Від Братів Гадюкіних до Ллойда Вебера

13 і 14 вересня в Київській опері відбудеться прем'єра рок-опери «Патріот». Тут зайняті солісти театру Ганна Твердова, Володимир Щур, Артем Курінний, Наталя Чепченко та кілька запрошених виконавців. Петро Качанов, очільник театру і режисер-постановник спектаклю, анонсував цю виставу ще на початку минулого сезону. І ось – прем’єра, напередодні якої ми зустрілися з паном Качановим.  

Пане Петре, нагадайте, як виник імпульс зробити таку рок-оперу?

– На початку великої війни я побачив у Каунасі мюзикл Кіпраса Машанаускаса про литовського національного героя Ромаса Каланту, який 1972 року на центральній площі міста в протест проти радянської окупації здійснив самоспалення. Його останні слова були «Свободу Литві!»

Той мюзикл теж називався «Патріот»?

– Ні, це називалося «1972». Вистава йшла в Музичному театрі, перед яким колись загинув той хлопець. Тема подавалася сучасними засобами й в сучасному контексті, дуже яскраво, ефектно, музика була вся хітова, і ти отримував масу рефлексій про епоху і про людей, про те, як, що і чому відбувалося. І я одразу подумав: чому в наших театрах чогось подібного нема? І зявилася ідея створити рок-оперу «Патріот». Я розмовляв із кількома композиторами, й бесіди закінчувались одним висновком: хітову музику написати складно. І я подумав: а чи не можна використати вже готову музику наших легендарних гуртів та виконавців?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Київська опера готує постановку про покоління 1990-х

Але хтось же мусив це опрацювати, звести докупи?

– В основі все-таки добре відома всім музика, та, що характеризує епоху, той відрізок часу, що починається з 1989 року, з першого фестивалю «Червона рута» і закінчується 2022 роком. Це епоха нинішніх 50-річних, скажемо так. І ми взяли музику легендарних гуртів та виконавців – «Брати Гадюкіни», Кузьма Скрябін, Марія Бурмака, Тарас Петриненко, Кость Москалець. Потім з'явився Олександр Ярмак, бо його пісня «Їй 22» фактично стала символом Революції гідності. Тоді вона була російськомовна, й Дмитро Тодорюк зробив для нас український переклад. Отак з'явився музичний фундамент цієї вистави. Звісно, що треба було аранжувати ці твори, і вони у нас не всі звучать так, як в оригіналі. Навіть скажу, що більшість із них не звучить так, як в оригіналі. Вони вже звучать у контексті того, що диктує режисура й логіка вистави. Все це аранжували Борис Севастьянов та Іван Небесний.  

Часовий відрізок від першої «Червоної рути» до великої війни – це все-таки дуже різні за суспільним настроєм часи. Перша «Рута» – то був час надзвичайних надій на те, що завтра станеться щось неймовірно прекрасне з нами й з Україною. А зараз інші суспільні настрої, ми просто не знаємо, що буде далі й чим саме нинішня війна закінчиться. Як це все поєднується у виставі?

– Згоден, що це зовсім різні часи й настрої. Але й ви погодьтеся, що цей період, від «Рути» до війни, має в собі певну драматичну завершеність. Це біографія певного покоління. Мені важливо показати цих людей, які протягом усього свого життя насправді були патріотами своєї країни. І показати, що таке патріотизм. А це не завжди слова, або навіть завжди – не слова. Патріотизм – не атрибути чи лозунги. Патріот – це той, хто у важкий момент не шукає жодних двозначностей, а просто йде й захищає свою країну, свою родину, дітей, і для нього не стоїть вибір – хто правий чи неправий, він просто знає, що ворог прийшов знищити його країну й забрати його землю.

Ви кажете, що патріотизм – не гасло, й при тім називаєте вашу виставу майже однозначно-гасельним словом «Патріот». Чи ви не ризикуєте як менеджер, як директор театру, що якась частина саме патріотичної публіки не сприйме цієї категоричної назви, бо для них вона звучатиме надто голосно. Може, варто було на афіші написати це слово латинкою, Patriot, щоб уникнути однозначності, щоб викликати і якісь інші асоціації, приміром, із ЗРК Patriot?

– Якби я боявся ризику й намагався якось усе обставити так, щоб бути красивим, розумним і всім вигідним – я не робив би те, що роблю в театрі. Наприклад, коли ми в нашому театрі взялись перекладати італійські, французькі, англійські опери українською мовою, це теж був ризик. Була дуже неоднозначна реакція і наших солістів, і наших музикознавців, та й глядачів – багато хто говорив, що це святотатство, що не можна італійське бельканто класти на українське слово. Але я це робив і буду робити, бо вважаю, що це правильно. І це не велосипед, мною придуманий, так роблять німці, англійці, австралійці, американці. А чому ми повинні соромитися своєї мови?

Дозвольте ще одне питання до майбутньої прем’єри. Ви – оперний театр, а всі перераховані на прем’єрній афіші гурти й співаки – зовсім не оперні. Як це узгоджується?

– Коли Дмитро Тодорюк написав лібрето й вималювалися персонажі, ми почали проводити кастинги й підбирати виконавців, подібних за характером і психотипом до персонажів, як ми їх собі уявляли. Скажімо, там є персонаж Професор – ми свідомо хочемо, щоб він співав оперним голосом. Але є персонажі, які не співають оперними голосами – на ці ролі є запрошені артисти, плюс наші солісти, здатні співати не тільки оперним голосом.

Знов же хтось скаже, що це святотатство.

– Звісно, скаже. Але що таке оперний театр? Це музичний театр. А що таке музика? Це не тільки опера, а й рок, і оперета, й інші жанри. І якщо ми позиціонуємо себе як музичний театр для всієї родини – то цей театр має бути різножанровий, інноваційний. От ми й робимо рок-оперу. На початку наші солісти не те щоб зверхньо, але з іронією казали, мовляв, ми тут хочемо Верді співати, а ви нам пропонуємо Гадюкіних. Але якби ми йшли протореним шляхом, а не шляхом інновації, новизни, пошуку нових стилів, то лишились би з тим репертуаром, що тут раніше був.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Лускунчик Гофмана» на музику Івана Небесного: прем'єра в Київській опері

Чи в процесі роботи траплялося так, що вас дивували ваші артисти, які раптом відкрили в собі певний естрадний талант?

– Мої здивування були й зі знаком плюс, і зі знаком мінус. Завжди, коли щось починається, люди можуть це критикувати чи іронізувати або й не сприймати. Мені дуже цікаво почути їхню думку в кінці процесу. Я це вже проходив із тими самими перекладами на українську, коли дехто з наших дивився на мене мов на божевільного або невігласа, а зараз кажуть: «А знаєте, в тому щось є!» 

А запрошені артисти теж іноді дивували вас? І чи не хотілося когось запросити на постійну роботу?

– Мабуть, варто робити певні висновки з нашої співпраці вже після прем’єри. Ми ж тільки недавно почали роботу (бесіда відбувалася на початку серпня. – УТ). А от якщо говорити про наші плани на майбутнє, то в кінці березня наступного року будемо показувати ще одну прем’єру. Ми придбали ліцензію на постановку рок-опери «Ісус Христос суперзірка» Ллойда Вебера. Це легендарна річ для покоління тих самих 50-річних. І не виключено, що оті запрошені артисти, з якими зараз працюємо над «Патріотом», продовжать співпрацю з нами.

Можна назвати їх?

– Будь ласка. Запрошених п’ятеро, це відомі імена: Зіновій Карач (в ролі Любомира), Настя Яценко (в ролі Олени), Ольга Жмуріна (Настя), Орина Гужва (Іванна). А ще Юрій Лук'яненко, відомий як Годо, він із нами давніше працює.

Розкажіть, будьте ласкаві, про постановочну команду «Патріота». До речі, це ваш режисерський дебют?

– Коли раніше щось ставив, це переважно були концертні програми – «Український диптих», «Нові мелодії різдвяної ночі». А постановка повноцінної вистави – так, це дебют. Я дуже хвилююся, вдасться чи ні, але не можу відмовитися й передати роботу комусь іншому. Бо ця ідея народилася в мені, й в мені вона кипить, тож думаю, що коли дивитимуся збоку, як хтось це ставить, то у мене виникатиме забагато побажань і пропозицій до тієї людини, а це буде некоректно з мого боку.

Отже, команда. Диригент-постановник – Євген Воронко. Хореографом-постановником запросили Христину Шишкарьову, сценографію і костюми створює Марія Левитська зі своєю командою. Хормейстер-постановник – Анжела Масленнікова. Автор лібрето і режисер – Дмитро Тодорюк.

Чи обіцяє вистава якісь сюрпризи?

– Немає сенсу робити виставу без сюрпризів, але навіщо засвічувати їх наперед?

Що ще в планах Київської опери нинішнього сезону?

– Відновити балет «Жизель» – до нового року. А на червень спробуємо зробити оперну постановку до закриття сезону. Що це буде – ще думаємо, є багато ідей. В наступному році – ювілей Михайла Вериківського, а в цьому році – річниця смерті Дмитра Бортнянського. В усякому разі хочемо, щоб це був український твір.

Чи можна розглядати роботу над «Патріотом» як пробу сил перед постановкою Ллойда Вебера?

– Ні, ми про це спеціально не думали. Тут головне – ідея й мета. Коли ми готувалися до «Фальстафа», я чув не раз: мовляв, ви беретеся за речі, які вам не під силу, бо «Фальстаф» опера складна й потребує хороших солістів. Але ми поставили таку мету й зробили досить непогану виставу. Те саме можна сказати й про «Патріота», і про Вебера, бо це дуже складний матеріал, що потребує багатьох солістів і добрих голосів. Але вовка боятися – в ліс не ходити.

Добрі голоси у вас є – чи ви сподіваєтесь, що є?

– Вони у нас є. А якщо когось немає, то ми обов'язково знайдемо.

Чи є щось у роботі над «Патріотом», в чому ви сумнівались або не одразу наважились включити у виставу?

– Процес створення вистави вимагає від мене рішучості й відсутності думки про те, як це оцінять критики. Буває, деякі солісти кажуть, що певні тексти можуть образити російськомовну людину, або когось, хто до війни жив у Криму чи лояльно ставився до російської мови й культури, до самих росіян. Одначе, коли я думатиму про лояльність, то доброї вистави не вийде, лояльність зайва, коли на твою землю прийшли вороги і тебе вбивають.

Ви, мабуть, усе прорахували, перш ніж спробувати себе режисером-постановником. А було щось таке, чого ви не чекали й не передбачали? І чи не виникало знамените запитання того мольєрівського персонажа, що казав: «Ну який чорт поніс тебе на ту галеру?»  

– Я вже казав, що мене гризуть сумніви й чи не щодня ставлю собі питання, для чого мені це і чи правильно я зробив, що взявся. Але з іншого боку, я не хочу далі ще щось ставити, скажімо, класичну оперу. У мене немає режисерських амбіцій, зате є бажання зробити таку виставу, яка покликала б замислитись над значенням слова «патріот», інакше не варто це робити. Є необхідність виговоритися з приводу найважливіших речей. І коли я цього не зроблю, то матиму борг перед самим собою. Й перед людьми, які ціле своє життя були патріотами. Вони не йшли в політику і не обов’язково ходили на барикади, не висловлювали на широку публіку свою любов до батьківщини. А коли почалась війна, вони мовчки й не роздумуючи пішли захищати свою землю. 

Не боїтеся грати прем’єру 13-го числа?

– Що ви все питаєте, чи не боюсь я того чи сього. Та нічого ми не боїмось.

Удачі вам!

Фото надані дирекцією театру