З чого зроблене оте-во

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни #TheGlobeOfUkraine

«Ромео і Джульєтта». Запорізький театр імені Магара. Режисер-постановник – Петро Ластівка. Прем'єра – 2006 рік. Сценографія Надії Дворянкіної. Джульєтта – Наталія Зубик (пізніше грала також Світлана Вавілова). Ромео – Дмитро Клопот (пізніше введений Олександр Прокіп). Брат Лоренцо – Анатолій Сиротенко. Тібальт – Антон Попудренко, Максим Ігнатьєв. Синьйора Капулетті – Світлана Ромашко. Меркуціо – Євгеній Дзиґа.

Велетенська куля, закріплена над сценою, – головний візуальний образ вистави. Це і «зрадливий місяць», і дві половини єдиного цілого, і шалена планета, що обертається пристрастями людськими, а руйнується їхньою ненавистю.

Гола сцена без балконів і плюща, одна велетенська куля, що раптом з’являється, наче супермісяць у повню (який, звісно, віщує повені, урагани та лиха), добірний рок, що від самого початку створює відчуття драйву, небезпеки та свободи – «Ромео і Джульєтта» Петра Ластівки в Запоріжжі стала легендою, здається, ще до прем’єри.

Журналістка так і написала: «Кулю в театр передали інопланетяни»

Актори, зайняті в ній, досі згадують, як круто працював режисер, як розбирав на атоми стосунки персонажів, які точні завдання ставив і як принципово вимагав їхнього виконання. До речі, щодо принципів. Не один спис було зламано, щоб домогтися виготовлення саме такої кулі, яка саме так вилітатиме над сценою в кульмінаційних любовних картинах. Не скажу, що всі списи доламали й усього досягли, але запорізьку публіку сценографія з кулею вражала. Пригадую, як одна журналістка так і написала: «Кулю в театр передали інопланетяни». Звідки вона це взяла? Та з жарту самого Ластівки, який, як і більшість режисерів, не любить банальних запитань на зразок «а з чого зроблено оте-во» і «скіко тканини пішло на костюм такий-то».

Не пригадую, скільки разів дивилася цю виставу. Але щоразу відчувала, як вібрує напруга пристрастей у ритмах Pink Floyd, Queen і Deep Purple. Щоразу перехоплювало подих від шаленства Ромео (Дмитро Клопот), який був щирим, дитинним і водночас мужнім. Щоразу милувалася Джульєттою Наталії Зубик, її діапазон у цій ролі був вражаючим: від гумору до ніжності, від дівчинки-дівчинки до жінки-тигриці. Щоразу завмирала на сцені загибелі Меркуціо (Євгеній Дзига) – після його феєричної «Королеви Меб» у найкращих традиціях фіґлярства останні слова фінального монологу звучали так по-людськи просто і боляче, що це пронизувало.

Вистава тривала понад дві години, у динаміці пролітала як мить, а запам’яталася, як бачите, на двадцять років. І переглядаючи світлини для цього матеріалу, я ніби знову занурилася в ті часи. Пораділа, що в юності дивилася наживо справді круті вистави. І що тоді, в глибоко довоєнні часи, все, що відбувалося на сцені, здавалося гострішим за реальність. І, звісно, від цих спогадів відчула себе старою і мудрою, проте все так само закоханою в гарний театр.

Наталія ІГНАТЬЄВА

Фото з архіву театру