Нойз-драма «П’єса 22» на сцені Національної оперети: світло, звуки і війна

Національна оперета України презентувала на сцені «77» виставу «П’єса 22, або Шлях героя» за текстом актора і драматурга Володимира Туки.

Володимир Тука, автор п’єси та виконавець головної ролі, розповідає, що ідея вистави народилася з бажання створити щось більше, ніж просто історію.

«Я не хотів писати бестселер чи просто цікаву вигадку. Моя мета — впливати на свідомість, особливо творчих людей. Щоб вистава не просто розважала, а спонукала до дій — до донатів, підтримки, роботи заради спільної перемоги», — ділиться він.

Процес написання п’єси був для Туки непростим. «Коли писав, переживав депресивні стани, внутрішній злам. Це було боляче. Але тепер я вже не копаюся в цьому болі — я хочу донести ідею, передати її глядачам», — пояснює він. Зараз він відчуває себе «над» історією, а не всередині неї, що дозволяє йому грати без ретравматизації.

За його словами, співпраця з режисером була гармонійною: «Я довіряю режисерові. Ми з Микитою Поляковим обговорюємо гострі моменти й шукаємо спільне рішення. Я гнучкий і відкритий до експериментів». Така довіра дозволила режисерові реалізувати своє бачення, не втрачаючи суті авторського задуму.

«Я багато спілкувався з ветеранами, військовими медиками, друзями, які пережили війну. Для мене було дуже важливо, щоб не було відчуття фальші. Щоб, якщо на виставу прийдуть ветерани, вони не сказали: «Ну, чувак, ти взагалі не в темі». Хотілося точності, правди, відчуття «попадання»», — розповідає режисер Микита Поляков.

Отже, текст п’єси засновано на реальних подіях, пережитих автором — Володимиром Тукою. На початку повномасштабного вторгнення він опинився в окупованому Херсоні, пройшов через катування, вирвався на волю й пішов воювати в лавах ЗСУ.

Головний герой із позивним «Музикант» тримає зв’язок із мирним життям через музику — його супутницею стає укулеле.

Майже весь простір сцени займає багаторівнева конструкція, що слугує і окопом, і піднебессям, і полем бою. У виставі фокус на звукових акцентах і грі світла. Метафора контрастного світла, як рух опору ворогу, сприймається кінематографічно. У цій грі світла фокусом є саме звукова поліфонія. Мова не лише про вокальну складову, а й про різноманітні звукові ефекти, шуми, які викликають емоції.

І сам жанр вистави вказано як «нойз-драма». Цей термін запропонував композитор Олександр Чорний. Він і створив багатоканальний звук на сцені. «Звук оточує глядача з усіх боків, створює об’єм. Це не натуралістичне звучання війни, а художній відбиток, як відображення у дзеркалі — глибинне, неочевидне», — пояснює режисер Микита Поляков.

Робота зі шумовими ефектами, різними акустичними діапазонами у театральній практиці зараз є дуже помітною. Наприклад, у 2012 році режисер Девід Розенберг (David Rosenberg) та драматург Глен Ністом розпочали роботу з темними виставами в театрах («Ring» і «Fiction»). А потім, у 2016 році, створили свою компанію Darkfield разом із продюсеркою Андреа Салазар. Вони відомі створенням інноваційних іммерсивних аудіо-вистав, які відбуваються в повній темряві всередині модифікованих морських контейнерів. Глядачі надягають навушники з бінауральним звуком (який імітує 360-градусне просторове сприйняття), відчувають вібрації, запахи та інші ефекти, але не бачать нічого.

Але щодо вистави «П’єса 22, або Шлях героя», то звукова партитура і світлова композиція — виграшний варіант для фестивальної історії. Режисер свідомо прибрав зайвий текст, щоб сенс передавався через світло, рух, колір і звук. «Це універсальна мова, яку зрозуміють і за кордоном», — вважає він.

У виставі задіяні професійні актори Національної оперети України, серед яких госпітальєр і артист-вокаліст Ігор Матейко, а також ветерани без акторської освіти. Одну з головних ролей виконує сам автор — Володимир Тука. Він — ветеран російсько-української війни, учасник бойових дій. Військовий досвід став основою для його п’єси, де він досліджує психологічні наслідки конфлікту, ідентичність та повернення до цивільного життя.

До повномасштабного вторгнення він жив у Херсоні і був аніматором, танцював. Після початку окупації залишився у місті, виходив на мітинги, а згодом двічі намагався евакуюватися. Під час другої спроби на блокпості в його рюкзаку знайшли український прапор. Після побиття росіянами Володимира та його друга відправили автостопом до Одеси.

Згодом він долучився до лав ЗСУ у 2022 році, воював на Донеччині, потім отримав поранення. Після цього повернувся до служби, але через певні причини його перевели до тилового підрозділу.

У жовтні 2024 року дві постановки за його п’єсами (від різних режисерів) були представлені на «Фестивалі перших п’єс!» у Театрі Драматургів. У Херсонському театрі режисер Сергій Павлюк поставив за його текстом моновиставу «Одноденний герой», що присвячена всім військовим, які загинули у свій перший бойовий день. І саме Володимир виконує головну роль.

На сцені оперети Володимир Тука створює образ героя своєї п’єси — свідомого, трохи переляканого, але завзятого бійця, який не здається і готовий стояти за рідну землю. І у цій виставі в нагоді стає минулий досвід Володимира, враховуючи, що хореографка Ольга Семьошкіна створила динамічну хореографію, виконання деяких елементів вимагає певного рівня підготовки.

"П’єса «22» — частина своєрідної трилогії. «Є ще «21» — про мій шлях, вона вже майже готова, але через роботу в театрі бракує часу її завершити. І «23» — про повернення до цивільного життя, над якою я зараз працюю», — розповідає автор. Окрім театру, Володимир мріє зняти фільм за мотивами п’єси. «Я б сам його зрежисував, бо відчуваю, як це має виглядати. Поки це мрія, але я вже проторюю до неї стежку», — додає він із впевненістю.

Художник постановки Богдан Поліщук розповідає, що візуальне рішення вистави народжувалося у тісній співпраці з режисером. «Ми свідомо відійшли від натуралізму й побутових деталей. Хотілося створити образну, метафоричну мову, яка б поєднувалася з пластикою і музикою», — пояснює він. Абстрактний підхід дозволив досягти поетичної відстані, завдяки якій глядач може глибше відчути сенси, не травмуючись надмірним реалізмом.

Можна довго дискутувати про сенси та ідеї, закладені у цій виставі, але її центральний меседж і емоційний тригер проявляються ще до початку основної дії, коли глядач лише входить до зали. Серед різноманітних музичних інструментів на сцені, через яку проходять глядачі, вирізняється напівзруйноване фортепіано. Воно, як мовчазний свідок: видно нутрішній механізм інструмента — клавіші, молоточки, струни, демпфери й дерев’яні деталі механіки, частина яких лежить на підлозі.

Цей образ — потужний символ боротьби за українську культуру, яка зазнавала і зазнає ударів. Фортепіано, понівечене, але не знищене, з одного боку, уособлює стійкість української нації, її мистецтва та ідентичності. З іншого боку, це і образ розхитанного суспільства, яке діє по різні сторони.

Сьогодні, коли ми часто чуємо про культурну дипломатію України, варто пам’ятати, що культуру створюють не за роки, а за століття, і її основа — це людський капітал, таланти та душі тих, хто зберігав і розвивав українську мову, музику, традиції. Цінність і ефективність — у її тяглості. Саме це ворог століттями намагається придушити — через заборони, репресії, асиміляцію та війни. Напівзруйноване фортепіано на сцені стає не лише символом минулих і сучасних травм, а й уособленням незламності, що звучить навіть у найтемніші часи.

Творча команда проєкту:

Режисер — Микита Поляков, диригент — Ярослав Близнюк, художник — Богдан Поліщук, драматург — Володимир Тука, хореографка — Ольга Семьошкіна, композитор — Олександр Чорний, відеохудожниця — Олена Авдєєва.

Виконавці:

Герой — Володимир Тука, гітара — Ігор Матейко, кларнет — Артем Куріний, скрипка — Мар’яна Боднар, фортепіано — з. а. України Ася Середа-Голдун.

Артисти оркестру: Анатолій Воробей, Олена Малиновська, Юрій Олійник, Ольга Скрябіна, Антон Циганков, Володимир Шистко.

Виставу створено за підтримку Українського культурного фонду.

Фото: Артем Галкін