«Швейка» я дивився вісім із половиною разів» – Віталій Жежера

Коли над суспільством нависає смертельна загроза, воно підсвідомо відповідає якимись дуже живими імпульсами. Цим можна пояснити стрімкий розвиток театрального авангарду початку XX століття, а також нинішній театральний бум. Про це розповів головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера у програмі Ukraine the best, авторському проєкті Юрія Комелькова.

Віталій Жежера – один з авторів, а також герой книги «Ukraine. The Best. Культурний простір від А до Я». Там зібрані 123 творчі біографії людей, які мали вплив на розвиток української культури – музики, літератури, кіно, арту, фотографії й театру за 25 років. Цей проєкт був реалізований у 2016-му. 

Ми вибрали найцікавіші міркування Віталія Жежери про театральну критику, авангард у театрі та людей, про яких він писав у Ukraine. The Best.

«Дмитро Горбачов познайомив мене з багатьма цікавими людьми»

Коли я почав учиться на початку 1970 років у театральному інституті, тоді був певний погром шістдесятників. Їх виганяли скрізь, звідки можна було вигнать. З усіх серйозних інститутів. І отак у нас в «несерйозному» театральному інституті трудовлаштувалася ціла компанія дуже цікавих людей. Елеонора Соловей, яку вижили з Інституту літератури, відкрила нам тоді раннього Тичину, Рильського, Свідзінського. Історію соціалістичних країн Європи нам викладав Іван Гапусенко, якого вигнали з Інституту історії і який підготував до друку багатотомник «Історія України-Руси» Михайла Грушевського, що вийшов уже в незалежній Україні, через багато років після смерті Гапусенка.

Серед тих вигнанців, які потрапили в театральний інститут, був і Дмитро Омелянович. Потрясаючий! Нас просто заворожувало, як він брав репродукцію ікони. Він її не бачив, ми її бачили, і він по пам'яті, бігаючи пальцями по іконі, пояснював композицію, лінію, колір. Це було неймовірно. Тим більше, що предмет здавався нам другорядним, але він його виносив на рівень першорядності й дуже вдало поєднував із театром, бо багато тих авангардистів, якими він займався тоді – Анатоль Петрицький, Видим Меллер, Олександра Екстер – були дотичними до театру.

Ці наші контакти не переривались потім. Він познайомив мене з багатьма цікавими людьми. Наприклад, з князем Микитою Лобановим-Ростовським, предок якого був прямим начальником Івана Петровича Котляревського. Князь сам був чудесним таким європейцем. Про те, що його захоплювало в українському авангарді, він казав із довгим прононсом: шедьо-о-оври. Але при цьому матюкався, як биндюжник.

Я працював після армії в театральному музеї. Там зберігалися ті самі скарби, про які зараз ми говоримо відкрито, про які пише журнал «Антиквар». Тоді – а це був кінець 1970-х – все це було виключно у фондах і ніде нікому нічого не показувалося. Але ми це все тримали в руках. Я пам'ятаю, як я тримав ескізи Екстер або Петрицького, наклеював аркуші папіросного паперу для захисту.

І Горбачов туди приходив підпільно, він мав знайомих у фондах. Тоді ж ніхто не думав, що все це колись може повернутись. Вони з Володею Габелком, старшим науковим співробітником того музею, якимось чудом у 1970 роках опублікували статтю про Екстер.

«Наталія Сумська ніколи не випадає з поля зору»

Наталія В'ячеславівна Сумська із того рідкісного списку актрис, публічних діячів, які не пропадають із поля зору ніколи. Вона дуже про це дбає. Немає нової ролі в театрі, вона щось робить на телебаченні. Це вражає ще більше, тому що актор, актриса – людина залежна від волі випадку, від віку, від оточення, від режисерів і ще від багатьох обставин, людина безсила. Я пересвідчився сто разів, що набагато легше бути останнім журналістом, ніж першим артистом, скажімо, Богданом Сильвестровичем Ступкою. Бо Ступка все-таки залежав од вибору режисера. А журналіст – забракували його текст тут, він однесе ще кудись, у третьорядне видання, його робота не пропаде. А у великого артиста стільки всього пропадає. Так от Сумська знає, як подбати, щоб воно не пропадало.

«Володя Габелко ставив мене на шухері у фондах театрального музею»

Я працював у театральному музеї. Чому мені зараз це важливо згадати? Ви, можливо, трохи не за адресою звернулися, бо в мене насправді дуже убогі уявлення про образотворче мистецтво загалом, і про авангард зокрема. Я люблю наївістів – розписані скрині, Мамаї, Іван Генералич (хорватський художник-примітивіст. – УТ). А що відбувається на межі традиційного й авангардного – не знаю. Але я сприймаю цю всю ситуацію – взаємини традиційного й авангардного – через людей, які цим живуть, і які надзвичайно яскраві. Дивитися на них набагато цікавіше, ніж на предмет їхніх досліджень.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Український авангард. Еволюція. Поповнення колекції 3.0

От я вже згадував про нашу історію з Дмитром Горбачовим. Можу так само згадати історію з Ігорем Диченком. Я свого часу працював у газеті «Молода гвардія» – славна була газета, де можна було собі дозволить дещо більше на початку 1980 років. Ігор Диченко туди приносив якісь невеликі замітки про щось зі своєї колекції. Про що – я мало розумів, але це була надзвичайно цікава постать.

У тому ж театральному музеї був Володя Габелко. Це був своєрідний прояв тодішнього совєцького андеграунду. Він міг напам'ять цитувати всього «Швейка». Але другим у цьому списку в нього був Аркадій Гайдар. Не «Хлопчиш-Кибальчиш», а там були повісті про Київ, про привиди 1930 років, шпіонаж, підпільників… Навіть у фондах, де ми залишилися удвох і ніхто за нами не слідкував, він поводився, наче грабіжник, який відкрив сейф у добре захищеному банку: все це розглядав, перефотографовував, ставив мене на шухері, щоб не прийшов хтось із начальства. Це, можливо, було надмірно, але це була людина, яка уособлювала тодішнє ставлення критиків із нормальними поглядами на ненормальну ситуацію в культурі, мистецтві.

Я це сприймав скоріше на рівні поезії. У мене був вірш початий тоді й не закінчений:

Ранені рано

Меллер, Петрицький і Шкляєв.

«Малахов розставляє персонажів і раптом каже: «ну от, твоя любима мізансцена, як у Курбаса»

Так, я граю в театрі. Ой, вибачте, я виходжу на сцену. Бо гра – це для мене таємниця. Опинився я там не зі своєї волі. За завданням покійного Віталія Юхимовича Малахова я написав інсценізацію Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» У театрі зробили з цього не мюзикл, але виставу з музикою. Малахов запропонував мені зіграти одного з персонажів.

А ще раніше, коли ми були студентами, Малахов утворив свій студентський театр у театральному інституті, я там щось робив.

До речі, про взаємини Малахова й інших людей з нашого чи пізнішого покоління з авангардом. У мене таке враження – можливо, я перебільшую трохи – але режисери підходять до історії авангарду теж на рівні поезії, а не на рівні теорії. От робимо ми той спектакль із Малаховим, а там такі довгі круті сходи й він розставляє персонажів так, щоб вони спілкувалися – один на самому верху, другий внизу. І раптом він каже: ну от, твоя любима мізансцена, як у Курбаса. Він пам'ятає, що я йому колись про це розказував. Для нього – це жива ситуація, Меллер із його конструкціями й ці неймовірні мізансцени, які заповнювали весь простір вертикально, а не просто вони ходили по плоскій сцені.

«У театрі ставлення до рецензій неоднозначне»

Журнал «Український театр» потрібен. Але це надто проста відповідь через те, що всередині театрального середовища все не так просто. На презентації другого номера журналу Анатолій Хостікоєв, згадуючи свої взаємини з рецензентами, сказав, напівжартома, що він заборонив би молодим артистам читати театральні рецензії, щоб це їх не збивало з пантелику й не травмувало.

У театральному мистецтві ставлення до рецензій і рецензентів дуже своєрідне й неоднозначне. Рецензенти впливові люди для молодих митців, але ті не обов'язково вибирають першорядних критиків. Часто – і це можливо погано, але з цим нічого не зробиш – вони вибирають за принципом: про мене написано  – добре, про мене добре написано – ще краще. І коли йде розумний аналіз і певна суперечка позицій рецензента й артиста, це не сприймається. 

Однозначно рецензії працюють на певну частину публіки, на певний сегмент. Якщо це цікаво написано, люди прочитають і візьмуть квиток. Але є ще одне. Я недавно взнав, мені про це сказав професор Олександр Клековкін, що він читає в театральному університеті Карпенка-Карого дисципліну, якої раніше не було: театральна критика для режисерів. Це здавалось би парадокс. Через те, що фаховий хороший критик – він передусім аналітик. Але й режисер за своєю природою, на 90 процентів – теж аналітик. Хто вони одне одному? Вони скоріше конкуренти, ніж взаємозацікавлені. Але ця дисципліна з'явилася в університеті на прохання самих режисерів. Тобто очевидно цей журнал як місце для фахової розмови одних аналітиків з іншими, одних віддзеркалювачів дійсності з іншими, плідне.

Слово «критик» – трохи страшне, а «театрознавець» – занадто відповідальне

Мені не подобається ні одне, ні друге визначення. Критик – воно трохи страшне. А театрознавець – занадто багато відповідальності. Я не можу знайти весь театр, я можу його любить. І ця любов вбирає в себе все, що там є, чого нема, чого я можливо не сприймаю, але вірю, що воно так само чудове, як і те, що я розумію. 

Спеціалізація відбувається після закінчення бакалаврського рівня чи магістерського. Там уже видно, чи людина піде в науку, тобто перестане займається критикою. Та бувають складніші варіанти. От є хлопець, його звати Олександр Маншилін, він працює з танцювальним театром. Дві його статті є в першому номері «Українського театру». Чудесний аналітик, який поєднує уміння добре описати спектакль і при цьому він практик танцювального театру, режисер, я бачив кілька його вистав. Але за освітою, знову ж таки вибачте на слові, театрознавець. Багато хто вважає, що він би міг стати чудовим науковцем. Нє, його понесло в практику.

Врешті байдуже, хто критик за фахом, аби був розумним. Мені з часів театрального інституту запам'яталась така штука. Юрій Миколайович Бобошко, мій керівник курсу, розказував про Альцеста – одеського театрального рецензента 1920 років. За тодішньою практикою він увечері дивиться спектакль, уночі пише рецензію, на світанку приносить її в друкарню і вранці вона виходить у газеті. У нього була колонка, 100 рядків, всьо. Я хотів бути цим Альцестом. Але річ не у тому. Він був дуже хорошим дантистом і не мав театральної освіти.

«Грамотна частина публіки вибирає спектакль за іменем режисера»

Богдан Бенюк у «Швейку» чи Дмитро Богомазов? Для мене тут не існує «чи», бо воно змушує вибирати. Я люблю і те, і те. «Швейка» я дивився вісім із половиною разів. Чому з половиною? Це був, по-моєму мій другий перегляд. Я подивився перший акт. Це було так чудесно, що я подумав: не витримаю другого акту. Це можливо вперше в житті таке було. І я пішов після першого, але потім приходив ще сім разів, десь раз на рік.

Але загалом у театрі так, як і в кіно. Грамотна частина публіки вибирає спектакль за іменем режисера.

Ще про авангард

Я не перестаю думати про те, що отой авангард, про який ми говоримо – Петрицький, Меллер – це був воєнний час. Очевидно, коли над суспільством нависає якась смертельна загроза і ця загроза обіцяє знищити частину цього суспільства, воно починає підсвідомо відповідати якимось дуже живими імпульсами. Бо коли дивишся ті ж ескізи Петрицького, Екстер – це 1918, 1919 рік. Хто б міг подумати? Життя закінчувалось, а тут отаке. Це схоже на нас.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Концептуальне відтворення світу: хто задавав тон в українському театральному авангарді

Головне фото: Ірина Марконі