«Митниця» — це ком’юніті, а не конкуренція». Як проходив фестиваль нової режисури

Фестиваль «Митниця. Нова режисура» 2025, що відбувся 18–19 жовтня в Театрі на лівому березі Дніпра, став платформою для режисерів, які інтерпретували одну п’єсу, присвячену темі онкології. Учасники — Максим Татусько, Олекса Гладушевський, Сергій Кулибишев, Лея Маєвська, Наталія Торжевська, Ярославна Гармаш, Євангелос Космідіс і Артем Мяус — презентували уривки, продемонструвавши різноманітність режисерських підходів. На відміну від попередніх років, усі працювали з одним текстом — п’єсою «Терапії» литовської драматургині Біруте Капустінскайте.

До складу журі цього року увійшли представники сучасного українського театру, музики та культурної критики:

Тамара Трунова — головна режисерка Театру на Лівому березі, Заслужена артистка України, лауреатка Шевченківської премії, премії імені Леся Курбаса, премії Women in Arts, кураторка фестивалю «Митниця. Нова режисура».

Дмитро Захоженко — головний режисер Театру імені Лесі Українки у Львові, лауреат премії імені Леся Курбаса, майстер акторського курсу.

Віка Федоріна — засновниця культурного медіа Kyiv Daily та фестивалю Soundtrack:Ukraine.

Анастасія Платонова — культурна критикиня, редакторка, аналітикиня культури, лауреатка премії Women in Arts.

Алла Загайкевич — композиторка, кураторка проєктів електроакустичної музики, Заслужена діячка мистецтв України, лауреатка Шевченківської премії, премії Women in Arts та інших відзнак.

Слава Юшков — переможець фестивалю «Митниця. Нова режисура» 2024 року, драматург і режисер.

День перший

Життя - подорож

Максим Татусько першим представив свою роботу. Він приїхав зі Львова разом із командою і презентував своє бачення п’єси, після чого розпочалося жваве обговорення.

«Ми змінили концепцію постановки за два дні до приїзду в Київ. Усі ми зі Львова, працюємо там. Ця вистава дуже відрізняється від початкового задуму, і я радий, що ми пройшли такий шлях. У театрі часто є бюрократія, коли не можна щось відкрито сказати. Я боявся, щоб у нас не було так, що дівчата тримають щось у собі, і це виливається в істерику. Ми побудували роботу на діалозі. Я вдячний акторкам, це величезна спільна робота. Я був медіатором між ідеями, намагався створити картинку, яку ми показали сьогодні», — зазначив режисер.

Члени журі ставили доречні й конкретні запитання: про співпрацю з акторками, концепцію вистави, фінальну версію. Іноді здавалося, що режисер трохи нервує, намагаючись затягнути час, щоб сформулювати точну відповідь. За задумом режисера, життя — це подорож у потязі від народження до смерті. «Ця аналогія є в тексті. Бірута заховала натяки на подорож, бо, щоб дістатися в гори, треба сісти на потяг. Усі дівчата побудували своє купе в цьому вагоні, живуть за своїми правилами», — пояснив режисер, спираючись на цю метафору.

Вистава починається з голосу чоловіка, який задає інтонацію. Тамара Трунова наполегливо акцентувала на цьому: «Чому знову чоловік створює середовище для жінок?». Татусько відповів: «Я переживав, щоб це не було сексистською історією, не про слабку жінку. Я хотів показати правду, постійно радився з акторками, чи не занадто це. Мені шкода, якщо це інтерпретується як чоловік, що створює середовище. Були варіанти залучити акторку для начитки, але ми вирішили, що це мій текст, моя експлікація, і я його зачитую». Чи переконливий цей аргумент — питання риторичне.

«Комунікація була легкою. Максим вміє слухати, реагувати, бачить наші емоції. Актори — чутливі, і в сценах щось хотілося додати, щось прибрати. Він це вислуховував, реагував», — зазначила одна з акторок.

Щодо фінальної версії повноцінної вистави, Татусько хотів би створити «історію, яка буде адекватною і зрозумілою для людей, які ніколи не стикалися з онкологією», в імерсійному форматі.

Жінки і трікстери

Олекса Гладушевський, відомий ексцентричним театральним баченням, уже втретє подавався на «Митницю». Його уривок здавався близьким до перемоги за підсумками першого дня. Він представив роботу, де поєднуються кіноестетика, театральний простір і особистий досвід.

«“Митниця” — це ком’юніті, а не конкуренція. Я тричі подавався, і мені близький Театр на лівому березі», — зауважив режисер.

Алла Загайкевич запитала про особливості побудови сценічного простору з ефектом кінокадру та Караваджівським світлом. Гладушевський пояснив: «Сценографія — як кадр фільму. Є два світи: реальний жінок і трікстерів, що втілюють їхні думки». Через брак часу світи трохи змішалися: «Хочу працювати з глибоким простором, задіяти всю сцену, щоб підкреслити контраст».

Режисер поділився особистим досвідом: «Я бачив, як жінки на хіміотерапії балансують між реальністю, коли спілкуються, та станом, коли їхні думки стають абстрактними. Трікстери — це їхнє відображення, що штовхає боротися. Жінки на хіміотерапії — між реалізмом і морфіном, де трікстери — ангели, що спонукають до боротьби».

Дмитро Захоженко зауважив, що акцент зміщується на чоловіків, а жінка здається пасивною. Гладушевський апелював до досвіду: «Коли моя мати хворіла, ми — я, вітчим, інші — говорили біля палати фразами жінок, ніби їхніми проблемами: “Ти посуд помив? Дитину забрав?”. Це було дивно, бо ти відключався від реальності, де твоя близька людина хвора. Я хотів показати цей стан. Чоловіки-трікстери відображають стан жінок, коли ті не можуть діяти через морфін. Жінка все розуміє, але безсила».

Тамара Трунова відзначила потенціал уривка:

ї«Ти малюєш однією фарбою, але в цьому багато сміливості й самодослідження. Тобі не треба багато фарб, щоб удосконалювати свій шлях».

Анастасія Платонова звернула увагу на делікатне питання жіночої суб’єктності: «Я була обережна, бо знову чоловіки говорять за жінок. Ми прискіпливо шукали, чи не забрано жіночий голос. Вітаю, цього не сталося».

Щодо майбутньої вистави Гладушевський зазначив: «Це драма через комедію. У повноцінній виставі роль жінок буде набагато більшою. П’єса дає багато можливостей, і я хочу, щоб жінки існували повноцінно».

«Метерлінк покусав Кафку»

Сергій Кулибишев, драматург, сценарист і режисер, представив уривок, який став експозицією до історії головної героїні Еглє. «Це лише перший акт, експозиція. Еглє стає на світлий бік дуелі між темним ставленням до хвороби і світлим. Далі буде її шлях до усвідомлення і прийняття, коли вона перетнеться з темним боком. У фіналі вона приймає реальність такою, як є — не в похмурих фарбах і не в світі рожевих поні».

Акторки позитивно відгукувалися про співпрацю: «Сергій точно знав, що хоче, і чого не хоче. При цьому він приймав пропозиції, радився, але в тому, в чому був упевнений, залишався твердим. Це працювало», — зазначила одна з акторок. Її партнерка додала: «Його гумор і підтримка завжди допомагали. Матеріал важкий для акторської психіки, але Сергій провів нас так, щоб ми не занурювалися надто глибоко. Команда, зокрема хореографка Катя Курман, підказувала, як пластично виразити емоції, щоб розкрити тему й водночас зберегти нас».

Журі щиро похвалило акторок: «Життєва історія про боротьбу жінок. Акторська робота блискуча. Особливо Лесі Самаєвої — її дзвінок родині й “танець життя” без слів передають відчай і боротьбу».

Дмитро Захоженко зазначив, що створений Кулибишевим світ на сцені — манкий, ніби «Метерлінк покусав Кафку». «Мінімалізм одного предмету виростає в красиву історію зі світлом, щемливими шумами пластику, бароковими алюзіями».

Режисер змістив драматургічний акцент: «В оригіналі п’єси головна героїня — Соната, але я фокусуюся на Еглє, новачку. Світ бачимо очима Сонати і Римми. Еглє обирає свій шлях у їхньому протиборстві».

Щодо сценографії Кулибишев зазначив: «Простір живий, постійно змінюється. Предмети, як штативи зі свічками, трансформуються залежно від стану Сонати та шляху Еглє. Ми намагалися це показати в уривку, щоб світ відображав їхні зміни».

Voice-провокація

Лея Маєвська, викладачка, акторка Театру на Печерську, презентувала уривок зі своїми студентами першого курсу. У центрі уривка-тізера — хор.

«Я мало що зрозумів», — чесно зізнався Дмитро Захоженко.

«Я намагалася передати відчуття від початку до кінця. Хотілося у фіналі показати, що є світло, є надія. Я вважаю, що театр має провокувати на відчуття», — зазначила Лея. На уточнююче питання, чи провокація має бути гучною, вона відповіла: «Це випадковість, збіг».

Віка Федоріна поцікавилася, як режисерка бачить цей матеріал у форматі цілісної вистави. «Батут, подібне існування на сцені. Щоб достукатися до глядача. Я більше ставлю на внутрішній стан кожної людини — під час війни, депресії, коли ти один», — пояснила Лея.

День другий

«Погляд Бога»

Режисерка, драматургиня і журналістка Наталія Торжевська презентувала глибоку драматичну історію про жінок. Вона пояснила вибір уривка так: «Мені важливо було розповісти історію про формування нової спільноти. Люди в такому стані відчувають страшенну самотність. Самотність проговорюється, стає істотою, яка їх об’єднує. Починається з того, що дівчата сваряться, вони різні, але потрапили в однакову ситуацію. Через Олену і Марію ми показуємо, що навіть психологам не довіряють, бо ніхто не може зрозуміти. У цій самотності народжується спільнота людей, які підтримують одна одну».

Віка Федоріна зауважила, що на сцені співіснують нормальне життя і стан хвороби, та поцікавилася, як би режисерка починала виставу. Торжевська відповіла: «Я не змогла реалізувати майже нічого із заявки, бо потрібна складна конструкція зі зміною гравітації. Сцена — це палата, розвернута до глядача, щоб ми бачили пацієнтів зверху, поглядом Бога. Усі існують одночасно на одному рівні, відірвані від стану здорових людей. Є три рівні простору: здорові, хворі та інфернальний — персонаж Моніка, яка вже пішла. Кожна героїня має свій простір, але вони з’єднані перед глядачем».

Анастасія Платонова запитала акторок, як їм працювалося над створенням такої спільноти. Одна з акторок поділилася: «Коли Наталія надіслала ідею, мені відгукнулося, що в ній є виклик і глибина. Зображення палати з ліжками, персонаж Моніки, світло — це виклик, який має нести театр. Було легко і цікаво, бо Наталія — ще й психологиня, це відчувалося. Вона обережно вела нас через складний матеріал, створюючи класну атмосферу».

Тамара Трунова поцікавилася, як психологічний бекграунд Торжевської вплинув на роботу. «Більше завадив. Як режисерка, я хотіла розкритися, зробити яскраве шоу. Але повага до тексту і хвороби стримувала. І певний страх. Я боялася піти в гротеск чи комедію, щоб не образити глядачів, які стикалися з онкологією. Канцерофобія поширена, тож я пішла в мінімалізм, де страшно, щоб бути чесною», — відповіла режисерка.

Торжевська і зараз продовжує практику психологині: «Практика йде паралельно, навіть під час повномасштабного вторгнення, коли я безкоштовно працюю з військовими та їхніми родинами». На пропозицію долучитися до проєкту як психологиня-консультантка вона відповіла: «Буду вдячна за таку можливість».

Алла Загайкевич відзначила, як вдало режисерці вдалося поєднати пластичним образом холодний, смішний світ терапій, які дівчата відштовхують, із зворушливою картинкою спостереження за водоспадом. Фінальна фраза Римми до Сонати про гори робить світ теплим, реальним, потрібним. Наталія пояснила: «Це візуалізація травмування, перенесена на невербальний рівень. Моніка — уособлення віри, яка ловить космічні промені, передає їх іншим, тримає на цьому світі. Римма відштовхується від штучних історій психолога, знаходить власну метафору гір і розштовхує Сонату».

На питання про місце глядача Торжевська відповіла: «Глядач — це погляд Бога, на стелі. Медичний персонал спочатку з’являється на рівні глядача, як провідник, і поступово відкриває простір героїнь. Коли гасне світло, вмикаються мішені — як для променевої терапії, але й як символ питань “чому я?”, “за що?”. Глядач — той, кому персонажі сповідаються». На зауваження, чи не перевантажує це глядача, вона визнала: «Можливо, це перенавантаження, але це чесна розмова. П’єса ставить питання, чи готовий глядач до такого діалогу. Скоріше за все, ні, бо ми закриваємося від цієї теми».

Антиемпатичний GPT

Акторка і режисерка Ярославна Гармаш представила уривок, що поєднує теми онкології, війни та ролі штучного інтелекту в людському досвіді. «Цей простір, який ми запропонували, — між життям і смертю, останні спалахи мозку перед остаточною смертю, коли людина аналізує своє життя, згадує найкращі моменти», — пояснила режисерка.

Особливу увагу привернув персонаж — чат GPT: «Я прочитала історію про скандал, де чат GPT довів людину до самогубства, бо вона звернулася за терапією, а отримала інший результат. Це наштовхнуло мене дослідити цю тему. Чат GPT у нашому уривку — терапевт без емпатії, якому байдуже до життя і смерті. В кінці він каже: “Звертайтесь, успішна психотерапія”, — але це іронія. Це частинка мене, яка хоче терапії, але головний сенс — людині потрібна людина».

«Ми всі хворіємо пухлиною, яка називається війна. Вона з нами назавжди, невиліковна. Люди бояться говорити про війну, бо це боляче. Цією роботою я хочу провокувати розмови, нагадувати, що ми потрібні один одному, маємо переступати через себе і говорити про травми», — сказала Гармаш.

На питання про використання чату GPT у лайв-режимі режисерка відповіла: «Кінцева мета — зробити його частиною вистави, імпровізувати з ним у реальному часі. Глядач теж буде залучений». Вона додала: «Хочу показати, як дрібниці грають велику роль. У фіналі два персонажі-антагоністи, які сваряться всю п’єсу, стають найближчими. Це шлях через негаразди до любові й прощення».

Персонал Бога

Євангелос Космідіс представив уривок, що поєднує історії жінок з онкологією та побутові реалії лікарняного життя. «Я хотів не лише висвітлити історії чотирьох чи п’яти пацієнток, а показати ширшу картину лікарні. Там є люди, які закохуються, переживають розбиті серця, родичі, як персонаж Наталії, що питають: “Де Гаврилюк, де доктор?”. Мета — не зосереджуватися лише на пацієнтах, а показати життя лікарні як цілісний організм. На першій репетиції ми мали багато текстів із паралельними розмовами, щоб підсвітити історії жінок, але 20 хвилин уривка обмежили нас», — зазначив режисер.

На уточнюючі питання журі щодо браку взаємозв’язку у виставі, опору лише на текст і акценту на темі лікарні та релігії, а не на онкології, Космідіс визнав, що фокус міг трохи розмитися. «Паралельні історії — про родичів, лікарів — мали розкрити ширший контекст. У нас було лише 20 хвилин, але я написав цілу п’єсу, і ми з командою намагалися заглибитися в ці аспекти. У повній версії історії будуть більш пов’язаними», — пояснив він.

Ключовою метафорою стала «запах спаленого часу», але вона не була до кінця розкрита на сцені. Режисер працював з акторками на паритетній основі. За три тижні кожна акторка написала свій монолог, що додало індивідуальності та енергії. «Я вражений історіями акторів. Вони написали неймовірні тексти, але я не міг умістити все в 20 хвилин. Це була дозована подача», — поділився Космідіс.

Він довіряє акторам і драматургії, прагнучи створити універсальну історію про вразливість, адаптовану до будь-якої сцени та складу.

Режисерський дебют

«Це може бути втретє, коли виграє конкурс актор», — напівжартома, але пророче сказали в журі після перегляду уривка у постановці актора Театру на Подолі Артема Мяуса. Його робота вирізнялася трагікомічною подачею теми онкології, поєднуючи побутові деталі з глибокими емоціями. З молочними коктейлями, поміж пляжних парасольок жінки ведуть невимушено ніби світські бесіди, які в глибині приховують пружинний біль. Жарти легко трансформувалися в щось серйозне.

«Це моя перша завершена робота. Я багато разів намагався щось зробити, але стикався з адміністративними перепонами. Як локейшен-менеджер, я не маю часу на режисуру. Я ставлюся до неї обережно», — сказав Артем.

«Ти виконав обіцяне, що рідкість для режисерів. Дякую тобі. Бажаю не зарікатися і мріяти!» — привітала його Тамара Трунова.

Віка Федоріна відзначила теплий вайб Театру на лівому березі: «У цьому театрі я завжди бачу велику родину, яка приходить і дивиться на вистави один одного. Це дуже цінно. Ми побачили дуже хорошу роботу. Коротко, ясно і дуже тепло. Дякую вам».

Колега Артема, акторка Лариса Трояновська, зазначила: «Як казав Віталій Малахов: “Все має бути детально”. Малахов завжди хотів виховувати своїх режисерів. Артем базується на акторах, працюючи з нами детально. Він не фіксує форму, де ти мусиш щось робити, а дає свободу, але вимогливо втілює бачення. Як колега, він не тисне, працює органічно — його режисуру “не видно”, і це прекрасно».

Щодо майбутнього потенціалу вистави Артем відповів: «Я бачу потенціал, але текст п’єси відірваний від українських реалій. Моя дружина онкохвора, я їжджу до лікарні кожні три місяці. У п’єсі інвалідність принижує, але в Україні жінки виборюють інвалідність у складних умовах. Хочу додати сцену, де героїні ходять лабіринтами лікарні, шукаючи професора, якого ніколи немає. Наприклад, київський Інститут раку має дитяче відділення в жахливому стані, але поруч — красивий хоспіс, де “красиво проводжають”. Цей парадокс я хочу показати. Фінал я бачу так: героїні достукуються до професора, відкривають двері, а там — рай».

*****

21 жовтня стало відомо, що за результатами голосування журі переможцем Фестивалю "Митниця. Нова режисура" – 2025 став Артем Мяус (39 балів), актор театру та кіно, проходив службу в ЗСУ, працює в Театрі на Подолі.

Для нього участь в "Митниці" – це перший режисерський досвід. “Онкологія – це перегони з часом” – фраза не моя, але в її важливості переконався на власному досвіді. Хочу зосередити увагу на паліативній тематиці", – розповів Артем.

*****

Два дні показів транслювалися онлайн, які власне дивилася і авторка п'єси драматургиня  Біруте Капустінскайте.

Своїми враженнями Біруте розповіла спеціально для "Українського театру":

"Перш за все, мене справді вразило, наскільки різними були всі постановки й як по-різному кожен режисер побачив один і той самий текст. Було захопливо дивитися пряму трансляцію; литовський культурний аташе перекладав мені частини обговорення. Я ніколи б не очікувала побачити десятьох чоловіків на сцені у п’єсі, написаній спеціально для жінок, але таке трактування було надзвичайно цікаво спостерігати. Так само несподіваною була й сольна вистава, створена на основі п’єси для шести персонажів — це було захопливо по-своєму.

Мене вразило, наскільки різноманітною була режисура — від чорного гумору до драми й комедії. Було багато музичних моментів, чимало хореографії, і загалом дуже креативний підхід до того, як розповідалася історія. Мені сподобалися музика й танцювальні рішення — хор на тлі викликав у мене мурашки. Деякі режисерські рішення змушували усміхнутися, інші — задуматися. Хтось розширював матеріал, додаючи нові сюжетні лінії, хтось навпаки — скорочував його або вставляв пісні. В оригінальній постановці у Вільнюсі шість жінок сидять на стільцях, і вся напруга народжується з динаміки їхніх взаємин. У нашій постановці ми теж пробували різні підходи, але зрештою вирішили залишити все просто — і мені це теж подобається.

Побачити в Києві стільки яскравих інтерпретацій було надзвичайно цікаво — ніби спостерігала за абсолютно новою п’єсою. Це справді було як подарунок — можливість побачити всі ці варіації, і я дуже вдячна, що мала шанс переглянути їх онлайн".

*****

Постфестивальні нотатки

Актороцентричність як основа творчого процесу

Сучасна режисура, представлена на фестивалі, демонструє виразний зсув до актороцентричної моделі, де актори виступають не лише виконавцями, а й співтворцями сценічного тексту.

Імерсивність і діалог із глядачем як пошук нових форм взаємодії Фестиваль засвідчив тяжіння режисерів до імерсійного театру, який залучає глядача до активної співучасті в сценічній реальності. Ярославна Гармаш експериментувала з ідеєю інтерактивності через включення чату GPT як персонажа, що уособлює холодну, механістичну терапію, протиставлену людській емпатії. Такий підхід відображає сучасний тренд на імерсивність, який черпає натхнення з європейських практик (наприклад, Rimini Protokoll), де театр стає простором для спільного переживання. Це відповідає ширшому культурному запиту на театр як платформу для рефлексії, де глядач не є пасивним спостерігачем, а активним учасником діалогу про травму та надію.

Поєднання особистих і суспільних травм у сценічному наративі

Усі уривки фестивалю пронизані прямо чи опосередковано темою війни як суспільної травми, що органічно переплітається з особистими досвідами онкології. Контекстуалізація особистих історій у ширшому соціально-політичному полі, що відповідає концепції «театру свідчень», хоч і не прямолінійно. У контексті України, де війна залишається домінуючим травматичним досвідом, такий підхід дозволяє театру стати інструментом колективної рефлексії і опрацювання травм.

Мінімалізм проти багатошаровості: пошук балансу в сценічній мові

Фестиваль виявив діалектику між мінімалістичними та багатошаровими підходами до режисури.

Трагікомедія як інструмент осмислення складних тем

Трагікомедія стала помітним інструментом для делікатного підходу до складної теми онкології. Артем Мяус використав іронію та побутові деталі, щоб зробити тему доступною, не втрачаючи її глибини. Ярославна Гармаш частково вдалася до гумору, зокрема через іронічне зображення чату GPT, щоб підкреслити абсурдність механістичної терапії. Такий підхід робить театр доступним для широкої аудиторії, зберігаючи його інтелектуальну й емоційну вагу.

*****

Фестиваль «Митниця. Нова режисура» створений у 2022 році. Його мета – відкриття, підтримка та розвитком режисерів у сфері театрального мистецтва. Він став продовженням фестивалю пам’яті Едуарда Митницького «Простір Майстра», який відбувся в театрі на лівому березі у 2021-му.

Переможцем першої «Митниці» став Олександр Соколов із п’єсою Мартіна Макдони «Самотній Захід», прем’єра вистави відбулася в театральному сезоні 2023–2024. Переможець другої «Митниці» – Роб Фельдман із п’єсою «Копи проти равликів» Ніни Захоженко, прем’єра вистави відбулася в театральному сезоні 2024–2025. Переможець третьої «Митниці» – Слава Юшков з уривком за оповіданням Луїджі Піранделло «Дурень». Прем’єра вистави «Дурко» відбудеться 4 та 5 жовтня 2025 року.

Кураторка фестивалю – головна режисерка Театру на Лівому березі Тамара Трунова. Директорка-художня керівниця театру – Олеся Жураківська.

Фото: Костянтин Мохнач, Софія Олексенко