Засновниця KЇ PLATFORMA Крістіна Кісєльовайте про місію нового простору, перший фестиваль і пошук діалогу

Український театр & KЇ PLATFORMA

В Україні нещодавно оголосили про запуск KЇ PLATFORMA – нову організацію для популяризації театру в Україні та світі.

Першим проєктом платформи стане фестиваль KЇ FEST, який пройде в Києві з 7 по 10 травня.

Засновниця KЇ PLATFORMA та організаторка KЇ FEST Крістіна Кісєльовайте має великий досвід роботи з міжнародними партнерами, культурними інституціями та фестивалями. Вона працювала з Національним театром імені Івана Франка, Національним театром імені Марії Заньковецької, Національним театром Лесі Українки, а також була директоркою Театру ветеранів – незалежної театральної ініціативи, що працює з ветеранами російсько-української війни.

Для «Українського театру» Крістіна розповідає про фокус платформи, перші проєкти і співпраці.

У вашій заяві про місію KЇ PLATFORMA театр позиціонується як інструмент суспільної трансформації, нормалізації спільного досвіду та перетворення травми на силу. Як саме ви плануєте вимірювати цей вплив — чи є конкретні індикатори успіху?

– Важко сказати, що є індикатором успіху в сучасному світі, є зрозумілі нині стандарти – охоплення, але чи воно конвертується у якісний вплив на суспільство. Для мене якраз важливо друге, що у людини відбувається всередині, на такі вимірювання треба роки. Якщо вистава має розважальний характер, індикатор успіху там досить зрозумілий: людина підняла настрій, відволіклася від реальності, отримала емоцію. У нашому випадку все працює інакше. Нам важливо, щоб людина була включена в матеріал, щоб вона думала, щоб вона ставила собі питання. Тому що місія платформи – це передусім про свідомість. Без свідомості, без внутрішнього бажання змін і роботи над собою ніякої трансформації просто не може відбутися.

Я тут ішла не стільки від театру, скільки від терапії. Люди, які мають досвід терапії, знають: неможливо виміряти успішний чи неуспішний результат після однієї сесії. Так само і з виставою. Вона може запустити процес рефлексії, але цей процес триває далі – в думках, у розмовах, у внутрішній роботі людини.

Саме тому ми будемо працювати з аудиторією, яка готова до такого діалогу. І для нас одним із ключових індикаторів успіху стане формування спільноти глядачів, які не бояться рефлексувати, ставити питання і шукати на них не завжди комфортні відповіді.

Мені дуже близький приклад Леся Курбаса, який після вистав просив глядачів залишати відгуки на папірцях. Це дуже простий, але водночас дуже точний спосіб почути аудиторію. І мені здається, що він абсолютно актуальний і сьогодні. Ми будемо працювати з різними форматами – хтось готовий говорити вголос, брати участь у дискусії, а для когось важливо мати можливість просто написати свої думки, сподіваємось на конструктивізм в цьому.

У будь-якому випадку для нас пріоритетом залишається розмова і діалог. Бо все, що проговорено, дуже часто втрачає свою руйнівну силу над людиною.

Тому перший рік існування платформи для нас буде також періодом пошуку: як саме можна фіксувати і вимірювати цей вплив. Для цього потрібен час і різні формати взаємодії з аудиторією. Але загалом для мене цей процес дуже схожий на терапію – тільки колективну.

Фокус першого KЇ FEST – шоукейс постановок саме від українських режисерок. Чому саме гендерний акцент у цей момент? Чи пов'язано це з поточними дискусіями про представленість жінок у театральній індустрії України, і як ви обиратимете вистави – чи буде пріоритет на тематичну глибину (екологія, гендер, травма), художню інноваційність, чи потенціал для міжнародного просування?

– Я не сказала б, що в Україні сьогодні існує повноцінна дискусія про представленість жінок у театральній індустрії. Мені здається, що в цьому сенсі ми дуже сильно запізнюємося відносно Європи. У нас ці теми зазвичай не обговорюються системно – вони вибухають у вигляді скандалів, і тільки після цього ми починаємо говорити про проблему. Тобто ми часто приходимо до підняття важливих питань значно пізніше, ніж це відбувається в інших культурних контекстах.

При цьому для мене принципово важливо говорити не про домінування когось – ні чоловіків, ні жінок. Я говорю про рівність можливостей. І для мене це дуже особиста тема. Коли я вступала на режисуру у 2017 році, мене не взяли, і прямо сказали, що мої дані, зовнішність і стать більше відповідають акторській професії. Тобто це упередження в нашому середовищі досі існує, і нам ще довго доведеться його ламати.

Але якщо говорити чесно, гендерний акцент у програмі не був початковою програмною вимогою. Я не ставила собі завдання зробити саме «жіночу програму». Відбір вистав формувався передусім через теми. Для нас важливо піднімати складні і часто незручні питання – ті, про які в суспільстві не звикли говорити спокійно і зріло.

У нас дуже часто працює інша модель: щось довго замовчується, накопичується до пікового моменту, а потім вибухає скандалом. Театр же може працювати інакше – він може заходити всередину цих тем і створювати простір для розмови. Простір, де людина може принести свій досвід, свою біль, свої сумніви і не боятися бути засудженою.

І коли я почала формувати програму, виявилося, що найбільш сміливо, найбільш чесно і без страху заходять на ці «спірні території» сьогодні саме жінки-режисерки. Мене саму ця статистика певною мірою здивувала, але водночас і дуже потішила.

При цьому для мене не існувало поділу на державні, національні, незалежні чи приватні театри. Я взагалі не звертала на це уваги. Критерієм була інша шкала – наскільки вистава намагається чесно і відкрито говорити мовою театру про складні теми.

Тому в програмі немає вистав, які обов’язково є «найкращими» з точки зору касовості чи популярності в соціальних мережах. Для мене сучасне мистецтво не вимірюється цими показниками. Найважливіше – тема і здатність створити простір для розмови. Бо ми – суспільство, і нам потрібно вчитися говорити одне з одним.

Якщо говорити про художню інноваційність, то тут треба бути чесними: сьогодні український театр перебуває в іншій точці розвитку, ніж багато європейських сцен. Ми не можемо конкурувати з режисерами на кшталт Лукашa Тварковського, які зараз формують один із найбільш технологічно та естетично інноваційних напрямків у європейському театрі. У нас зараз інший історичний момент – нам потрібно вчитися рефлексувати на досвід, який переживає суспільство.

І, звичайно, для нас важливий потенціал міжнародного просування. На фестиваль приїжджають гості з різних країн, різних інституцій, різних масштабів театрів і подій. Кожен із них шукає щось своє. Саме тому програма фестивалю вийшла дуже різноманітною.

Важлива задача фестивалю – будувати ці міжнародні мости. Бо потенціал міжнародного життя вистави часто залежить не тільки від самої роботи, а й від того, чи є поруч люди, які можуть забезпечити комунікацію, менеджмент і подальший рух вистави у світ. І саме цьому ми теж хочемо сприяти.

Фестиваль позиціонується як майданчик для міжнародної співпраці: залучення кураторів, продюсерів, критиків з-за кордону. Які конкретні механізми ви передбачаєте для перетворення цих зустрічей на реальні партнерства (наприклад, копродукції, гастролі, резиденції)? Чи вже є попередні домовленості з міжнародними фестивалями чи інституціями, і як війна впливає на логістику запрошення гостей?

– Власне, тема міжнародності – це, напевно, моя першочергова зона експертності. Найцінніший досвід у сфері продюсування я отримала саме за кордоном. І професії продюсера як такої я навчилася саме там. Тому я добре бачу різницю в механізмах роботи і розумію, що в Україні може працювати, а що – ні.

Найголовніше наше завдання – створити простір, який щорічно даватиме можливість кураторам, продюсерам і критикам з різних країн приїжджати в Україну і знайомитися з нашим театральним ландшафтом. І коли я кажу «ландшафт», я маю на увазі саме той спектр театру, який ми хочемо репрезентувати світові.

Водночас важливо розуміти, що ми не єдині, хто працює в цьому напрямку. В Україні вже існують події, які привозять міжнародних гостей – наприклад, ГРА. Тобто ми всі працюємо в одному контексті міжнародності і, думаю, маємо схожі цілі, але кожен із нас формує власну програму і власний фокус.

Це абсолютно нормальна практика. Якщо подивитися, наприклад, на Польщу, там є велика кількість театральних фестивалів дуже високої якості, і на кожен з них приїжджає трохи інша публіка, тому що кожен шукає щось своє.

Особисто для мене важливо репрезентувати міжнародній аудиторії складний український театр – той, який так само відважний, як і наше суспільство.

Якщо говорити про конкретні механізми, то вони досить практичні. По-перше, кожен театр, який бере участь у програмі, готує технічний райдер. Тобто всі вистави вже спочатку плануються як мобільні – готові до подальших гастролей. Ми говоримо про це з командами ще до того, як беремо виставу в програму.

По-друге, всі запрошені гості знають, що вони приїжджають не просто як глядачі, а як потенційні партнери для співпраці. Сьогодні майже всі великі театральні проєкти в Європі створюються через механізм копродукції. І це одна з тем, яку я хочу активно піднімати – і від імені платформи, і в лекціях, і у воркшопах.

Для України ця тема поки що доволі нова. Багато хто не розуміє, як це працює і навіщо це потрібно. Але насправді цей механізм може бути дуже корисним не лише для міжнародних, а й для міжрегіональних співпраць усередині країни. Він значно спрощує виробничі процеси і водночас дуже збагачує сам художній результат.

Звичайно, у мене вже є певні попередні домовленості з людьми, з якими ми багато років знайомі по різних міжнародних фестивалях. Ми також хочемо будувати партнерства і підписувати меморандуми з іншими фестивалями, щоб отримувати європейську верифікацію і формувати довіру до події. Щоб люди розуміли, що сюди варто приїжджати і для чого.

Якщо говорити про гастрольну діяльність, то це процес не одного року. Є, наприклад, моделі, де продюсерські компанії возять вистави за кордон на комерційній основі. Це абсолютно нормальна практика: продюсер платить театру, організовує тур і заробляє на цьому. У цьому немає нічого поганого – це ще один спосіб для театрів і продюсерів розвиватися економічно.

Але є і інший шлях – фестивальний. Для вистав, які мають сильний художній потенціал і працюють із нестандартними темами, важливо отримувати міжнародну видимість через фестивалі.

Нещодавно кураторка Авіньйонського фестивалю Магда Бізаро сказала дуже важливу річ: великі фестивалі не запрошують режисера після першої побаченої роботи. Вони дивляться одну, другу, третю роботу, спостерігають за розвитком митця – і тільки тоді можуть запропонувати копродукцію чи участь у програмі. Тобто це довготривалий процес побудови довіри.

Саме тому нам важливо бути присутніми в цій європейській мережі фестивалів і співпраці. Щоб люди знали: у певний час у Києві відбувається подія, де можна побачити український театр і знайти можливості для співпраці.

Крім самої фестивальної програми, ми також плануємо зробити відкриту платформу для презентацій – щось на кшталт пітчинг-сесії. Кожна команда або інституція матиме близько десяти хвилин, щоб представити свою ідею, свій театр або свою стратегію розвитку.

Для мене важливо, щоб можливості з’являлися не лише у тих, хто вже представлений у програмі фестивалю, а у значно ширшого кола українських театральних команд. Бо наша задача – не тільки показати кілька вистав, а створити середовище, де можуть народжуватися нові міжнародні і міжрегіональні співпраці, щоб кожен театральний митець мав шанс і можливість.

Програма включає не тільки покази, а й панельні дискусії та aftertalks з творцями. Як ви бачите баланс між художнім переживанням вистави та публічним обговоренням? Чи плануєте ви модерацію дискусій (наприклад, залучення психологів чи експертів з травми), щоб уникнути ретравматизації учасників, особливо ветеранів чи людей, які пережили війну?

– Це дуже важлива і складна тема, і я думаю, що нам як суспільству ще доведеться працювати з нею багато років – зокрема з питанням ретравматизації і тим, як її уникати.

Я вже мала досвід роботи на перетині театру і психології. Колись ми робили колаборацію між платформою для пошуку психологів «Розмова» та театром, коли працювали з читаннями текстів на теми харасменту і насилля. І тоді було дуже цінно дивитися на ці процеси через професійну оптику психологів – як саме такі розмови працюють у суспільстві, як люди реагують на складні теми і як з ними можна екологічно працювати.

Тому я дійсно бачу потребу залучати експертів у цій сфері до модерації дискусій. Бо для людей у залі часто важливо почути, що сама розмова і сам діалог уже є кроком до опрацювання досвіду. Що травма може не лише руйнувати, а й трансформуватися в силу. І що їхній стан – нормальний, що з ними «не щось не так», і вони перебувають у просторі, де їхній досвід розуміють і приймають.

Якщо ми почнемо надто надто боятися ретравматизації, то так можна взагалі перестати заходити в складні теми. А це небезпечний шлях, бо тоді починається накопичення замовчування. І в певний момент це може призвести до ще сильнішого вибуху і ще глибших травм.

Тому, щоб знайти цей баланс, нам потрібно заходити на цю територію і досліджувати її. Спостерігати, як працює діалог, як реагує аудиторія, які формати розмови є більш безпечними і корисними. І, власне, фестиваль для нас – це також простір такого дослідження.

Доступність і інклюзивність – важлива частина місії. Як саме фестиваль забезпечуватиме доступ для різних груп (ветерани, люди з інвалідністю, молодь з регіонів, малозабезпечені глядачі)? Чи передбачено спеціальні квоти квитків, переклад жестовою мовою, аудіоопис, знижки чи партнерства з організаціями, що працюють з ветеранами?

Доступність і інклюзивність для нас справді є важливою частиною місії фестивалю. Водночас ми обрали модель, у якій відповідальність за продаж квитків частково розділяється між фестивалем і самими театрами. Театри продають квитки на свої вистави самостійно, а фестиваль викуповує певну кількість квитків, щоб мати можливість передавати їх різним групам – від міжнародних гостей і лідерів думок до людей, які звертаються до нас із запитом потрапити на конкретну виставу.

Наприклад, у межах премʼєри Opera Aperta одразу передбачена значна кількість квитків для студентів і малозабезпечених глядачів. Для нас це принципово, тому що ми також вважаємо, що театр має бути доступним для всіх.

Оскільки фестиваль відбувається вперше, ми зараз уважно дивимося, як працює ця модель, який буде попит і як ефективніше організувати доступ до подій. Значною мірою це також залежить від практик самих театрів. Більшість із них уже мають досвід роботи з різними групами аудиторії – зокрема з ветеранами, людьми з інвалідністю або соціально вразливими глядачами.

Щодо фізичної доступності, усі наші майданчики відкриті настільки, наскільки це дозволяє їхня інфраструктура. Ми бачимо, що сьогодні багато театрів в Україні активно працюють над цими питаннями, шукають партнерства і ресурси для розвитку інклюзивності, тому що державне фінансування для таких змін поки що дуже обмежене.

Те саме стосується і додаткових інструментів доступності – наприклад, перекладу жестовою мовою чи інших форматів підтримки для глядачів з різними потребами. Ми намагаємося закривати ці запити через партнерства з організаціями, які працюють у цій сфері.

І саме рівень готовності різних партнерів долучатися до таких ініціатив став для мене одним із приємних відкриттів під час підготовки фестивалю. Бо партнерства і спільна відповідальність – це, мабуть, один із найважливіших механізмів, який сьогодні дозволяє культурним проєктам ставати більш відкритими і доступними.

KЇ PLATFORMA створюється як незалежна інституція за підтримки українського бізнесу. Як ви бачите модель сталості після першого фестивалю – чи плануєте щорічний KЇ FEST, запуск резиденцій, освітніх програм чи навіть постійного майданчика? Які виклики (фінансові, логістичні, політичні) ви вже бачите як найсерйозніші, і як плануєте їх долати в умовах триваючої війни?

– KЇ Platforma для мене загалом – це виклик і проєкт на виріст. Знадобився цілий рік, щоб сформувати “навіщо”. Фінансування цієї ідеї звісно теж виклик, але для мене важливим є створення партнерств в логіці win-win, щоб всі сторони відчували цінність співпраці. І час, щоб знайти партнерів, хто буде з тобою розділяти цінності і спільне «навіщо». І викликом ще довго буде культурі відстоювати своє місце серед інших пріоритетів держави і суспільства.

KЇ Fest – це лише одна з подій у межах KЇ Platforma. Ми плануємо, що фестиваль стане щорічним, буде поступово масштабуватися і розвиватися, роблячи висновки з кожного проведення. Для мене важливо, щоб він зростав разом із суспільством і разом із командою, яка його створює.

Паралельно ми вже думаємо про інші напрямки роботи платформи. Наприклад, у 2026 році плануємо запуск лабораторних форматів – це резиденції та лабораторії, які працюватимуть з site-specific просторами, тобто поза традиційною театральною сценою. Для мене це передусім про обмін, освіту, експеримент і пошук нових художніх форм.

Щодо постійного майданчика, на цьому етапі я поки що не бачу його як пріоритет. В Україні вже існує багато театрів і культурних просторів.

Наша роль радше в іншому – бути провідником і третьою стороною між різними учасниками процесу. Наприклад, між українським театром, який має ідею чи запит на нову постановку, і міжнародним партнером або режисером. У таких випадках платформа може допомагати з копродукціями, колабораціями, резиденціями і забезпечувати якісну організацію цих процесів.

Довгий час існувала логіка, що культура якось виживе сама: що якось з’являться генії, якось проявляться нові імена, якось усе буде розвиватися. Але насправді «якось» не працює. Культурна інфраструктура потребує системної роботи, часу, уваги і ресурсів.

Навіть ті невеликі успіхи, які сьогодні вже є в українському театрі, ми не зможемо перетворити на щось більше, якщо не будемо працювати над цим дуже структуровано і стратегічно.

Ми також повинні чесно розуміти, що наші опоненти мають дуже чіткі довгострокові стратегії роботи зі своєю культурою і її присутністю у світі. І з цією реальністю нам доведеться працювати ще довго – навіть після завершення війни.

Тому, мені здається, зараз якраз той момент, коли до культури потрібно почати ставитися значно серйозніше – як до важливої частини майбутнього країни.