Вуличний принц

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Гамлет». Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Прем'єра 1984 року. Постановка Едуарда Митницького. Сценографія – Ігор Несміянов. Гамлет – Микола Венгерський, Офелія – Оксана Слободенюк (Архангельська). Клавдій – Борис Романов. Полоній – Анатолій Васильєв, Валерій Потапенко. Гертруда – Тетяна Пивоварова, Тамара Кибальникова, Неоніла Білецька.

Це був несподіваний «Гамлет».

Щоб зрозуміти його тепер, через сорок років, варто згадати обставини, в яких ми жили тоді. В Імперії – пік застою, один за одним умирають радянські монархи Брежнєв, Андропов, на ладан дихає Черненко. Про Горбачова ще не чути. В повітрі висить запитання: хто прийде до влади й чи буде він і н ш и м?

У повітрі висить запитання: хто прийде до влади й чи буде він і н ш и м?

Митницький вагався. Казав, що смішно й наївно думати, ніби в трупі театру є кому грати Гамлета. Він трохи лукавив. Якщо, за тодішніми уявленнями, Гамлет – молодий шляхетний інтелектуал з романтичним нальотом, то в театрі були хлопці, здатні це зробити – Микола Баранов, Володимир Зражевський, Олександр Логінов. Таку версію підтримала б і публіка, і навіть, скажімо, Це-Ка комсомолу.

Але мудрий песиміст Митницький не вірив у такого Принца Данського. На цю роль він призначив Миколу Венгерського, за антропологічним типом далекого від уявлень про шляхетність – обличчя дещо навіть неандертальське, з широкими вилицями. Він симпатичний, але – плебей, зрештою, такий самий, як і всі в цьому Данському королівстві. В ньому немає і н а к ш о с т і. Заголовки газетних рецензій були симптоматично схожі між собою – «Гамлет з нашого міста» або «Гамлет з нашої вулиці».

З'являється Гамлет, кращі роки якого вже позаду, й він хоче помститися

Цікаво поглянути на середовище, що породило цього Гамлета. Те середовище, хоч і було далеким він норм високої моралі, але по-людськи воно здавалось цілком зрозумілим. Ось Клавдій (Борис Романов) – схожий на добродушного тигра. Так, він убив брата, але ж учинив це заради стабільності в королівстві. Він, як тоді казали, міцний господарник – що вам ще треба? А Гертруда (Тетяна Пивоварова) – ну, надміру пристрасна закохана молодиця – що в цьому поганого? А Полоній (Анатолій Васильєв) – дурень, але ж симпатичний. І ось з'являється серед них оцей Гамлет, кращі роки якого вже позаду, й він хоче помститися за те, що обікрадений долею. Це теж по-людськи зрозуміло. Він плоть від плоті цього середовища, де втрачено  високі ідеали. Він не філософствує з черепом Йорика. Він читає монолог «Бути чи не бути?» на якійсь п’яній дискотеці, читає як молитву, з якої не забув слова, але забув смисл тих слів.  

Коротше сенс того всього був такий: ніхто «інший» – не прийде.

Цікаво було б співставити  персонажів цієї вистави з дійовими особами трохи пізнішого, вже «незалежного» українського політикуму. Вони теж  виявились не іншими, а тими самими. Спершу колишній партапаратник, схожий чимось на Клавдія, а потім і плебей, «добрий господарник» з червоних директорів.

Але вистава не дожила до тих часів, коли її пророцтва втілилось у життя. «Гамлет» на лівому березі йшов недовго, бо з'явився на світ тоді, коли театр щойно переселився в недореконструйоване приміщення колишнього кінотеатру «Космос», і те місце здавалось дуже далеким від центру, культурно-периферійним, у що тепер важко навіть повірити.

Фото з архіву театру, Анастасія Мантач