Невидиме не означає вигадане

Memento verite – плодотворний момент – визначає мистецьку сутність будь-якого театрального фестивалю. Частіше за все, фестивальні програми складаються за можливостями, а не за бажанням. А тоді настає звичайне чудо театру, й усе представлене стає первинним пагорбом на сценічному просторі.

Торунський міжнародний театральний фестиваль Kontakt-2024 – це причетність до одкровень потужного формату, що дарує моменти порозуміння, визнання вічного й гостросучасного, нового й добре визнаного, непізнаваного. Контакт відбувся, як вочевидь сприйнятий сенс цієї мистецької події. Не дуже широка географія фесту була цілком компенсована роботами визнаних майстрів.

Американський режисер Роберт Вілсон, дивні вистави якого «Ейнштейн на пляжі» й «Гамлет-машина» увійшли до навчальних програм, поставив у Каунаському національному театрі виставу «Доріан» з актором Дайнюсом Свобонасом. Вона починається зі світлозвукового вибуху – первинного вибуху начала начал. У майстерні художника-поета стіни заповнені ескізами майбутніх картин, підлога завалена паперами. Доріан ніяк не пов'язаний із подіями роману Оскара Уайльда. Обізнані можуть розпізнати певні схожості в сюжеті, хоча герой скоріше нагадує людину-невидимку з однойменного мультфільму Тоні Гарсіа. Ідея – «Невидиме не означає вигадане» – підживлюється скримерними (скример – несподівана поява страшного зображення. – УТ) моментами. І як зазвичай у Вілсона, ритмічне плетиво візуальних ефектів: світла, звуку, жестів, пластика актора тримають у напрузі. На фінал – танок із геніального фільму Боба Фосса «Кабаре». І це фінальне здивування обрамлює всі попередні усвідомленням творчості як танцю – веселого, а почасти й божевільного, в якому всі болі з присмаком радості.

Бельгійський режисер Люк Персеваль поставив у Краківському старому театрі виставу «Один довгий день» за віддаленими мотивами п'єси Юджина О'Ніла «Ніч ігуани». Вона про спустошення серцевини людини павутиною залежностей – алкоголю, наркотиків, соціальних мереж, комп’ютерних ігор, шопінгу, роботи. На тлі тверджень про перформатизацію театру як його нинішню домінантну, вистава приголомшила абсолютом акторської гри й зануленням постановочних складових. На сцені обідране крісло-трон батька-багатія. До нього підсідають на бильця, сидять у ногах. У залі перед сценою актриса зачитує побутові ремарки, натискає на клавішу, яка ніби задає тональність подальшій сцені. Ніякої розваги для очей, гіпнотична правдивість багатоголосся почуттів, якому дисонують моторошні зойки членів умираючої родини, такі подібні до плачу ігуани.

Театр Biondo представив авторську виставу Орельєна Борі «Невидимі». На полотні, розміром у дзеркало сцени, – гобеленова фреска «Тріумф смерті» з Палаццо Абателліс у Палермо. Дві акторки й актор ніби ототожнюють себе з персонажами картини часів середньовікової чуми. Босий музикант у фраку різними інструментами створює музичні містки з давнини до сьогодення, в якій актори пластикою виразно артикулюють memento mori. Смерть нікуди не йде. Вона весь час набуває інших форм. У фіналі хмара смерті – величезна капронова летюча тканина, яку підносять актори, стає красивою фатою небуття.

Новий ризький театр представив виставу «Країна глухих» у режисурі Алвіса Германіса за однойменним фільмом Валерія Тодоровського. В обох творах головну роль жінки, яку глухоніма рятує від наркомафії, грає Чулпан Хаматова, яка виїхала з Росії до Латвії. У виставі спілкування мовою жестів – не просто трюк, щоб подолати незнання мови. Йдеться про мову як засіб самовираження, як визнання власної культурної ідентичності. Вистава була сприйнята сердечно, хоча, вочевидь, в одномовній Польщі тема рідної мови не така болісна, як в усьому пострадянському просторі.

Директорка міжнародного театрального фестивалю Kontakt і Торунського театру імені Вілама Хожиці Рената Дерейчик обрала для показу три вистави з репертуару свого театру. «Дрохла» режисера Марціна Лібера – про мужнього птаха, який живе в кожній людині. Не важливо, де ця людина мешкає: на смітнику, в собачій будці, лісі, кіоску, а часто – просто ніде. Де знайти сили лету до свого світу? Рятує сприйняття світу без обмеження фантазії.

На фінал режисер оперізує всіх жовтим шлангом, який глядачі передають одне одному через усю залу. Й кожен сам вирішує – чи то райський змій-янгол, як в юдаїзмі, чи сатана-спокусник, як у християнстві.

В акустиці свободи лунає голос знищеного життя

«Дикі пальми» за Вільямом Фолкнером – авторська вистава Александри Білевич акцентує на темі абортів у новій польській реальності. У безцензурному просторі цифрового покоління, в акустиці свободи пронизливо лунає голос знищеного життя.

На фестивалі були також представлені вистави польських театрів із Кельце, Варшави, Вроцлава, Бидгоші, а також із чеської Праги та литовського Вільнюса. Вони навіювали роздуми про спільне у сучасному європейському театрі, і водночас про відмінність тої театральності, яка з початком нового століття надихалася екзотичністю Сходу, Африки, а нині, завдяки масштабній мусульманській міграції, яскравішає, набуває зачарованої споглядальності.

Образність довгий час регламентована, навіть приглушена сюжетом, сьогодні в розкутому леті. Загадковості їй додає вкорінений принцип незавершеності – non finito. Звільнення на користь споглядання фантазії глядача без рамок часу, простору, повноти сюжету подають людину, не як образ, а як емоційний світ, настрій, як візерунок ритмів, мотивів внутрішніх переживань. Породжені фестивалем роздуми цілком підтвердили: плідний контакт відбувся.

Viva festival!