«Сучасне мистецтво має обмежений термін придатності». Розмова з режисером театру «Нафта» Артемом Вусиком

Співзасновник, режисер і актор незалежного театру «Нафта» Артем Вусик 20 лютого випускає у львівському театрі ім.Леся Курбаса виставу «Баланс». Це історія про психологічну рівновагу між жахом війни та життям, написана ветеранкою Аліною Сарнацькою. У інтерв’ю для "Українського театру" Артем розповідає, чому обрав саме цей текст, як війна змінила оптику театру,  як «Нафта» шукає нові форми: від аудіоподорожей у метро до менторства молодих режисерів.

Як взагалі почалася співпраця з театром Курбаса у Львові? Це була ваша ідея саме цей текст поставити? Бо зараз, наприклад, п’єсу Аліни Сарнацької «Жир» можна побачити на багатьох читаннях. А «Баланс» - вже йде на сцені. Чому саме цей текст став конектом з театром?

— Спочатку було просто запрошення від театру, без конкретного матеріалу. Коли ми працювали в Харкові над спільним проєктом — фестивалем Театру «Нафта» і Театру ветеранів, де робили читки п’єс військових, — я вже працював над текстом «Баланс». Надіслав його як одну з пропозицій. Театр одразу відгукнувся: «Все, клас, не шукаємо далі, беремо цей текст». Тому ми швидко узгодили і зараз працюємо над ним.

Ви багато читаєте, знайомитеся з ветеранською драматургією, з текстами військових? Чи є ще якісь тексти, які вас приваблюють як режисера?

— Не можу сказати, що я цілеспрямовано шукаю і читаю багато саме таких текстів. Був прецедент з нашим фестивалем перших п’єс, Театр ветеранів надав доступ до цих матеріалів — тому я познайомився з великою кількістю. А так особливо не знаю, де їх шукати. Є «УкрдрамаХаб», але там усе підряд.

Щодо саме текстів військових — мій основний ракурс зараз не виключно на них. Ми намагаємося шукати ключі, як говорити в театрі про війну, як знаходити нові інструменти. Це не обов’язково мають бути тексти, написані військовими. Це можуть бути інтерв’ю з людьми, документальні матеріали, автобіографічні тексти. Треба знаходити золоту середину, щоб текст відгукувався постановникам, постановницям, акторам, акторкам.

Тексти військових дуже важливі — те, що робить Театр ветеранів, дає можливість хоча б почитати їх. Але не завжди вони адаптивні для сцени. Часто вони виконують радше терапевтичну чи свідоцьку роль — і це не погано. Іноді достатньо формату читки, не обов’язково перетворювати їх на повноцінну виставу. Не всі тексти для цього підходять.

Як казав Альфред Гічкок, можна поставити навіть телефонний довідник — але все одно треба шукати правильну відповідь: навіщо цей текст саме зараз має звучати? Тому ми шукаємо баланс.

А текст Сарнацької мені відгукнувся. Потім я вже побачив, що його багато де читали й ставили. Коли обрав — зрозумів: «А, він уже йде там і там». Але раз обрав — значить, робимо. Цей текст знайшов дуже правильне звучання між трагічним і комічним, між автобіографічним і театральним.

Мені як режисеру, який не має військового досвіду і не був на передовій, зрозуміло, якими інструментами я можу це втілити. А є тексти дуже болючі, дуже особисті — наприклад, про те, як людина виходить з позиції без ноги. Я не завжди можу знайти правильні ключі, бо не знаю, як пережити цей досвід. Якщо я спробую, це може бути фальш — і з мого боку, і з боку акторів. Тому це складне питання: як робити, що робити і навіщо робити з такими текстами.

Якщо говорити ще про один текст Сарнацької, що втілила на камерній сцені Молодого театру Ніна Хижна  —  «Місячні», то чи бачили ії і які  враження?

— Звісно, бачив. У мене є особиста зацікавленість, бо це постановка моєї дівчини. Але якщо відсторонитися: це не п’єса в класичному сенсі, а монологи, побудовані на свідченнях, інтерв’ю. Текст складний для сценічного втілення. Тут уже вступає режисерське бачення, акторська майстерність, пластичне рішення, сценографія, спосіб існування на сцені — все в комплексі. Театр завжди працює комплексно. Текст — лише один з елементів.

А головне питання — навіщо саме ця тема? І дуже важливо, що в контексті цього театру й цих акторок, які по суті спровокували революцію проти попереднього художнього керівника, що чинив насильство над акторками, обрали саме тему емансипації жінок, прав жінок.

Для мене ці тексти склалися в дуже цілісний меседж. Це не просто історія про секс-працівниць. Це голоси жінок. Тому для мене це була цілісна робота. Хоча, щоб знайти правильний ключ, дійсно довелося шукати відповідні інструменти, ричаги й звузити вектор.

Як сьогодні працює театр "Нафта" у прифронтовому Харкові? Ви пережили перші місяці повномасштабної війни, евакуацію і повернення. Що змінилося тепер: обстріли, перебої з електрикою, постійні ризики, а також статус незалежного театру — як за цих умов вдається утримувати роботу і колектив?

— Незалежна театральна інституція — це завжди ризик. Дуже легко втратити мотивацію, особливо коли є конкуренція з великими державними театрами. Але з моменту відновлення діяльності в 2023 році ми виживаємо переважно завдяки грантовій підтримці.

Нам вдалося отримати інституційну підтримку на 2024–2025 роки — вона покриває базові потреби: оренду приміщення для репетицій, мінімальні зарплати команді. Окремо шукаємо гранти на конкретні постановки. Зараз ми запустили ще один напрям — освітній, який також триває рік.

У нас з’явилася окрема гілка діяльності під назвою «НафтаПрод». Ми займаємося менторством молодих колективів: даємо фінансову та експертну підтримку, щоб вони могли втілити свої проєкти. Протягом року ми супроводжуємо три нові постановки молодих харківських митців і мисткинь до 30 років. Цей грант також допомагає нам самим триматися на плаву — оплачувати комуналку, оренду, мінімальні зарплати.

Загалом останні два роки театр існує виключно за донорські кошти. Гроші з продажу квитків вистачає лише на оренду приміщення, де ми граємо, та супермінімальні гонорари акторам і акторкам. Тому відповідь проста: важко. Це постійний ризик. Ми розуміємо, що коли грантова підтримка закінчиться, існувати лише на самозабезпеченні нереально. Незалежний театр не може бути самоокупним.

Ми граємо 4–5 вистав на місяць у залі на 100 місць. Елементарна математика показує, що цих грошей недостатньо для повноцінного функціонування інституції. А в нас уже команда близько 20 людей: світло, звук, актори, SMM, відео, керівництво, адміністративні працівники. Це повноцінна структура, яка постійно шукає способи закрити хоча б базові потреби, щоб продовжувати займатися мистецтвом.

Це лише фінансова складова. Окрім неї — обстріли, відключення світла (хоч і менше, ніж у Києві). Ми часто працюємо на генераторах. Зараз у нашому приміщенні критична ситуація: немає центрального опалення. Коли зникає світло, обігрівачі не працюють, генератора не вистачає на все. Згадую, як наша менеджерка мені надіслала відео в месенджері - вода в чайнику в нашому офісі просто замерзла. І це треш, жахливі умови.

Але ми викручуємося: шукаємо приміщення з опаленням, купуємо каремати, щоб хоча б на підлозі було тепліше, вмикаємо всі можливі обігрівачі й театральні прилади, поки є світло. Ця зима справді найважча, як і прогнозували. Працюємо, як можемо.

Театр «Нафта» вже відомий далеко за межами Харкова, і України теж, має свою репутацію. Чи були пропозиції від місцевого бізнесу про спонсорську підтримку?

—А хто зацікавлений підтримувати культуру, яка не приносить гроші? У нас є пункт, який ми сподіваємося втілити в життя — знайти меценатів або спонсорів, які покриватимуть хоча б мінімальні базові потреби. Бо постійно залежати від грантів — це рулетка: дадуть чи не дадуть.

Порівнюючи ситуацію у Львові й Харкові — це дві радикально різні картини. У Львові мер відгукується, зацікавлений у нових проектах, веде діалог. У Харкові, на жаль, культура «не на часі». Це пряма цитата нашого мера. З міською владою комунікація майже відсутня.

Щодо бізнесу, то треба достукатися. Поки що це питання відкрите. Можливо, не одна людина, а кілька, які щомісяця будуть вкладати в театр по 1000–2000 доларів. Цього може вистачити малій інституції, яка робить дуже багато для культури міста й представляє його обличчя.

Ми займаємося альтернативним, критичним, соціально відповідальним мистецтвом. У нас не завжди повні зали, як наприклад, у національних театрах, бо меседжі інші — це не завжди розвага. Бізнес має бути ціннісно співпадати з тим, що ми транслюємо. Це складно, тому у майбутньому нам ще треба знайти такого партнера.

Як повномасштабне вторгнення вплинуло на принципи роботи «Нафти»? Чи змінився фокус відбору матеріалів, оптика?

—Це було повне перезавантаження. У 2023 році ми починали майже з нуля. З попередньої команди (близько 40 людей) у Харкові залишилося 5, які готові були продовжувати й бачили в цьому сенс. Багато хто пішов у військо, виїхав з міста чи країни.

Перезапускалися без грошей. Першою відновили ремейк моєї найпершої вистави «Щур» (від театру «Прекрасні квіти») -  комедійний детектив. У квітні 2023-го в Харкові діяла заборона на театрально-концертну діяльність, але вона не стосувалася незалежних інституцій із залою до 50 місць. Наш камерний майданчик під це підпадав.

Ми свідомо почали з комедії — щоб підтримати глядачів, дати їм посміятися, відволіктися, відчути безпечний простір радості.

Але як соціально відповідальний театр ми продовжували шукати теми й інструменти, як говорити про війну саме в Харкові. Тут інша інтонація, ніж у Львові за тисячу кілометрів. У Львові, для мене особисто є відчуття життя, де купа людей, казкова архітектура. У Харкові — все чутно, тому ти завжди в контексті подій, які відбуваються близько до кордону з росією.

Тому другою виставою стала «Веселка на Салтівці». Це автобіографічний концерт про район у Харкові, де я виріс, який найбільше постраждав. Шукали спосіб, щоб це не виглядало, як моралізаторство або голий фактаж «як важко на Салтівці», а театральна акція, художній вислів, а не вербатім.

«Нафта» завжди шукає баланс: теми й меседжі, які резонують насамперед у нас і в нашій свідомій аудиторії, але водночас правильні ключі, щоб це не тригерило глядачів і не було недоречним.

Сучасне театральне мистецтво мусить торкатися сьогодення — не обов’язково прямо війни. Ми можемо говорити про екоцид («Оргія кіборгів» - вистава про наслідки на сході України); про те, як війна змінює тіло («Хтось такі як я», створена на основі інтерв’ю). Війна впливає опосередковано, через багато сфер.

Але театр також може виконувати розважальну функцію — давати відпочинок. Головне — бути свідомим.

Чим довше триває війна, тим гостріше питання: «Навіщо ця вистава саме зараз?» Критерії стають жорсткішими. Сучасне мистецтво має обмежений термін придатності — іноді 3–4 місяці, потім контекст змінюється, і вистава втрачає актуальність.

Треба тримати руку на пульсі. Як ми говорили про війну в 2022–2023 роках — уже не працює в 2025–2026. Треба нові способи комунікації.

Сьогодні важливо шукати конструкції, які містять сучасний контекст, не є однобокими, балансують між сакральним і профанним, трагічним і комічним. На четвертий рік війни тільки так можна зашифрувати меседжі, щоб вони спрацювали. Глядачі втомилися від прямих вистав про війну — вона скрізь. І, можливо, трохи перехитрити глядача, щоб він несвідомо входив у складні теми. Йдеться не про обман на афіші й підміну змісту, а про пошук точних рішень і кодів, які працюють із аудиторією на кількох рівнях. І важливо не застрягати лише в площині трагедії.

Ви робили аудіоквест у метро. Це теж пошук форми?

— Так, по суті це аудіовистава — окремий жанр. Мій друг Діма Левицький у Києві робить такі проєкти вже давно, здається, ще з 2014–2015 років. Я з ним консультувався, бо ми в «Нафті» давно хотіли реалізувати щось подібне — ще до війни. Але в нинішніх умовах робити аудіопрогулянку містом, коли люди ходять у навушниках, стало занадто небезпечно. Тому ми перенесли ідею в метро — як у безпечний простір — і прив’язали її саме до метро.

Вистава "Тунелі уяви" відбувається в метро, а її тривалість точно відповідає руху потяга від першої станції до кінцевої. Це вистава-подорож, вистава-казка. Вона трохи грає з контекстом харківського метро, яке для багатьох стало сховищем, місцем, де можна пережити обстріли, — фактично другим домом. Нам хотілося дати метро нову коннотацію, інше відчуття цього простору. Ми додали елемент фантастичності й запропонували людям подорож у підсвідоме, у сюрреалістичне, казкове. У результаті вийшло три окремі аудіовистави — кожна прив’язана до однієї з гілок харківського метро.

Як змінилася ваша аудиторія з 2022 року? Ви часто кажете «свідома аудиторія».

— На початку 2023-го ми були майже єдиним театром, який працював у Харкові. Тому аудиторія була дуже змішаною: приходили навіть нетипові для нас люди — старші жінки питали, де буфет (у нас його немає). Багато хто потрапляв випадково й швидко відсіювався.

Але згодом з’явилися й нові люди, які про нас не знали, а стали постійними. Через зменшення культурних івентів усі культурні аудиторії «примішалися»: любителі лекцій, концертів, фестивалів почали ходити скрізь.

Дуже багато молоді — зокрема через те, що я викладаю в університеті Котляревського й набрав акторський курс. Студентам — вільний вхід. Багато хто волонтерить: допомагає на монтажі, розставляє стільці, збирає декорації. Для них важливо відчувати причетність до театральної спільноти.

Також багато серед глядачів переселенців, які втратили домівки й шукають культурні події. У нас в Instagram зріс з 3000 до майже 9000 підписників за три роки.

До речі, це ваш перший акторський курс. Що для вас є пріоритетним викладанні?

— По-перше, це має бути безпечний простір для творчості. Насильство будь-якої форми в театральних вишах і театрах — стара проблема. Після кейсу Білоуса вона стала особливо видимою. У 2021-му Ніна Хижна ставила «Храм» саме про це.Мій курс на 90% дівчата. Тому безпека — абсолютний пріоритет. Навчання має бути в радість.

По-друге — виховати особистість, свідомого актора/акторку, який не просто виконує завдання режисера, а мислить на сцені, є автором свого меседжу.

У «Нафті» ми завжди працюємо як спільнотворення: немає диктату режисера, немає «забаганок» художнього керівника. Кожен — актор, композитор, сценограф, монтувальник — відчуває, що це спільний проєкт.

Після першого семестру на чек-ауті багато студентів казали, що їм хотілося приходити в університет саме через відчуття творчості. У Харкові зараз проблема з офлайн-навчанням через безпеку, а в мене 15 людей із Харкова займаються наживо. Для мене це велика радість — інакше немає сенсу викладати акторство через монітор.

Ви говорили в одному інтерв’ю, що Ніна Хижна — єдина режисерка, з якою ви готові працювати, як актор. Позиція не змінилася?

— Так, тільки з Ніною, бо у мене режисерське бачення, і важко бути «під кимось» і виконувати чужі завдання. Але після університету я два роки працював у театрі ляльок з Оксаною Дмитрієвою і це був класний і цікавий досвід. Але коли мене просто «виписали» як актора на іншій виставі, я зрозумів що це не моє, і я не готовий  так працювати, тому сконцентрувався на діяльності театру "Нафта". 

Паралельно є «Нафта», де ми робимо те, у що віримо. Тому працювати актором під керівництвом режисера, чиї цінності мені не відгукуються, я не готовий. З Ніною, звісно, теж можуть бути професійні суперечки на майданчику, але завжди ми знаходимо спільне рішення.

Які прем’єри чи проєкти в «Нафти» найближчим часом?

— Найближчим часом — три вистави в рамках «НафтаПроду». Перша — 19 лютого "Потяг 723" режисерки Юля Одокієнко (донька залізничників), присвячена Укрзалізниці. Уже відібрані заявки на другу виставу і визначена переможниця. А в травні очікуємо на третій open call.

Паралельно багато ідей під гранти. Дуже хочу поставити Майка Йогансена (ту виставу, яку робив у Києві в Малому театрі «Доктор Леонардо») — вона дуже харківська. Але потрібні кошти.

Також відновлюємо «Щура» — з якої перезапускалися в 2023-му. Діма Третяк (головна роль) мобілізувався в 2024-му, вистава «заморозилася». Зараз репетиції, плануємо повернути в репертуар у березні. Хочеться повернути комедію.

Що вас найбільше тригерить в українському театрі?

— Безкінечне осучаснення класики. Я розумію, коли це для шкільної програми. Але часто це просто обслуговування матеріалу: селяни в смокінгах, чергова «сучасна» інтерпретація. Для мене це дивно.

Друге — ескапізм, шоу заради шоу. Великим державним театрам треба заробляти на квитках, тому масові вистави зрозумілі. Але репертуар не може складатися лише з цього.

І головне — старі методи, де подекуди у державних театрах ще досі є режисер-диктатор, ієрархія, яка нікуди не зникла. І це не нормально.

Театр — про гру, потік, сенси. Але особливо для акторок ситуація ускладнена патріархатом. Дуже мало театрів, де директор і художній керівник — це різні люди, бо часто це одна особа. Мені здається, ці функції треба розділяти.

Зарплати — окрема біль, особливо в харківських театрах. Фраза мера «культура не на часі» — для мене неприйнятна. Культура — це наша ідентичність. Під час війни важливо, щоб митці продовжували працювати й відчували, що вони потрібні. Хоча б елементарної фінансової підтримки і уваги було вже достатньо для театрів. Особливо зараз, коли попри всі обставини глядачі цікавляться театром.