Керівник театру Марії Заньковецької Максим Голенко: «Люди їдуть під дронами, щоб побачити виставу»

Три роки Максим Голенко очолює театр Марії Заньковецької. За цей час театр помітно змінився: від класики в сучасному ключі до вистав про сьогодення, відомі актори на сцені, міжнародні проекти з європейськими режисерами. У розмові для «Українського театру» він розповідає про нову версію «Украденого щастя», як глядач потягнувся до складних сучасних історій,  як військовий з Херсона їхав під дронами на виставу та як «Україноманія» у Відні стала справжнім ударом по російській пропаганді.

«Украдене щастя» Івана Франка — популярна історія і водночас знакова для театру Заньковецької. Чому саме зараз вирішили поставити її наново?

— Я намагаюся раз на рік брати в репертуар легендарні вистави з історії театру й оновлювати їх. Так, у нас з’явився «Камінний господар». А одна з топових вистав в історії театру — це, звісно, «Украдене щастя» у режисурі Сергія Данченка з Богданом Ступкою. Це сакральна історія для нашого театру.

Зараз у Львові фактично немає сучасної версії «Украденого щастя» (крім старих вистав в опері і в «Театрі у кошику», які йдуть вже десятки років). У драматичних театрах регіону її теж немає. Коли ми з Іваном Уривським починали говорити, що можна поставити, дійшли висновку: це має бути сучасна історія. Людмила Тимошенко написала текст — вільну інтерпретацію Франка з невеликими вкрапленнями оригіналу. Але вся драматургія й сутність історії збереглися повноцінно. Спойлер: дія відбувається на сучасній турбазі. Сценографія Олександра Білозуба — дуже потужна й глобальна. Щиро вірю, що це буде цікаво сучасному глядачеві.

А щодо акторів? Чому вирішили запросити зірок — Антоніну Хижняк і Дмитра Сову?

— Це була спільна ідея з режисером. Коли я прийшов у театр, поставив собі за мету: щоб нікому не було спокійно в хорошому сенсі — постійно запрошувати нових людей, акторів зі сторони. Вони розбурхують колектив, створюють здорову конкуренцію. І це нормально.

Наприклад, у «Пітьмі» з’явився Григорій Бакланов — зараз без нього важко уявити виставу. Так само з Олегом Стефаном — я дуже хотів повернути його у львівський простір. Зараз його можна побачити в «Бурі». До речі, саме ця вистава відкривала Міжнародний Шекспірівський фестиваль у Гданську.

Тобто запрошені актори — це нормальний і постійний процес. У «Баладі про украдене щастя» зараз з нами працюють Антоніна Хижняк і Дмитро Сова, який є військовослужбовцем — і це особливо цінно. Сподіваюся, нашим глядачам теж цікаво побачити на сцені нових людей.

У цьому сезоні в репертуарі є вистави за сучасною драматургією — «Брідські явища» Андрія Бондаренка, «Баланс» Аліни Сарнацької та «Неіснуючі» Наталки Ворожбит. Як загалом глядач сприймає сучасну драматургію?

— Коли я побачив текст «Брідських явищ», одразу зрозумів: це галицька історія, вона в такому дусі. Подумав: якщо не в нас, то де? Ми просто зобов’язані це поставити.

А загалом — у нас стає таких вистав все більше, тому глядачеві цікаво, він приходить. Хоча деякі сучасні тексти, наприклад «Неіснуючі», сприймаються трохи важче. Але ми цілеспрямовано беремо цю тематику. Говорити про це складно, але треба. Бо в нас уже 12-й рік війни, і четвертий — повномасштабної. Якщо в перші роки ще хтось намагався робити вигляд, що можна існувати окремо, то тепер усі на своїй шкурі відчули, що це таке.

Пам’ятаю, як у 2022-му я ставив «Саша, винеси сміття» (за текстом Наталки Ворожбит) в Одеському театрі Василька — для мене це була дуже важлива історія. Фактично перша прем’єра з початку повномасштабної війни. Робили її під сценічним колом, бо боялися обстрілів. У травні був закритий показ — запросили волонтерів, приїхали люди з фронту. Було відчуття, що щось крім війни існує, щось живе. Люди обіймалися, плакали, а потім сиділи під сценою, як християни в катакомбах, і дивилися виставу. Тоді я зрозумів, що таке катарсис. Це дало потужний поштовх працювати далі. Згодом наважився зробити «Зерносховище» про Голодомор — і це була неочікувано аншлагова історія.

Зараз ситуація важча. Коли люди виживають без світла й опалення, думаєш: що їм запропонувати. «Неіснуючі» — про те, як важко українцям за кордоном, — сприймається трохи сюрреалістично. Але я не втримався. Як керівник розумію: якщо є можливість поставити п’єсу Наталки Ворожбит, якої немає в жодному українському театрі, то треба робити. Хоч вона й переважно для закордонного глядача, але це про наше суспільство, спільну історію, те, що ми проходимо зараз. І зроблено адекватно й цікаво.

Ви вже думали подавати цю виставу на фестивалі за кордоном?

— Працюємо над цим. До речі, ця п’єса спеціально створювалася для одного з європейських театрів. Там вона точно буде цікава — так само, як і наш «Птах на горищі» Олега Михайлова: про те, як росіяни крадуть наших дітей. Великий монолог дівчинки, яку вивезли й яка живе в російській родині. Ми показували її в Києві для організацій, які працюю ть із темою викрадення дітей, запросили близько 20 посольств. Згодом представили на фестивалі у Фінляндії.

Театр зараз, якщо має можливість, зобов’язаний робити саме такі історії. Вибачте за прямоту, але театр під час війни — це завжди певна пропаганда. Якщо він може вплинути на сприйняття, розуміння, серця людей — то треба це робити.

Чи завжди театр може спрацювати, як інструмент пропаганди? Як, наприклад, з проєктом «Україноманія»?

— Так, коли це не просто «беремо віночки й співаємо про свободу», а все правильно продумано. Європейський режисер Ян-Крістоф Гокель з Мюнхена приїхав до нас, відкривав для себе наш простір, споживав інформацію, намагався зрозуміти, що таке війна тут. У результаті через два роки вийшла вистава «UKRAINOMANIA – ревю одного життя» на сцені Volkstheater Wien у січні 2026 року, яку росіяни назвали «пропагандистською». Виставу зробили не про Йозефа Рота, а про те, що відбувається в нашому просторі — Рот просто як привід для розуміння. Дуже цінний досвід.

Ми намагаємося йти в цьому напрямку. Зараз ведемо перемовини з Войтеком Фаругою з Варшави. Також у перспективі — співпраця з латвійським та італійським режисерами. Ми маємо максимально залучати європейських митців.

До речі, на виставі «Україноманія» у Відні чи були представники українського посольства?

— Чесно, не впевнений, але серед глядачів було багато українців, дотичних організацій.

У Львові глядачі побачать цю виставу у липні — з тими ж акторами, але трохи змінену. Виставу зроблено з етюдів і монологів акторів — особисті історії. Багато залежить від них.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Украдене щастя»: у театрі Заньковецької Уривський готує прем'єру

Якщо говорити про прем’єри сезону, то найуспішніша — «Я бачу, вас цікавить пітьма». Нещодавно відіграли вісім показів у стличному МЦКМ (Жовтневий палац). Складно було перенести повноцінну версію на іншу сцену? Як реакція публіки?

— Звісно, були труднощі. На рідній сцені, у Львові, є всі технічні можливості, а там — інший простір. Плюс відключення світла, відсутність опалення — на перших показах це було дуже відчутно.

Навіть у Threads глядачки ділилися порадами, як краще одягатися на виставу.

— Ніхто не думав, що будемо в таких умовах. Але для мене феноменально: під час тотального блекауту забивається вісім Жовтневих. Люди настільки чіпляються за життя й за те, що дає відчуття життя, що почали ходити до театру шаленими темпами.

Коли ми готували цю виставу, я переживав за львівського глядача — як сприйме. Бо «Червона рута» близька для галичан, а «Пітьма» — екстравагантна. І коли в день прем’єри побачив чергу вздовж двох кварталів — видихнув.

У Львові на цій виставі переважно молодь.

— Так. Вже три роки систематично й м’яко переводжу нашого глядача від вистав, до яких він звик за 30 років (часто дуже архаїчних), до сучасних — у тому числі й за класичним матеріалом. У глядача формується свій смак, і він не завжди готовий сприймати щось нове. Це довгий шлях — переформатовувати аудиторію. Думаю, саме на «Пітьмі» ми досягли піку цієї зміни. Наші адміністратори дивувалися: «Що це за глядач такий?»

На «Пітьму» приїжджають до Театру Заньковецької з різних міст — за кілька місяців купують квитки й планують поїздку.

— Абсолютна правда. Мене дуже вразила історія військового, у якого дружина — велика поціновувачка Ілларіона Павлюка. Вони з Херсону добу їхали машиною до Львова, щоб встигнути на одну з прем’єрних вистав. Дорога від Херсона до Миколаєва була під атакою дронів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сад гріхів крізь промінь надії: «Я бачу, вас цікавить пітьма»

У цьому жаху їм хочеться хоч чогось, щоб відчувати повноцінне життя. Мрія — поїхати, побачити виставу за Павлюком. Військовий використовує два дні відпустки, щоб доїхати, подивитися й повернутися назад. Це дуже цінно.

Для мене такі історії — величезна відповідальність. Те, що для когось буденність, для них має сакральне значення під час війни.

Під час повномасштабної війни театр в Україні набув якогось дуже дивного, іноді божевільно сакрального значення. Люди збираються в театрі, беруть один одного за руки, дивляться «Конотопську відьму» — комусь це може здаватися парадоксальним , але слава Богу, що таке існує у наш нелегкий час.

Зараз у топі — якісніший театральний продукт. Українці відкривають для себе культурний прошарок, про який кілька років тому й не підозрювали. Іноді це божевільно, іноді дуже дивно — але існує.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що під час роботи над виставою приблизно прогнозуєте, яка сцена «залетить» у TikTok. Тобто, орієнтуєтесь у певних моментах на тренди соцмереж?

— Простір змінюється. Ми живемо у візуальному світі, у соцмережах щось іноді розповсюджується шалено й вірусно. Іноді можна спрогнозувати: що саме може так захопити глядача, щоб захотілося поділитися, щоб з’явилося бажання споживати.

Наприклад, я не знав про існування Лабубу, мені порадили зробити такого хантера. Подумав: чому б ні? Спробували — спрацювало.

Як режисер ти робиш яскраві акценти, розуміючи, що вони можуть зайти глядачеві. Це аж ніяк не виходить за рамки професії. І не знецінює сенси.

Які ще прем’єри до кінця сезону очікуються? Чи інші проєкти?

— Багато всього, робота йде паралельно в кількох напрямках. Найближча прем’єра — у лютому виходить аудіовистава за п’єсою Аліни Сарнацької «Баланс». Глядачі в навушниках почують розповідь про війну без цензури. У виставі звучатиме голос військовослужбовиці Олени Апчел.

У театрі з’являється ще одна локація: зараз там столярний цех, але згодом це буде камерна сцена на 150 місць. Єдине, що заважає — куди переселити цех. Але вирішили ризикнути: в цьому просторі у квітні Дмитро Некрасов випустить «Маклену Ґрасу». Метафора непрацюючої фабрики — дуже влучна для такого матеріалу.

Ігор Білиць у березні поставить виставу про шістдесятників, арештованих у 1970-х.

На День театру, 27 березня, покажемо «Марія Заньковецька. Заручена зі сценою». Людмила Тимошенко написала п’єсу «13 історій із життя Заньковецької» — 13 локацій по всьому театру. Глядач проходить маршрутами, заглядає під оркестрову яму, в цехи — стає учасником екскурсії театром. Ми вже робили кілька показів у теплу погоду (бо кілька сотень людей роздягаються й переходять між локаціями, взимку це незручно). Глядач обожнює цю виставу.

Олег Михайлов написав п’єсу під робочою назвою «Серце батяра» — фантазійна комедійна історія про Львів, якого не було, але про який ми всі мріяли. Ідеальне місто зі спогадів галичан, яким вони хизуються.

Закривати сезон, скоріш за все, будемо пластичною виставою й «Україноманією». Фактично ще шість прем’єр плануємо випустити в цьому сезоні.