Повернути театр у розмову: Рудольф Дзуринець — про фестиваль, історію і нову видимість ужгородської сцени

Закарпатський академічний обласний український музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв останніми роками переживає відчутне оновлення. Фестивалі, активна комунікація з європейськими театрами, нові майданчики і стабільні аншлаги — усе це змінило театральний ландшафт Ужгорода.

За три роки керівництва театром Рудольф Дзуринець ініціював низку змін, які поступово формують нову динаміку роботи інституції. Одним із таких кроків став фестиваль «Драма сьогодення», що з часом перетворився на міжнародну платформу.

Про те, як фестиваль може змінити позицію театру, чому історія інституції сьогодні набуває особливого значення і як формується нова театральна спільнота в Ужгороді, — розмова з директором-художнім керівником театру Рудольфом Дзуринцем.

Навіщо театру фестиваль — Ви очолюєте театр уже три роки. І фактично перше, що ви зробили, — започаткували фестиваль?

— Так, можна сказати і так. Театральний фестиваль — це мій перший великий менеджерський крок у цьому театрі.

До цього в нас існував фестиваль «Під цвітом сакури», але він стояв на паузі — спочатку через ковід, а потім через повномасштабне вторгнення. І коли ми відкрили фестиваль «Драма сьогодення», я паралельно поновив і «Під цвітом сакури».

Це камерний формат, невелика театральна подія, але для мене було важливо повернути відчуття, що театр живе не лише репертуаром, а й подіями.

Як би ви сформулювали: навіщо театру фестиваль?

— Я в цьому театрі двадцять років. Працював актором, потім став заступником директора, потім пішов добровольцем на фронт.

І дуже довгий час театр перебував у такому тіньовому просторі театральної спільноти. Драматургію тут часто сприймали як щось поверхневе або неактуальне. Запрошені режисери з’являлися дуже рідко, і театр не був включений у ширший театральний процес.

Фестиваль для мене став способом змінити цю ситуацію. Це інструмент, який допомагає театру стати видимим.

Театр під час війни

Повномасштабна війна змінила ваше бачення театру?

— Дуже сильно.

Я почав уважніше дивитися на те, що відбувається в інших театрах України. І побачив: попри війну, театри працюють, ставлять прем’єри, мають аншлаги.

Але водночас виникли серйозні обмеження — гастролі, комендантські години, логістика, питання бронювання.

І тоді постало просте питання: як привернути увагу до театру? Моя відповідь була проста — театр має створювати розголос. Про нього мають говорити.

Як пройшов перший фестиваль?

— Чесно — непросто.

Перший фестиваль «Драма сьогодення» не був міжнародним. Це був відкритий фестиваль актуальної драматургії.

До нас приїхали сильні колективи — театр Франка, театр Заньковецької, інші театри. Але зали не були заповнені. Був скепсис. Люди не зовсім розуміли, як у час війни можна проводити фестивалі. Плюс у нас не було достатніх ресурсів для реклами.

Але це був важливий досвід.

Що змінило ситуацію?

— Я зрозумів, що фестиваль має стати міжнародним.

Ми знаходимося майже біля кордону. Це великий ресурс. Я почав їздити по Європі — Відень, Кошице, інші міста. Дивився вистави, знайомився з керівниками театрів, підписував меморандуми про співпрацю.

І коли фестиваль отримав міжнародний статус, ситуація дуже швидко змінилася. Українські театри почали телефонувати самі. Вони бачили, що це міжнародна платформа, і хотіли бути її частиною.

Коли театр починають помічати

Коли ви відчули, що театр починають сприймати інакше?

— Після другого фестивалю.

З’явилися аншлаги. Не всюди, але стало очевидно, що інтерес росте. Почали з’являтися відгуки, розмови, нові контакти. Про театр почали писати.

Дуже показовим був момент, коли до нас на прем’єру приїхав Ростислав Держипільський. Після вистави він зайшов до мене в гримерку і сказав: «Рудольфе, я вас запрошую на наш Шекспірівський фестиваль».

Тоді я зрозумів, що театр почали бачити.

Третій фестиваль уже виглядав значно масштабніше.

— Так. Я свідомо зробив його ширшим.

Ми додали форум «Закарпаття театральне», дискусії, лекції, майстер-класи. Це вже був не просто показ вистав, а простір професійної розмови.

І це було видно по глядачах — зали були заповнені, люди активно реагували, спілкувалися, обговорювали.

Ви багато уваги приділяєте деталям.

— Так, тому що саме деталі створюють атмосферу.

Ми могли обмежитися формальними подяками. Але я хотів, щоб фестиваль мав закарпатське обличчя. Ми робили свої статуетки, свій фестивальний торт, використовували локальні символи. Це дрібниці, але саме вони формують відчуття події.

Я максималіст. Якщо щось робити — то робити це до деталей.

Про історію театру

Під час фестивалю ви багато говорили про історію театру

— Так, і для мене це принципова тема.

Під час досліджень ми побачили, що історія театру значно ширша, ніж та дата, яка зазвичай фігурує в офіційних довідках.

Формально театр створений у 1945 році, а першу виставу показано у 1946-му. Але це радше адміністративна дата.

Театр — це не тільки інституція. Це люди, традиція, культурний процес.

Я працюю тут уже двадцять років і бачив різні періоди життя театру. І часто виникало відчуття, що історія починається з кожного нового керівника. Я так не хочу.

Мені важливо повернути в пам’ять тих людей, які створювали цей театр — перших режисерів, акторів, драматургів. Ми почали працювати з архівами, відкрили театральний музей, проводимо вечори пам’яті. Бо без історії театр втрачає фундамент.

Про статус театру

Ви також говорите про інший статус театру.

— Так. Закарпаття — єдиний регіон України, де немає національної культурної інституції.

Але регіон має дуже потужну мистецьку традицію. Наш театр активно працює: кілька сценічних майданчиків, десятки вистав щомісяця, стабільні аншлаги. І я переконаний, що потенціал у нас значно більший.

Ви одночасно актор і керівник. Як це поєднується?

— У мені живуть три людини: директор, актор і юрист.

Але зараз директор перемагає. Бо це відповідальність.

Я завжди кажу колективу: я не бос, я лідер, який разом із вами тягне цей човен. Ми разом помиляємося, разом аналізуємо, разом рухаємося вперед. Інакше театр просто не працює.

*****

ІІІ Міжнародний театральний фестиваль актуальної драматургії «ДРАМА СЬОГОДЕННЯ»

За результатами конкурсної програми журі визначило лауреатів ІІІ Міжнародного театрального фестивалю актуальної драматургії «Драма сьогодення»:

🔹 «НАЙКРАЩИЙ ТВОРЧИЙ ДУЕТ» — Клод Фроло та Есмеральда (Дмитро Коломієць та Анастасія Боднар), вистава «Есмеральда», Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької.

🔹 «НАЙКРАЩИЙ АНСАМБЛЬ» — вистава «Мольєр. Анатомія», Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.

🔹 «НАЙКРАЩА СЦЕНОГРАФІЯ» — Олександр Семенюк, вистава «Нація», Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

🔹 «НАЙКРАЩА ЖІНОЧА РОЛЬ» — Тамара Ґорґішелі, вистава «Мольєр. Анатомія», Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.

🔹 «НАЙКРАЩА ЧОЛОВІЧА РОЛЬ» — Франтішек Балог, вистава «Ром з-під ковдри», Divadlo-D Ačko.

🔹 «НАЙКРАЩА ВИСТАВА» — «Нація», Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.

Журі ухвалило рішення не присуджувати нагороди у номінаціях «Найкраще музично-пластичне вирішення вистави» та «Найкраще режисерське втілення».