Щоденник солдата: «Шевченко 2.0»

У Харкові 9 жовтня показали прем’єру оновленої версії шоу-вистави «Шевченко 2.0» режисера Олександра Ковшуна. Постановку Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка «Березіль» представили на сцені Театрально-концертного центру.

Директорка Медіахолдингу мистецької періодики, шеф-редакторка журналу Ганна Шерман: "Нашу співпрацю з Борисом Гриньовим поєднує більше, ніж професійний інтерес. Це історія довіри та спільної відповідальності, що триває понад десятиліття — у публікаціях, виставкових проєктах, у тематичних випусках «Антиквара» про українську графіку, сучасний живопис, харківську школу фотографії, у розмовах про колекціонування як форму мислення. Ми неодноразово писали про його здатність бачити у збиранні артефактів не володіння, а служіння — створення системи пам’яті, що реагує на події плинного часу. Після початку повномасштабного вторгнення росіян його приклад — людини, яка врятувала свою колекцію й продовжила культурну діяльність — набув символічного значення.

Борис Гриньов — науковець, колекціонер, поет. Але насамперед — творець смислів. І саме з цієї позиції народився театральний проєкт «Шевченко 2.0» — не просто вистава, а меценатський жест, що перетворює канон у живе сучасне мовлення. У цій ініціативі злилися продюсерська інтуїція та громадянська сміливість. Гриньов не замовляє спектакль — він запускає процес: від пошуку режисерського бачення до формування концепції «Шевченка як медіа». Те, що сталося на сцені харківського театру ім. Тараса Шевченка («Березіль»), — це експеримент культурної стратегії в умовах воєнного часу, коли мистецтво і меценатство дієво поєднуються.

Творці спектаклю за п’єсою Дмитра Тернового спираються на щоденник («Журнал»), який Тарас Шевченко почав вести у Казахстані в червні 1857 року після отримання звістки про його звільнення із солдатчини. «В продолжение десяти лет я, кроме степи и казармы, ничего не видел и, кроме солдатской рабской речи, ничего не слышал», - констатує у цьому щоденнику Шевченко. Тож головний мотив його нотаток – пристрасні думки про волю.

Режисери, надто модернові, полюбляють актуалізувати Софокла чи Шекспіра. Й осучаснення Кобзаря - це, сказати б, вчинок цілком навіть традиційний. Питання в тому - а як це зроблено?".

Про виставу

Парадокс українського театру полягає в тому, що чим більше ми прагнемо «оновити» Шевченка, тим невідворотніше повертаємось до міфу про нього. Шоувистава «Шевченко 2.0» не тікає від цієї колізії — вона її вкотре демонструє в оновленому складі, який глядачі побачили 9 жовтня ц. р. у Харківському академічному театрі ім. Тараса Шевченка.

Режисер Олександр Ковшун обирає зухвалий інструментарій: реставрацію живої присутності класика. Щоденник солдата Тараса Шевченка для цього – слушна підмога. Шевченко у виставі харків’ян - людина, що прагне скинути і мундир, і кожух власної сакралізації. Саме тому постановка починається як обряд розчаклування: із шумом екранів, зіткненням музичних кодів, із відчуттям, що пам’ятник ось-ось втратить рівновагу — і заговорить.

Й це таки стається. Іронією сповнена сцена спілкування Шевченка-людини (заслужений артист України Валерій Брильов) з жовто-синім Шевченком-монументом (Олексій Грідасов). «Щось ти не схожий», - кажуть вони по черзі один одному. Пам’ятник навіть дорікає Шевченкові, що той писав російською. «Може, ти колаборант»? - питає він під сміх залу. Не дійшовши згоди, людина вирішує хильнути оковитої, виймає фляжку. А потім з цієї ж фляги причащається й пам’ятник. Й протягом спектаклю ми час від часу бачимо на сцені двох Шевченок, що сперечаються і дружать: сивочолого і молодого. Вони діють в різних ситуаціях - скажімо, молодий пише вірша, а старий підказує йому потрібне слово. Чи у кабінеті Психотерапевта (заслужений артист України В’ячеслав Гіндін), де вони лежать на паралельних кушетках, іронічно піднімається тема «роздвоєння» персонажа.

Бо вистава структурована як діалог між двома Тарасами. Один з них — урбаністичний, нервовий, одержимий бажаннями; інший — малоговіркий носій архетипу, пророк, якого цитують, але не завжди чують. Цей дует — принциповий: у культурі, де національний герой замінює націю, ми маємо побачити, що герой — лише фрагмент множинності. Вистава робить цю множинність придатною до спостереження, і тому спричинена нею полярність реакцій театралів — не провал, а доказ живого шукання.

У «Журналі» Тараса Шевченка чимало гумору, сарказму, іронії. Відповідно й спектакль наповнений бурлеском, самоіронією, кепкуванням. Гротескні і бридкі сценічні росіяни (офіцер, діва у кокошнику, унтер-офіцерша та інші) більше нагадують персонажів гонзо-цирку, ніж театру. Інколи їхні дії переходять у абсурд - як у п’єсах Іонеско чи Мрожека. Росіяни (їх грають Володимир Борисенко, Єлизавета Дубровська, Віталій Мізяк) кричать, метушаться, дивляться футбол, пиячать, - і по-фарисейські називають Шевченка «нашим меншим братом». Натомість він охрестив у щоденнику свою Новопетровську фортецю-тюрму «вертепом мерзот», і харківські актори демонструють нам усілякі фігури цього вертепу.

Ковшун належить до покоління режисерів, які прагнуть поєднувати традиції корифеїв із сучасними медіа. У «Шевченкові 2.0» він ладнає лабораторію, де взаємодіють із національною пам’яттю. І ця робота може викликати спротив: адже будь-яка спроба здерти хрестоматійну бронзу із культової парсуни — ризик.

До прикладу. Не оминає вистава, звісно ж, сцен примусової служби Шевченка в імперському війську. Голих людей ми бачили на сцені вже не раз. Тут у виставі показують оголених рекрутів на вишколі, і серед них - Шевченко. Майже голий, мовби на його автопортреті, який колись оприлюднив літературознавець Григорій Грабович, чим спричинив рейвах і осуд. Але що наразі оголюють оті служиві, крім власних тіл? Беззахисність людини перед імперією. Зупиняє нашу увагу сцена покарання солдата шпіцрутенами. Ніби ожив хрестоматійний малюнок Тараса Шевченка: отримав на сцені «Березолю» просторове, кольорове і звукове наповнення.

Мріючи про волю, Тарас Григорович обережно зазначав у щоденнику: «Не следует давать слишком много воли своему неугомонному воображению». Творці «Шевченка 2.0» вчинили інакше: дали максимум волі фантазіям.

Мова у виставі — не лише засіб, а й симптом. Фрагменти російською звучать як тріщина, через яку ллється отрутою колоніальна пам’ять. Так, Шевченка теж мучив отой комплекс меншовартості, як і кожного з нас. Це — жест, що болить і викликає протидію. Але саме оцей спротив оголює травму, яку легко було б приховати за безумовним і модним патріотизмом. Не йдеться про «дозвіл» чи «заборону» мови — а про чесність. Вистава чесно показує, як болить нам двомовність, коли вона — спадок системного насильства.

Голос Ведучої (Віолетта Яковлєва) з-за куліс, такої собі Deus ex machina, яка рахує дні життя Шевченка, звучить похмуро, немов вона хоче негайно запросити глядацтво до протибомбового укриття. Протягом спектаклю час від часу лунають пісні на слова Кобзаря - як брехтівські зонги. Музика — не акомпанемент, а рівноправний персонаж. Композитор Олександр Щетинський вибудовує чудернацьку партитуру: модерна електроніка переходить у псалмодію, народна мелодія — у цифровий шум. EL Kravchuk, поп-ідол, який виконував роль молодого Шевченка на прем’єрі 11 листопада 2024 року у Києві на сцені театру ім. Івана Франка, яскраво втілив цю партитуру: його спів — не вокал, але акт деконструкції. У Харкові ж у «Березолі» Шевченко-пам’ятник (Олексій Грідасов) не менш завзято співає «Садок вишневий», а потім скидає тестаментарного кожуха й стає молодим зухвалим парубком: дивіться, це вже «Шева»!

Школярки проголошують «Мені тринадцятий минало» у форматі клубного треку – така от естетична атака, повернення дитинства поета в сучасний простір велелюдного звучання, ресантимент: Шевченко переходить із підручника у Spotify-епоху.

Художник Костянтин Пономарьов створює похмуру сценографію, схожу на анатомічний театр: мультимедійні екрани, іржаві металеві вікна… Рух тьмяного світла робить видимими не об’єкти, а їхні межі. Театр стає лабораторією деколонізації: тіло поета розібране, міф — виставлений на експертизу глядачам і оглашенним. Архітектура сцени працює як простір між словом і тишею, між бронзою й трепетною плоттю, між храмом і сільським клубом.

«Я почав помічати, що щоденник наполовину описує сни», - зауважив автор сценічного тексту Дмитро Терновий. Й відповідно позначив жанр своєї п’єси: «Сни на 2 дії». Не помітити це було важко: у «Журналі»-щоденнику Шевченкові постійно сниться омріяна воля. бачить він художника Карла Брюлова, гарненьких жінок "и еще каких-то земляков, играющих на скрипках и поющих малороссийские песни".

Тож сновидіння як прийом використовують і автори «Шевченка 2.0». Сюрреальність того, що відбувається на сцені, стає ніби «нормальністю 2.0». Аж до повної перепрошивки протилежностей. «Мне вот уже другой день даже вовсе непривлекательные предметы кажутся привлекательными», - як записав у свій щоденник Шевченко, отримавши довгоочікувану звістку про звільнення-дембель.

Драматургія вистави — монтажна, карколомна. Ковшун мислить кадром, а не дією. Якась частина спектаклю — сон, перенасичений візуальним матеріалом і шумами; інша — більш структурована, й саме там народжується конфлікт: Шевченко проти Шевченка. У цій напрузі з’являється справжній театр. Олексій Грідасов (а раніше у цій ролі - EL Kravchuk) не грає молодого поета, а проживає потребу бути собою всередині власного міфу. Валерій Брильов — інший полюс: сивина й «думи мої, думи». Разом вони створюють дихотомію — тіло і дух, сучасність і архетип, експеримент і канон.

Коли світло рампи гасне, залишається відчуття виснаження і - вдячності. Спектакль не дозволяє байдужіти — й це його чеснота. Бо чи не вперше за довгі часи сценічний «батько Тарас» не повчає «правнуків поганих», а шукає відповідей разом з ними, з правом на сумнів.

У цій виставі важливе не те, ким є Тарас Шевченко, а що ми робимо, коли його прочитуємо? Ковшун створює ситуацію, де міф перезавантажується, як у комп’ютерних програмах. «Шевченко 2.0» — це, мабуть, ритуал реінсталяції. І навіть якщо не надто досконалий, він доречний. Бо ми досі вчимося відокремлювати діючого пророка від канонічної фігури національного пантеону.

Створена на фронтирі, у дні щоденних повітряних тривог, вірогідно, на репетиціях у підземному укритті, вистава стала частиною ширшої культурної хвилі переосмислення української класики: від нових читань Лесі Українки до сценічних інтерпретацій Івана Франка й Василя Стуса, до кіно про поетів Розстріляного Відродження. Харківський «Березіль» повертає мистецтву політичну й творчу розкріпаченість. У театрі, який перестає бути ортодоксальним музеєм, Шевченко знову стає гострим і небезпечним.

Цей проєкт — доказ, що культурна подія народжується там, де мистецтво й меценатство говорять однією мовою. Борис Гриньов виступає тут як поет у найширшому сенсі: той, хто творить не лише тексти, а й середовище, контексти, ідеї, що змінюють уявлення про Україну. Про нас.

Ігор Кручик, публіцист, критик.

Фото: Маргарита Корн