«Земля» Кобилянської й «Земля» Уривського – це різні планети»

У Національному драмтеатрі імені Лесі Українки відбулася премʼєра вистави «Земля» режисера Івана Уривського, за мотивами однойменної повісті Ольги Кобилянської.

У 2022 році, на початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Уривський поставив за цією повістю Кобилянської виставу Žẽmė в Каунаському театрі. Литовська та українська вистави – одна історія, розказана різними мовами.

Вистава починається з мізансцени, де батько з Михайлом у робочих комбінезонах «будують дім» – приварюють металеві листи до каркаса. Цей дім більше схожий на постапокаліптичний ангар чи браму, на якій встановлені камери спостереження.

Сава ж зʼявляється на сцені у класичному костюмі, з луком і стрілою. Через костюми, які для вистави створила Тетяна Овсійчук, передана різниця між світами персонажів. Михайло, батько, мати, Анна – роботящі й безкрилі, в синьому й коричневому робочому одязі. Сава й Рахіра — амбітні білоручки у вишуканих чорних вбраннях. Зміна костюмів підсилює сюжетні повороти. Сава перевдягається, коли приходить час замінити у господарстві брата. Михайло (Андрій Коваленко) повертається з війська у темнозеленому тактичному одязі. Рахіра вдягає темно-коричневе пальто, коли досягає своєї мети. Кольори костюмів ніби промовляють: нічого світлого у цій історії немає.

Нічого світлого у цій історії немає

Сава вабить глядацьку увагу пластикою й емоційною переконливістю. Акторський магнетизм Олександра Рудинського, його глибоке розуміння персонажа створюють трансформацію Сави, за якою цікаво спостерігати. Це біснуватий інфантильний юнак, який раз за разом повторює, що батьківська земля йому не потрібна, що він зробить щось своє. Сава намагається зрозуміти власні бажання, але опиняється між молотом і ковадлом. З одного боку вимогливі батьки, чию любов потрібно заслужити тяжкою працею на землі. З іншого — Рахіра, яка ставить умову, що без Савиної землі заміж за нього не піде.

Сава любить старшого брата, тяжко відпускає його до війська, намагається заповнити його відсутність — замість класичного костюма вдягає маску зварювальника. Але мати, за першої ж його помилки, сипле насмішками й докорами. Як він не старався би, йому не бути як Михайло. Він шукає розради в Рахірі, але й тут тільки його замало. Жінка вимагає від нього землі, що для нього, наче бруд, в якому він раз по раз вимащується. Щось ламається всередині Сави, лихі думки переважають – він наставляє лук зі стрілою у спину братові.

Батько (Анатолій Ященко) й мати (Олександра Єна) – холодні й емоційно відсторонені. Вони не вміють показувати свою любов до дітей. Не сприймають їхній вибір. Найвища цінність для батьків – покора та працьовитість. Вони відкидають звинувачення у бік Сави не тому, що вірять у його невинуватість, а тому, що не можуть втратити єдині робочі руки.

Анна (Марічка Хоменко) і Рахіра (Марія Рудинська) такі різні – працьовита і ледача, добра і лиха, пісна й магнетична. Обидві – небажані невістки. Анна вдовіє, не будучи заміжньою, втрачає коханого, дитину якого носить під серцем. Батьки Михайла так і не приймуть її. Рахіра розуміє, що її доля в її руках. Вона знає, чого хоче і не поступиться бажаннями ні перед іншими людьми, ні перед мораллю. Вона звабниця. Сексуальність – її сила. Вона цілує Анну в губи, аби показати, що вони схожі. Вважає, що Анна з Михайлом – через землю.

Коли Рахіра переконує Саву, що її бажання — їхні спільні, підштовхує на злочин, вона руйнує дім, виламуючи те, що зварювали батько з Михайлом на початку. Вона до кінця захищає Саву брехнею. Монолог Рахіри такий гіпнотичний і переконливий, що їй хочеться вірити. Врешті вона отримує бажане й переможно рахує землю кроками.

У виставі помітні режисерські самоповтори. Сценічний простір розмежований декорацією так, що основна дія винесена майже на авансцену. Але важливі події стають віддаленими від глядача, їх видно тільки через ворота «ангару». Цей прийом можна побачити у виставах Уривського «Безталанна» (2021), «Калігула» (2022), «Конотопська відьма» (2023), «Марія Стюарт» (2024). А прийом із камерами, куди звертаються Сава і Рахіра, Михайло, коли знають, шо батьки далеко, щоб їх зрозуміти, використаний у «Хазяїні» (2023).

Це спроба діалогу про почуття у складних життєвих обставинах

Сценографія Петра Богомазова і костюми Тетяни Овсійчук створюють умовний, позачасовий та позаетнічний простір, роблячи біблійний сюжет про Каїна й Авеля – універсальним, упізнаваним для будь-якого глядача. При цьому тема про сакральне значення землі – розчиняється.

Ольга Кобилянська написала «Землю» у 1901 році, коли Буковина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а українці не мали власної державності й добре памʼятали кріпацтво. Мати власну землю — це не лише про свободу, а й про життєву необхідність.

Проте вистава Івана Уривського – це спроба діалогу з глядачем про почуття у складних життєвих обставинах.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про що ця «Земля»

«На результат цього спектаклю вплинуло багато зовнішніх чинників, – каже театрознавиця Марина Котеленець. – І те, що він уперше був поставлений у Литві. І те, що це експортний варіант одного з найкращих прозових класичних українських творів, який режисер і команда позбавили всіх етнографічних, народних, фольклорних специфік. Вони створили універсальний спектакль, який тяжіє до мінімалізму та конструктивізму і вписується в загальний стереотипний європейський театральний стиль, що потребує звернення до універсальних міфів, до біблійної історії Каїна й Авеля. 

Коли дивишся спектакль, не можеш зрозуміти, за що йде боротьба?

У цій роботі є недоліки в інсценізації. Це складно, враховуючи, що режисер і команда відмовляються від селянської специфіки. Вистава не викликає гострої реакції й резонування. Так, ти сприймаєш стильну картинку, є якісь невеликі моменти, які цікавлять і хвилюють. Та коли дивишся спектакль, не можеш зрозуміти, за що йде боротьба? Образу землі немає. Образу, за що вбиває молодший брат, – немає. А який образ є? Залізна стіна. Можу припустити, що цей спектакль про те, що землі немає в нашому житті, в нашій свідомості й національній українській культурі. Що вона вже не відіграє сакрального значення, не є абсолютною цінністю, яка затьмарює все інше. Як ми у такому випадку можемо поєднуватись із нашою класикою, нашими предками?

Напевно, це криза світогляду, вона природна. Усе XX століття було руйнацією тих життєвих устроїв, про що писали Ольга Кобилянська у «Землі» і Леся Українка у «Лісовій пісні». Можливо, режисер про це ставив спектакль і через це так багато заліза? Можливо, це про якусь іншу Україну, залізну. Думка слабо артикульована. Трактувань, припущень, інтерпретацій багато і вони можуть далі множитись у цьому спектаклі».

«Є таке враження і воно не є поганим: головне, що було потрібно Іванові Уривському від «Землі» Ольги Кобилянської – це назва, – говорить театрознавиця Ганна Шерман. – Слово «земля» в назві твору має вічний, резонуючий сенс і звучання. Земля, за яку наші воїни вбивають і вмирають. Зрозуміло, що ці сенси ми хочемо, можемо й мусимо зчитувати у виставі, навіть якщо смислова першооснова базувалася на інших контекстах. Тобто «Земля» Кобилянської й «Земля» Уривського – це різні планети. І я не вважаю, що це погано. І з задоволенням спостерігаю це космічне явище». 

Юлія Мисник

Фото з вистави: Ірина Сомова