«Балада про украдене щастя»: Іван Уривський розповідає про нову версію п'єси Франка на сцені театру Заньковецької

«Украдене щастя» Івана Франка — одна з найважливіших п'єс української класики, сакральна для Львова і майже завжди актуальна. У 2016-му режисер Іван Уривський уже ставив її в театрі «Золоті ворота» як пластичну драму з містичним присмаком. Режисер повертається до «Украденого щастя», але цього разу з абсолютно новим текстом від Людмили Тимошенко. Прем'єра «Балади про украдене щастя» відбудеться 6–8 березня на великій сцені Національного театру Марії Заньковецької.

Іван Уривський розповідає в інтерв'ю, чому повернувся до цієї історії,, повагу до сучасної драматургії, вибір, любов на трьох і про те, чому щастя завжди може хтось украсти.

Ви вже ставили «Украдене щастя» Івана Франка у 2016 році в театрі «Золоті ворота» — це була пластична драма з акцентом на чоловічий погляд і містичну атмосферу. Чому вирішили повернутися до цієї історії саме зараз, і чому через сучасну п’єсу Людмили Тимошенко, а не оригінальний текст Франка?

— Ми з Максимом Голенком три роки розмовляли про спільну роботу і вирішили, що це має бути українська класика. Спочатку знайшли одну маловідому п’єсу, планували її ставити. А потім в одній з розмов згадали «Украдене щастя». Це важлива п’єса і вона майже ніде не йде у Львові. Я сумнівався, бо раніше вже робив цей текст, але є п'єси, до яких мені хочеться повертатися, і одна з них — «Украдене щастя».

Чому?

— Бо для мене це одна з найкращих п’єс української класики. Я дуже люблю Франка.

Плюс у мене був незакритий гештальт: я по суті, не працював із сучасною драматургією.

Зараз я відчув потребу пробувати працювати з сучасними текстами. І Людмила Тимошенко пішла на це з задоволенням. Мені було цікаво: як сприйметься нова версія найвідомішої п’єси України? Історія майже та сама, але слова інші. Є вкраплення оригіналу, але текст написаний з нуля. Людмила написала перший драфт, а зараз на репетиціях адаптуємо цей текст разом: драматург, режисер, актори — додаємо, міняємо.

Мені дуже подобається такий формат співпраці: у реальному часі щось змінювати. Людмила зараз на кожній репетиції вже останній місяць, дає багато зауважень. Я розумію, що працюю з сучасним текстом, і маю до цього повагу. У цій виставі, напевно, найбільше тексту, ніж у всіх моїх попередніх постановах. І мені це цікаво — створити історію на основі сучасного тексту.

Також у Франка в цій історії є війна. У нас зараз теж війна, але інша. Тому п’єса адаптована під сьогодні. Ще ми трохи розширили детективну частину, яка у Франка є, але в певний момент обривається. Ми вирішили пофантазувати, як вона могла б розвиватися. У нас деякі персонажі розширені та декількох ще додали. Тому з’явилася пані Стефа, яка співає баладу. Бо «Украдене щастя» Франка базується на баладі про шандаря, а наша історія базується на пєсі "Украденому щасті" Франка. Ми з Уляною Горбачевською створюємо музичну партитуру, де буде ця вокальна історія.

Зараз я отримую величезне задоволення від роботи. Мені подобається колобарація з Людмилою, бо ти не сам сидиш над текстом, а є діалог: я пропоную, вона пропонує, актори пропонують. Це для мене новий досвід: працювати з живим драматургом, де текст твориться в процесі. Є основа від Людмили, потім мої правки, побажання, купюри — ми все обговорюємо. І це круто, коли є повага один до одного. Далі хотілося б теж співпрацювати із сучасними драматургами.

Ви сказали, що це ризик і виклик для вас. Напевно, через те, що вас асоціюють із класикою, а тут — сучасний текст?

— Так, однозначно. Я звик працювати з іншим форматом тексту. Намагався завжди класику робити сучасною, але щоб текст залишався оригінальним. А зараз коли текст створюється наново на базі відомої п'єси розумію, що може бути скептицизм з боку шанувальників Франка. Але оригінальний текст ставили сотні разів — чому не спробувати в такому форматі? Сучасні обороти, інший текст, історія схожа, але сьогодні. Іноді таке осучаснення спрацьовує дуже добре, іноді критично.

Думаю, що в майбутньому в нас теж з’явиться така посада — драматург при театрі. Про це говорять уже багато років, але поки з цим складно: драматургів у нас багато, хороших теж, але саме штатних при театрах бракує. А це важливо.

Працюючи з класикою — Коцюбинський, Шекспір, Шиллер, Карпенко-Карий, Стріндберг, Ібсен, — я трохи навчився розуміти драматургію. Тепер, спілкуючись із Людою, читаючи її тексти, цей досвід допомагає. Я ставив найвідоміші та найсильніші тексти світу — це дало мені драматургічну «закалку»: як будуються конфлікти, монтуються сцени. Зараз розумію, що це мені дає певний інструментарій І допомагає краще розуміти сучасні тексти,

Щодо символіки у виставі: на постері бачимо коробку, коралі… Як це корелюється зі смислами у виставі?

— Історія починається з того, що Анна з Миколою розпочинають нове життя і винаймають у Бабичів, які мають бізнес на курорті, будинок. П'єса відкривається з того що вони переїжджають, Тому з’явилася коробка — це мінімалістичне рішення, люблю прості речі на афішах. Коралі — це відсилка до оригінальної п’єси. І таких моментів є багато у виставі — зв’язок з Франком.

Це не буде символічна історія, як у першому варіанті "Украденого щастя" (театр "Золоті ворота"). Тут  буде багато побуту, і прихованих сенсів. Для мене  - це історія про тимчасовість: все зникне, будинки може знести повінь, ураган, потоп. Ми дуже тимчасові, немає запобіжників.

Історія вічна: завжди будуть він, вона, третій. І завжди війна, злочини. Але для нас це теж тимчасово. Для світу — вічно, для людини — тимчасово. Такі думки в нас виникли, і ми їх розвиваємо.

Останнім часом я використовую побутові образи: з побуту виникає сенс, не заумні символи, а прості речі, які працюють на різних рівнях — у сцені й у всій історії.

Коробка як символ — це ще придане Анни. Лампа, яку вона привозить зі старого життя в новий будинок, змінюється з теплого світла на холодне — це про енергію, любов. Сучасна лампа, як вдома: тепле/холодне.

І на сцені буде справжній модульний будинок? Наскільки масштабна сценографія?

— Декорація складна, так. На сцені — частина реального модульного будинку. Я вперше працюю зі сценографом Олександром Білозубом і ми об’єднали наші бачення цієї п'єси в одну концепцію, яка, я сподіваюсь, буде багатошаровою.

Також працюю з художницею з костюмів Дарією Білою — це вже наша третя співпраця. Тут це буде простота і мінімалізм.

Плюс Олексій Бусько відповідає за пластику. А Уляна Горбачевська — за музичну партитуру

Все ж таки, в чому основна ідея вистави?

— Перш за все — це історія про людей, а все інше ми побачимо вже на прем'єрі, Дуже часто трактується що це історія про вибір. І вибір кожного з цих трьох — Миколи, Анни, Михайла, — і частково я з цим погоджуюсь.

Але є додаткові персонажі, які теж впливають на цей вибір. До прикладу, такий вислів, як «а що скажуть люди», може довести людину до трагічних наслідків — до вбивства. У п’єсі воно є, але чи буде це у виставі — поки не скажу. Люди, які оточують нас, або медіа — все це впливає на наші вчинки, на наші зміни.

Сказати, яка це буде вистава і про що, поки не можу. Це буде «Балада про украдене щастя» за мотивами Івана Франка, написана Людмилою Тимошенко і зроблена командою людей в театрі. Якщо хочете провести вечір у цій компанії — будь ласка, чекаємо.

А як у виставі вирішені сексуальні сцени, які є у тексті? Наскільки образно чи ні?

— Без сексуальності теж не обійтися. У Франка багато пристрасті: тяга Анни до Михайла. Тут не буде акценту: давайте зробимо побільше сексу, щоб глядачам сподобалося. За сюжетом є секс: як між Анною і Миколою, так і між Анною і Михайлом. І ми не робимо так, що Микола й Анна — це якісь чужі люди, які не люблять один одного. Коли зник Михайло, Микола її підтримав, став другом, зародилися почуття — стали жити разом. Повертається Михайло, якого вона вважала загиблим. У неї руйнується всесвіт, у Миколи — теж. Але вони люди, які попри всі обставини продовжують кохати і хочуть один одного. Це нормальні природні стосунки.

До речі, у виставі задіяні відомі актори кіно Антоніна Хижняк і Дмитро Сова, який є військовослужбовцем. Наскільки для вас було важливо, щоб актор мав військовий досвід, коли запрошували його до участі у виставі?

— У нас два рівноцінних акторських склади. В основному - це актори театру Заньковецької. Останні роки я працюю з двома складами акторів, тому можу запрошувати акторів з різних театрів для обміну досвідом і енергією. На роль Анни майже спочатку виникла ідея запросити Антоніну в пару до Діани Каландарішвілі. А на ролі Михайла спочатку був тільки один актор — Юрій Хвостенко. Довго шукали другого Михайла. Я трохи знайомий з Дмитром і вирішив спробувати його в цій ролі.

Те що Дмитро військовий, то може підсилювати розуміння цієї історії. Але ми не акцентуємо і не спекулюємо цим. Дмитро — професійний актор за професією, знімається у кіно. Зараз багато акторів, які мають військовий досвід і для яких важливо залишатися в професії.

Плюс до цього — мені цікаво залучати до театру акторів з кіно.

На прем’єрні покази (6, 7 і 8 березня) на сцені зіграють два склади, всі актори, які задіяні у виставі.

До речі, коли ви працюєте над певною сценою, інтуїтивно відчуваєте, що той чи інший момент «залетить» у соцмережах? І намагаєтеся трохи маніпулювати цим?

— Насправді я не роблю нічого спеціально для соцмереж. Спрогнозувати, чи буде сцена вірусною, чи ні — не завжди вдається та и не потрібно цим займатися. Наприклад, танець у «Конотопській відьмі» або у Калігули ніхто не планував під TikTok, а він залетів.

TikTok та Instagram — це рекламні майданчики.

Потрапити в рекомендації не складно — є маніпулятивні речі (музика під трендовий трек). Такі поєднання спрацьовують.

Чи будуть такі моменти в «Баладі про украдене щастя»? Напевно ні.

На виставі «Макбет» ви категорично заборонили вхід для глядачів після третього дзвінка. Ця норма дотримується? І чи запровадите це на прем’єрі у Львові?

— Так, на «Макбеті» це зберігається. Коли я не в театрі, то не можу все проконтролювати, але сподіваюсь, що все ок. Якщо всі театри (хоча б більшість) одностайно домовилися дотримуватися такої практики, то може через роки дійшли б до того, де за хвилину до вистави весь зал сидить, двері закриваються, ніхто не заходить, як це відбувається в багатьох європейських театрах.

В умовах України сьогодні, для вас «Украдене щастя» — це про що?

— Це наша історія. Мені здається, ця п’єса важлива для нас саме зараз. Сюжет, проблеми, які Франко піднімав тоді, — мало що змінилося. Це певне дослідження: як те, що було сто років тому, віддзеркалюється в нашому сьогоднішньому світі.

Ми завжди переосмислюємо старі історії, говоримо про те, що світ крихкий, жахливий, руйнується — через гумор, іронію, драму, образи. Театр постійно нагадує: люди бувають поганими. Люди можуть зробити тобі боляче.

Це працює як попередження, яке, зрештою, нічого не гарантує. Ти сидиш у залі, думаєш: «Зі мною такого не буде». Але ми все одно мусимо про це говорити. Це гра, домовленість між сценою і залом: хтось візьме емоцію, хтось вийде в щирий внутрішній діалог, хтось просто підпустить до себе ще одну постановку. Але навіть якщо це маленький відсоток глядачів — це вже цінно.

Як би ти не ставив виставу — це сцена. Це ніби не по-справжньому. Хоча насправді — по-справжньому. Це про людей, про нас із вами. Кожен може опинитися в історії «Украденого щастя».

Назва дуже символічна — і для України зокрема. Завжди може з’явитися хтось, хто вкраде твоє щастя.

ФОТО: Світлана Благітко