Мавр і його молитва

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Отелло». Київський театр імені Франка. Прем'єра 2021 року. Постановка Віталія Малахова. Автор художньої концепції Анатолій Хостікоєв. Сценографія Антона Лобанова. Костюми Олени Богатирьової. В ролях: Анатолій Хостікоєв (Отелло), Оксана Батько (Дездемона), Богдан Бенюк (Яго) та інші.

В ті дні Ганна Шерман писала: «І ось вони зустрілися – геніальна п’єса і видатний артист».

Вистава вийшла надзвичайною. Тут ішлося про Отелло, який любить батьківщину Дездемони, але при цьому залишається мавром. Власне, йшлося про трагедію інакшості.

Перед загибеллю мавр промовляв автентичну молитву давньоосетинською мовою

Для Анатолія Хостікоєва ця постановка була дуже особистою, дуже – від себе.

У Отелло був своєрідний акцент, запозичений артистом від свого батька, киянина-осетина. А перед загибеллю мавр промовляв автентичну молитву давньоосетинською (аланською мовою).

І ось саме ці деталі зачепили багатьох рецензентів. Згаданий акцент дехто трактував як говірку кавказців, що торгують квітами на Бессарабці. Аланську ж молитву називали то арабською, то навіть тарабарською.

Гірко було визнавати, що ми так і не стали справді інакшими

Чому багатьох рецензентів тоді так роздратували й акцент, і ота молитва?

Розгадка може ховатися ось у чому. Тоді якраз минуло перше десятиліття української незалежності. І до багатьох із нас прийшло усвідомлення неповноти тієї незалежності, її лицемірства, імітації й підміни понять. Гірко було визнавати, що ми так і не стали справді інакшими, відмінними від тих, якими були десять років перед тим. Багатьом із нас було соромно за цю псевдо-Україну, з телевізорів якої бадьоро лунала нібито українська мова, яка чомусь звалася солов’їною, хоч її синтаксис, лексика і сама система понять нічим особливим не відрізнялась від «мови інтернаціонального спілкування».

Словом, ми не стали у світі ніким іншим, і це було ганебно.

І тут раптом зявився оцей Отелло, який зумів залишитися інакшим навіть у чужій країні, і за ту інакшість загинув. І ота його аланська молитва була болісним нагадуванням про нашу нездатність бути собою і говорити власною мовою. В цьому соромно було самим собі зізнатися. Справді, як же так, що про це заговорили не ті, хто вважає себе щирими українцями, а двоє напів-інородців – київський єврей Малахов і київський осетин Хостікоєв.

Зараз про це вже забули. А тоді воно відчувалося набагато гостріше. І не вірилося, що колись це зміниться. До помаранчевої революції залишалося ще три роки. А до нинішньої війни – набагато довше.

Христофор ГРУША