Як у Бухаресті з'явився український театр FAVORITE

Театр завжди цікавив її, але шлях до сцени був непростим. Кристина Джаламага в Одесі раніше працювала вихователем. Мріяти про акторство здавалося запізно – студія, яка відкривала двері в професію, мала вікові обмеження. Довго вагалася, але зрештою наважилася написати директорці й запитати, чи можна спробувати. Відповідь була: «Звичайно, можна». Так почався новий етап життя – навчання, перші виступи, повне занурення у театральний світ. Диплом, професійна сцена, відчуття, що знайшла своє покликання.

«Але я пам’ятаю свій перший день на сцені у Театрі юного глядача – неймовірний процес за кулісами… Це було щось магічне. Хотілося не просто приходити, а жити там. Я отримала диплом, і за місяць почалася війна», – згадує Кристина. До того ж вона була вагітною і у родині вирішили, що народжувати треба у безпеці. Тому виїхали за кордон. Де Кристина й зробила перший серйозний крок на професійному шляху. Так, у Бухаресті з'явився Народний український театр FAVORITE. Кристина з чоловіком виховує чотирьох дітей: найстаршому – 17, наймолодшому – 2,5 року. Ми поговорили з керівницею театру Кристиною Джаламагою про створення театру, вистави й чи вдається бути рентабельним.

Як ви опинилися у Румунії?
— Ми не хотіли їхати. Чоловік був у теробороні, але після кількох влучань неподалік нашого будинку стало зрозуміло, що народжувати в таких умовах небезпечно. Ми вирішили тимчасово виїхати. Думали: народимо дитину — й повернемося. А зараз уже третій рік за кордоном. Нас прийняли у церкві в Тунарі, неподалік Бухареста. Це була своєрідна «елітна тюрма»: маленький парк, будинки навколо, і більше нічого. Я була вдячна Богу за дім, за підтримку людей, яких ми зустріли, але було дуже важко прийняти нову реальність, щодня хотілося додому. В голові спогади й купа питань? Але з часом почала виходити, знайомитися з людьми, брати участь у волонтерстві. Спочатку ходила на виставки, потім почала проводити майстер-класи, писала вірші, читала українську літературу. Потім народила, ми переїхали  за програмою 50/20, отримали квартиру в Бухаресті. Там усе й почалося: знайомства, волонтерська діяльність, створення свят для дітей.

Як ви почали виступати в театрі?

— Є така організація «Спілка Українців у Румунії», де я одного вечора, який був присвячений «Українській мові та літературі» зустріла свою знайому з Одеси. Вона сказала: «Христина, ти тут? Приходь до нас у хор». Я люблю співати, але я шукала театр, а ще хвилювалася, бо не знала мови. Та мене познайомили з паном Михайлом, який сказав: «Ви добре говорите українською». Й саме Пан Михайло запропонував мені написати виставу. Я розгубилася, адже я актриса, а не режисер чи драматург. Але це був мій шанс і за ніч я написала п’єсу «Я тебе бачу» — про людей, які опинилися в чужій країні, але їх об’єднує рідне слово, музика, пісня і слово «мама» зрозуміле для всіх. Її прийняли, дали приміщення для репетицій. Ми поступово розвивалися, я активно вивчала українську, працювала над втіленням вистави, лише пів року й ми почали виступати в Бухаресті, Брашові. Нас запрошували на міжнародні покази.

Як ви сприйняли такий успіх?

— Я почала сумніватися, різні люди говорили по різному, почала вагатися, а може вони праві, я ж не професіонал? Але одного разу Павел Грот із Канади після нашого виступу підійшов, взяв мене за руку і сказав: «Ви зростаєте, це варте уваги». Це був момент, коли я усвідомила: неважливо, що кажуть критики, завжди будуть різні думки. Головне — не зупинятися.

Настала весна. Для мене весна асоціюється з днем народження Тараса Шевченка та святом жінок. Саме тоді й народилася вистава «Жінка очима Тараса Шевченка». А цьогоріч я її оновила, й тому змінилася й назва — «Очима Шевченка: Жінка, яка кохає». Основний образ у творах митця — це жінки, матері. Минулого року вистава була більш глибокою і тяжкою: вона розповідала про розбите кохання, покинуту жінку, її життєві випробування. Вистава не мала світла та надії.

Для мене мати — джерело сили. Коли мені важко, я навіть можу вдягти її куртку, і стане легше

Але зараз я розумію, що Бог завжди дає вибір. Він каже: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче». І навіть у найтемніший момент можна знайти світло. Тому я додала у виставу символічний танець із віночками «Відродження»: хлопець грається, обманює, дівчина втрачає свою чистоту, віддається не тій людині… Але це не кінець життя. Вона має силу піднятися й жити далі. У виставі потужний образ матері. Для мене мати — це джерело сили. Коли мені важко, я навіть можу вдягти її куртку, і мені стане легше. У виставі мати піднімає віночки й веде жінку далі, показуючи, що життя триває, що світло завжди перемагає темряву.

Це дуже символічно. Ви зараз тут із своєю родиною?

— Так, з чоловіком і чотирма дітьми. А мама залишилася в Україні, в Одесі, бо мій брат на фронті й батько без нього не поїде. Вона не може залишити батька самого, адже він чекає сина у відпустку, а ще вони разом піклуються про наших тварин, два собаки й дві кішки. А ще у нас зараз живуть родичі з Донбасу. Але мати приїздить до нас раз на пів року й залишається на місяць-два. Я живу цими місяцями очікування. Театр, робота допомагають заповнити цю порожнечу.

Найстаршому сину – 17, він працює. Це сталося через важку фінансову ситуацію. Я спочатку була проти, хотіла, щоб він навчався, та він сказав: «Мамо, ти почала працювати у 12, коли бабусі була потрібна допомога. А мені 17. Ти була дівчинкою, а я чоловік». І мені не було що заперечити.

Давайте поговоримо про театр – як народилася назва?

— Я хотіла, щоб назва була зрозумілою і в Румунії, і зберігала українське коріння. Перекладала різні варіанти, і врешті-решт зупинилася на FAVORITE. Коли я їхала на зустріч і міркувала над назвою, випадково побачила зупинку «Фаворит». Це був знак.

Скільки людей зараз у театрі?

— Спочатку було 10 жінок, більшість Із яких залишилися. Зараз нас уже 20.

А хор — це частина театру?

— Спочатку ні. Я вела театр, а хор існував окремо. Але керівниця хору пішла, Й мене попросили його очолити. Я попередила, що не професійний музикант, але зможу допомагати з артикуляцією, розспівками, вибором репертуару. Так хор став частиною театру. Потім ми зустріли Тетяну Афанасьєву — вона професійний хормейстер, і зараз хор знову працює окремо. Але ми завжди разом. Репетиції, виступи плануємо колективно, допомагаючи одне одному.

Театр фінансово забезпечує себе? Чи рентабельно це для вас?

— Я й інші учасники, по суті, працюють на волонтерских засадах. Так, нам дають зал місцевої школи для репетицій, але мова про якісь зарплати не йде поки що. Я працюю, відкладаю гроші і вкладаю їх у театр. Він для мене не просто хобі, а справа життя.

Щодо планів на оренду – ми хотіли співпрацювати з театрами, щоб отримати можливість виступати хоча б у певні години. Але це не так просто, як здається. Дуже багато нюансів. По-перше, мова. Якщо тут щось організовувати, треба її знати. По-друге, фінанси. Щоб орендувати приміщення, потрібна хоча б якась «подушка безпеки». Ми проводили завжди вистави безкоштовно, а якщо поставити певну суму, хоча б з урахуванням оренди – це ризик! 

Ми довго не брали донати, а лише останні три-чотири рази почали просити внески, по бажанню і можливості, щоб хоча б частково покрити витрати на декорації, атрибути та костюми. 

З рекламою теж проблема. Буває, зал майже повний, а буває на пів порожній, потім люди приходять і кажуть: «Чому ми про вас нічого не знали?» Я намагаюся поширювати інформацію в соцмережах, у групах, де дозволяють.

Також є організації, які допомагають. Наприклад, AIDRom, Terre des hommes. Вони один раз поширили нашу афішу й сказали, що можна звертатися ще. Ми можемо прийти до них, щоб провести репетиції.

Є в Бухаресті багато організацій, але вони мають свої події. Ми коли виступаємо у них, вони дають оголошення, але не на постійній основі. Нас знають в усіх організаціях, ставляться з повагою, ми це цінуємо.

Щоб реально просувати вистави, потрібно вкладати гроші, а я цим не займалася – не було можливості. Перші роки мені було не до цього. Діти, адаптація… Тут є ті, хто знає англійську, вони ходять у кіно, у квест-кімнати, на різні події. А я людина класики – бібліотека, театр.

Зараз закінчила курс SMM і розумію, що потрібно формувати свою аудиторію, вміти просувати контент. Але на це потрібен час. А я цим займаюся просто вночі.

Ми зростаємо і наш колектив розвивається. Прагнемо працювати над виставами, їздити в інші міста Румунії

Ми зростаємо і наш колектив розвивається. Прагнемо працювати над повноцінними виставами, розвивати театр у Бухаресті. Їздити в інші міста Румунії. Може ми не маємо певного досвіду, грошей чи спонсорів. Та маємо людей, історії і світло в серцях, яким хочемо ділитися. Театр – це не лише гроші чи формальний досвід, а передусім люди, ідеї та пристрасть. Я створюю простір, де кожен може розкрити себе, незалежно від статусу чи освіти. Ми розвиваємося завдяки єдності, творчості та підтримці одне одного. В нас є свій досвід, є наші нагороди, реальні досягнення і глядачі, які поважають та цінують. Я бачу потенціал і можливості там, де інші бачать перешкоди. Саме так і будуємо театр – з любов'ю й вірою, крок за кроком.

Фото надані Кристиною Джаламагою.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.