У Києві презентували третє число «Українського театру»

15 липня у столичному театрі «Сузір'я» відбулася презентація третього номера журналу «Український театр». Це партнерський випуск «Українського театру» та Українського Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську, який відбувся 15–20 червня. Видання розповідає про постановки Шекспіра різних років, охоплює широку палітру інтерпретацій творів Барда на українській сцені – від класичних вистав до найсміливіших експериментів.

В обговоренні взяли участь режисери, актори, художники, дослідники. Модерувала презентацію Ганна Шерман – шеф-редакторка журналу, директорка Медіахолдингу мистецької періодики.

Ми вибрали найцікавіше з висловлювань спікерів.  

Віталій ЖЕЖЕРА, головний редактор журналу «Український театр»:

– У чому смисл існування паперового журналу, в цьому випадку «Українського театру»? У тому, що час від часу відбуваються презентації, на яких можна побачити людей тобі близьких, яких ти любиш, тексти яких, або спектаклі яких, або ролі яких ти цінуєш. І це важливо в нашому нинішньому світі.

Сьогодні я вперше лицем до лиця побачив Ростислава Держипільського. Це неймовірно, але це так

Сьогодні я вперше лицем до лиця побачив Ростислава Держипільського. Це неймовірно, але це так. Якусь кількість років тому, коли він ще не був такий знаменитий, як тепер, ми з ним дивилися виставу в театрі на Подолі. Він сидів попереду, а я позаду. А оскільки вже тоді він був видатним режисером, то мені не було видно сцени. І я дивився на те, що там відбувалося, то із-за правого вуха Держипільського, то із-за лівого. Це було незабутнє видовище. Але в лице я його не бачив. І це просто подарунок, коли ти знайомишся з тими, кого знаєш, кого любиш, і з ким хотів би трохи бути поруч.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Швейка» я дивився вісім із половиною разів»

Сьогодні у залі є кілька наших авторів. Один із них – чернігівський актор, режисер, музикант, кіношник, а зараз – солдат 2-го Інтернаціонального легіону Микола Бичук.

Микола БИЧУК, солдат 2-го Інтернаціонального легіону:

– Скажу про важливість того, що відбувається навколо журналу «Український театр». Це дуже потужно й важливо. І це дуже треба зараз. Коли ти їдеш на бойовий вихід і розумієш, що в тилу робляться правильні речі, що є люди, які штовхають важливі справи, коли бачиш, що український театр є, прогресує, він сучасний, класний – тоді в голові складається пазл, тоді відчуваєш, що усе це недарма.

Ганна ШЕРМАН, шеф-редакторка журналу, директорка Медіахолдингу мистецької періодики:

– Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківську – одне з найсильніших театральних вражень останнього часу – за атмосферою, за духом, вайбом. Патіо-сцена у дворику театру, де відбувалося відкриття фестивалю, вистава «Ромео і Джульєтта» – з проходом поховальної церемонії від Промприладу до театру, на очах у містян. Це дає відчуття залученості усього міста у фестивальний простір. Як вам вдалося?

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, директор Шекспірівського фестивалю, керівник Івано-Франківського театру імені Івана Франка:

– Я спершу відповім пану Віталію: сподіваюсь, я вас не розчарував. У мене була колись така історія. Я прокрався в театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. В антракті кличуть – кажуть, мене Едуард Митницький хоче побачити. Я захожу й бачу в його очах розчарування. Кажу: «що не такого Держипільського чекали?» Не знаю, чи ви такого чекали, пане Віталію, та вже який є.

В організації Шекспірівського фестивалю ми ставили собі набагато вищі завдання. Та ми розуміємо, що сьогодні йде війна, і те, як нам вдалося змістити акценти, не маючи театральної закордонної складової й інших вистав, які нам хотілося б мати, я вважаю, що це таки успіх. Та атмосфера, про яку ви кажете, можливо, й заповнила ті прогалини.

Як зробити так, що ціле місто фестивалило? Ми маємо досвід проведення спільного фестивалю Porto Franko Гогольfest, а потім – фестивалю Porto Franko. Це був неймовірний досвід і власне на цьому зростала наша команда. І місто в хорошому розумінні присіло на цей хороший смак. Потім були ковідні часи, почалося повномасштабне вторгнення. Але згодом я потрапив на Шекспірівський фестиваль до Ґданська. І подумав – а що, може бути так багато Шекспіра, і такого різного, і з цілого світу? І це не тільки вистави – а різні імпрези, спілкування. Тоді й зародилося бажання створити Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківську.   

Шекспірівська мережа – це не франшиза, де все має відбуватися так і не інакше. Шекспірівські фестивалі, які є майже в кожній європейській країні, дуже різні, кожен має своє обличчя. І коли ми вже вели перемовини з керівниками мережі, запропонували, щоб фестиваль в Івано-Франківську був мультидисциплінарний. І в цьому нинішній фестиваль усе-таки мав успіх – попри те, що нам не вдалося запросити колективи, які ми хотіли. Ірина Чужинова казала, що вона вже може дисертацію писати – як нам відмовляли європейці. Тому що безпекова ситуація погіршилася дуже сильно. Але ми спробували додати музичну складову. І маємо ще більшу амбіцію – створити музичні локації.

Чому в Івано-Франківську це вдається? Коли ми робили Porto Franko Гогольfest Влад Троїцький казав: ви маєте унікальну можливість, тому що місто не дуже велике, центр – компактний. І якщо залучити різні локації – вокзал, палац Потоцьких, Промприлад, театр, філармонію, аеропорт – то виникає враження, що фестивалить ціле місто, що людина потрапляє у вир цих подій.

Ми повинні використовувати будь-який майданчик, щоб говорити про те, що в серці Європи йде війна

Такі речі можемо робити, маючи круту команду. Дякую Богові й долі, що до нас долучилася Ірина Чужинова, вона в цьому році створила потужну освітню складову, яка теж була родзинкою фестивалю. Були лекції, панельні дискусії.

На майбутнє плануємо розширюватися. Ми повинні використовувати будь-який майданчик – а Шекспірівська мережа це потужний комунікаційний майданчик – щоб говорити про те, що в серці Європи йде війна, викривати ворога, який до нас прийшов. Дуже добре, що в Україні є Шекспірівський фестиваль. Бо це крута драматургія, яка підтягує акторів, режисерів, сценографів, композиторів, глядачів. І ми по-іншому можемо дивитися на класику.        

Ірина ЧУЖИНОВА, програмна директорка Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську:

– Чому Шекспір? Це був – прагматичний, раціональний вибір. Саме через те, що є мережа і є люди, які зацікавлені в Шекспірі.

Мій персональний вхід у Шекспіра був через Майю Гарбузюк. Вона не просто вірила, вона знала, що в цьому місті буде Шекспірівський фестиваль. Так склалося, що я вступила в докторантуру Вустерського університету, але не поїхала туди писати дисертацію. Подумала, що Шекспір може спрацювати тут. Тобто оцей раціональний вибір – це те, чого нам інколи бракує, коли ми ідеалістично дивимося на те, що можна робити.

Чому Франківськ? Прекрасне місто, де енергії перехрещуються, все народжується. І той поштовх, і та підтримка, яка йшла від колег-шекспірознавців. Бо Шекспір – це не тільки мережа фестивалів, це ще потужна мережа дослідників Шекспіра. В кожній країні є осередок шекспірознавців, низка видань, зв'язки з усім світом. Їхня зацікавленість і їхня підтримка – це те, що безпомильно стверджувало: робіть фестиваль.

Після першого фестивалю вийшли тексти англійською мовою. А про український театр мало написано англійською

Після першого фестивалю вийшли тексти англійською мовою. А про український театр мало написано англійською. Тоді Оксана Дмитрієва отримала запрошення в Ґданськ. І ті контакти, які встановилися, я думаю, працюватимуть далі.

Цього року до нас приїхали журналісти з різних країн – самі приїхали. Ми запрошували, але я втомилася читати відмови, тому в якийсь момент перестала писати. В останній момент приїхала журналістка The Telegraph. І після того, як у цьому виданні вийшов текст, де є наші імена, моє пояснення, чому Шекспір, чому Україна, чому війна, мені почали писати різні люди, які пропонують наступні проєкти, або щось іще. Виявляється, що The Telegraph – це така платформа-маркер: якщо про вас там написали, значить, це справді щось круте.  

Шекспір давно інтегрований в український театр

У цьому випадку ми апропріюємо Шекспіра й ми нарешті, відповідаючи на питання, чому Шекспір, не говоримо, що Шекспір – це щось окреме від української культури, що українська культура обмежується переліком українських імен, прізвищ. Шекспір давно інтегрований в український театр. Перший фестиваль ми починали як пролог, з нагадування історичних фактів. Тому під час другого важливо було проговорити контексти – в який момент, як і на що Шекспір реагує. Тому що це лакмус, який може говорити більше, може бути маркером того, що відбувається.  

Моя лекція на фестивалі була про 2014 – 2025 роки. Про прихід в Україну «Ромео і Джульєтти» – як це співвідносилося з політичним концептом двох Україн, нав'язаним нам. Про «Гамлетів» – які трапилися після Революції гідності: герой, який прийшов знов шукати справедливості, тому що ми як суспільство відчували, що справедливість не досягнута, що надбання Майдану можуть бути втрачені. Наступний герой – це і «Коріолан», і «Отелло», і «Макбет» – які з'явилися під час війни. Досвід цих персонажів важливий українському театру, щоб говорити про війну. 

Досвід Коріолана, Отелло, Макбета важливий українському театру, щоб говорити про війну

Шекспірознавцям, які приїхали, так легше розуміти, що відбувалося з Україною упродовж цих років. Шекспір – це універсальна мова, якою ти можеш пояснити, яка була політична ситуація, як вона змінилася, а потім змінилася ще раз. Метафора – завжди працює складніше, дає більше можливості поговорити про себе.   

Я зрозуміла, що другий фестиваль буде, коли побачила виставу «Отелло» Оксани Дмитрієвої в театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. І коли Тамара Трунова сказала, що буде Halt – що німецьку постановку готують у Києві. Я зрозуміла: є навколо чого будувати програму, робити шекспіріану про війну.

«Ромео і Джульєтту» ми показували ніби такий затактовий вступ, до офіційного відкриття. Нам важливо було показати її в першій редакції, яку ніхто такою не бачив. Під час повномасштабного вторгнення її не грали у двох локаціях – Промприладу і в театрі. І ми показали, як це було задумано. Але крім цієї вистави вся програма фестивалю – про війну.

Так сталося через дискомунікацію, за що мені прикро, що ми не зуміли домовитися, й вистави Київського театру на лівому березі не потрапили на фестиваль. Та в моїй уяві ці вистави є його частиною, тому що вони так само багато пояснюють, як Шекспір рефлексує на сьогодення.

Чи маємо ми право робити щось, що створює дистанцію між війною і нами? Я кожного разу задаю собі це питання

Завершу думкою дослідниці театру Катерини Ботанової, що ми зараз живемо в час концентрованої одночасності, концентрованої симультанності. Й оце відчуття різних реальностей і безкінечний сумнів у тому, чи маємо ми право фестивалити, створювати ілюзію мирного життя, робити щось, що все-таки створює дистанцію між війною і нами. Я кожного разу задаю собі це питання й пробую шукати відповіді.

Цей фестиваль ми намагалися робити з максимальними меседжами про війну. Акція «Стань голосом полонених» була першою подією фестивалю, ми збирали донати, згадували людей, які могли бути з нами, але їх немає. Як мій колега театрознавець Олексій Паляничка, який служить. Мені дуже хотілося б бачити мою колежанку Олену Апчел, яка так само служить. Актор нашого театру Богдан Романюк, який добровольцем пішов на фронт, мав грати в «Ромео і Джульєтті», але не грав.  

Не важливо, що ти робиш. Важливо – що ти хочеш через це сказати. Цим другим фестивалем хотілося ще більше говорити про війну. І сподіваюся, в якийсь спосіб це вдалося.

У третьому номері «Українського театру» вийшло інтерв'ю з режисеркою Тамарою Труновою та рецензія на її виставу Halt.

Тамара ТРУНОВА, режисерка:

– Попри те, що нас не було на фестивалі фізично – фестиваль був і для нас, безперечно. Сподіваюся, у кінці жовтня – на початку листопада вийде моя нова постановка «Робота з тінню», яка знову працює з темою Гамлета. Не-Гамлет продовжується.

Ростислав згадував Едуарда Митницького. Насправді я вже не вперше про це кажу, це моя травма, яку я виговорюю. З одного боку – це була педагогіка вищого класу. З іншого – це була педагогіка, яка безумовно представляла патріархальний старий світ із тим, що ти майже ніколи не могла робити власний виріб щодо драматургії. Тобто власний вибір починався з першої репетиції, там уже я була самостійна. І оця звичка несвободи вона насправді цікава. Бо Едуард Маркович любив повторювати, що сьогодні ти Гамлет, а завтра – стражник. І навпаки. Я думаю, що для режисерів це теж корисно розуміти, що ти не завжди в теплій воді. До якоїсь межі це навіть корисно – як такий тренаж, поки це не впливає на психічну конструкцію.

Коли випала можливість робити самостійний вибір, я пустилася берега: почала вибирати теми, на які раніше ніколи не зважилася б

Потім, коли випала можливість робити самостійний вибір, я пустилася берега: почала вибирати теми, на які раніше ніколи не зважилася б – як люди, які розговілися після Паски. Тому з'явилися вистави «Дім», «Несмішний стендап». А що далі? Я вирішила: «Гамлет». Було страшно. Не було особливого знання, чи концепції. Був пієтет, був страх і була Майя Володимирівна (Гарбузюк), до якої можна було звернутися і яка ментально й інтелектуально могла підтримати щодо цієї теми. Що й сталося. Ми довго працювали в репетиціях. І це було жахливо – «Гамлет» у двох складах, окрім самого Гамлета. Для мене це трошечки виглядало фіктивно. Можливо, на той момент, я ще не досить глибоко зайшла в тему…

Я звернулася до Майї Володимирівни. Вона надала багато текстів, наукової літератури, перекладів, матеріалів польською мовою, англійською, навкологамлетівські історії, аналіз тексту, аналіз центральних, визначних постановок. І ми, не торкаючись тексту, працювали навколо цих матеріалів, що на той момент подекуди здавалося цікавішим за саму п'єсу, бо це був екстракт – добірна література.

Потім сталося повномасштабне вторгнення. І цей не-Гамлет попросився назовні. Було відчуття вкраденої мрії чи вкраденого ризику, коли ти підписався на щось серйозне, а тебе зняли з дистанції.   

Я почала думати про травму, про проблему, про втрату. Так стався не Гамлет, а Halt

Представники Гете-інституту подивилися «Погані дороги» в Мюнхені й запропонували підтримати мій наступний проєкт. Його не було. Тому я почала думати про травму, про проблему, про втрату. Так стався не Гамлет, а Halt.  

Принагідно запрошую глядачів на трьох Шекспірів, які вийшли у цьому сезоні в театрі на лівому березі – «Отелло» Оксани Дмитрієвої, «Король Лір» Дмитра Захоженка та Halt. При певній фантазії це можна сприймати як трилогію.  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вистава, що наснилася десь між Берліном і Києвом

Ганна Шерман зауважила, що третє число журналу – це енциклопедія сьогоднішнього українського театру в широкому сенсі.

«Сьогодення має свої передумови, передісторію. А завдяки шекспірівським виставам цю передісторію легко розповісти», – сказала на завершення шеф-редакторка «Українського театру».

Ростислав Держипільський подякував творцям Шекспірівського числа. І пригадав, як у 1992 році поступив вчитися до Львова і з великим пієтетом, «з мурашками» купував журнал «Український театр».

«Ще до того, як я поступив на акторство, у мене були всі випуски. Це була своєрідна біблія театру. Я щасливий, що журнал живе, що він друкований, що він такий якісний, і що він – про наш фестиваль», – поділився Ростислав Держипільський. 

А Ірина Чужинова пригадала, як виник задум цього тематичного номера.

«Ідея видати шекспірівське число належить Ганні Шерман. Я проєкти придумую, але дуже поволі. Мені потрібен Держипільський, який підштовхує, говорить, що немає нічого неможливого. А Ганна Ігорівна – вона самозапалювальна. У неї є така унікальна здатність генерувати ідеї й бачити цю можливість. Коли вона подзвонила і сказала: «Ірино, давайте зробимо». Я подумала: Боже ж мій, чому ця ідея не прийшла мені в голову? Ми як фестиваль хотіли б мати таке число, щоб не просто на словах і на пальцях пояснювати, що українська шекспіріана – це щось потужне, що це не хтось вигадав, а справді є факти, і є тяглість, і фантастичний підбір імен. Я щаслива, що деякі з цих легендарних вистав я бачила. І ти розумієш, що насправді їх було набагато більше. 

Ми говоримо про унікальну подію. Бо, по-перше, ми працювали як команда. А по-друге – показали, що таке театр. Бо театр невідрефлексований і незафіксований – не відбувається. Тобто має бути оцей момент фіксації в слові, осмислення і рефлексії. Ми зробили, як колись і було, театр повномірним. Тобто є всі виміри, усі складові – критика, дієвці, які створюють вистави, які організовують фестивалі. Для мене як театрознавиці це приклад, як середовище може і мусить  працювати», – підсумувала Ірина Чужинова.   

У межах підготовки третього числа «Українського театру» був реалізований мультимедійний проєкт. На сторінках друкованого видання, в розділі «Легенди» вміщені фотографії, інформаційні довідки про вистави різних років, а також – QR-коди, які ведуть на сайт «Українського театру». Там опубліковані 14 матеріалів про легендарні постановки Шекспіра на українській сцені. Ця збірка загалом охопила 35 років – від 1974-го до 2009-го. Проєкт викликав неабиякий інтерес читачів, його переглянули близько восьми тисяч користувачів.          

Після презентації гостей частував вином партнер видання – компанія Big Wines.

Наталія Бурлаченко, СЕО компаній Big Wines:

– Дякуємо за цей неймовірний проєкт. На етикетках наших українських вин – репродукції картин генія сучасності Івана Марчука. Ми намагаємося передати, що українське мистецтво й українське виноробство – неймовірне. Переконані: підтримка театру, як і української культури загалом, – це внесок у збереження національної ідентичності.

Фото: Аня Циганкова