прийомом. Перекладає радіоповідомлення артилеристів та любовне листування на мову казки. Та це не світ діснеївських принцес, а сурове темне фентезі, на кшталт «Гри престолів» Мартіна чи «Першого закону» Аберкромбі.

Фабула у «І в горі, і в радості» – під пару жанру казки – досить проста й життєва. Головний Герой (Григорій Наумов) відправляється на фронт добровольцем, щоб захистити Дівчину (Марія Краснощок). А Дівчина – щоб почувати себе у безпеці – їде на режисерські курси в Лондон. Якнайдалі від сирен, прильотів балістики та начинених вибухівкою дронів. Можливо, буде жити в одному домі з Камбербетчем. Але розставання не робить відносини міцнішими. У проміжку між прильотами Герой чує голосове з берегів Темзи: «Ти й не збирався повертатися! Бо якщо чоловік ХОЧЕ бути з жінкою, але НЕ МОЖЕ – значить він не хоче!»

Макс Девізоров переплітає світи казковий та реальний

Цінність «І в горі, і в радості» – як складена та запакована ця історія. По-перше, це різнопланова постмодерністська п’єса. Драматург Макс Девізоров за рецептами Маркеса переплітає світи казковий та реальний. Тут заграють з архетипічним символізмом. Персонажі в казковому світі отримують відповідні аватари: Герой – Принца, Дівчина – Принцеси, а побратими Героя – Русалів (Андрій Карпов і Максим Девізоров) та Русоріза (Микола Левкун). Звідти в тексті знаходиться місце для мешапів – невиділених цитат – з Андерсена. А ще з паралельного нашому виміру ми чуємо голоси чорних чаклунів (Артем Волков) та валькірій (Діана Мироненко, Ніколь Мацкул, Анастасія Пустовіт). І це потойбіччя лише підкреслює життєвість сюжету.

Особливість театрального мистецтва – в його одномоментності

Друга принада вистави – різноплановість постмодерністської постановки. Світло, звук, дим, елементи мюзиклу й алхімічна символіка. Особливість театрального мистецтва – в його одномоментності. Команда працює місяцями над виставою, щоб порадувати глядача годину. Дуже важливо, щоб глядач оцінив старання й цю годину спільного з театром життя запам’ятав.

Режисер Олекса Гладушевський і сценограф Віталій Кравець із надзадачею запам’ятатись справляються. Вистава проникає у свідомість глядача, щоб він – як і персонажі – втратив здатність відрізняти реальність від казки.

На жаль – на відміну від дитячої казки – в темному фентезі не всі сюжетні лінії закінчуються по-доброму. Не всі персонажі дотягнуть до фіналу, не всіх дочекаються з війни. Більшість моральних питань залишаться без відповіді, а поняття справедливості зовсім поза канонами цього жанру. Темне фентезі підкупає саме правдоподібністю.

Після вистави були думки, «що багато українок, на відміну від Принцеси, чекають чоловіків з фронту. А тут відчувається особиста образа чоловіка». По-перше, хтось чекає, а хтось не дочекався. Почуття образи не є монополією жінок: чоловіки теж люди й здатні відчувати той самий спектр емоцій. Тому через мистецтво й діляться про наболіле. Й доросла, якісна драматургія – це якраз про наболіле. Бо в її основі драма – ситуація, коли кожна зі сторін права.

Доросла, якісна драматургія – про наболіле

По-друге, не даремно у виставі стільки часу приділяється Русорізу. Його номер зі скиданням русалчиного хвоста глядач точно не забуде (і не пожаліє оплесків). Особиста історія актора Миколи Левкуна – бійця загону спецпризначення, який отримав порання біля Торецька у 2017 році, – наочний приклад, що жінки вміють чекати й любити. Саме тому – ламаючи четверту стіну – дружина Левкуна Юлія грає у виставі саму себе.

Попри загальну безрадісність – як і притаманно казці – у вистави щасливий кінець. Зверніть увагу на образ Оповідача, на ім’я його сина, якому він розказує казку. Оповідач не даремно з’являється лише на початку та у кінці історії. І задача персонажа не тільки вивести на сцену характерного актора Павла Власенка. Оповідач тут для надії: що в Героя все складеться, як він бажає; що Герой з побратимами воюють не дарма.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Театрі драматургів покажуть казку про ефемерне кохання

Якщо хочете, щоб театр дивував тим, чого ви ще не бачили, – то Гладушевський якраз спеціалізується на неординарних, експресивних речах. Також неодноразово хвалив Театр драматургів за схильність до авангарду, отже не дивно, що саме в його стінах ставлять «І в горі, і в радості».

Проєкт «Театр ветеранів» складається з акторів-військових, тут говорять про війну з перших вуст, без посередників. У правдивості їхніх історій сумнівів не виникає. Навіть хочеться, щоб це була лише казка. Але часи, в які нам довелося жити, моральною суперечливістю та жорстокістю більш схожі на темне фентезі.

Дмитро Гелевера

Фото: Ганна Хижняк

Оригінал