Життя після смерті

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Гамлет. Сни». Харківський театр імені Шевченка («Березіль»). Прем'єра 2002 року. Постановка Андрія Жолдака. Сценографія – Коль Карамфілов, Юрій Ринтовт, Тетяна Дімова (Болгарія). У ролях: EL Кравчук (Гамлет), Володимир Маляр (Клавдій), Вікторія Спесивцева (Офелія) та інші.

У Харківському українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка режисер Андрій Жолдак пофантазував на теми шекспірівської трагедії «Гамлет».

Знаючи з власного гіркого досвіду, що прискіпливі критики знову почнуть шпигати його за зневагу до оригіналу й лінь вчитуватися в авторський текст, Жолдак вдався до наївного прийому – додав до шекспірівської назви коротеньке слово «Сни». Розумійте, мовляв, як хочете: чи все це стихійне лихо образів самому Гамлету примарилося, чи режисерові наснилося. Хитрість навряд чи вдасться: кому належить, знову лаятиме постановника; інші, напевно, вкотре дивуватимуться. Менш досвідчені й довірливіші глядачі, скоріш за все, сприймуть виставу із захопленням. Зізнаюся – я в їхній компанії.

Жолдак, звертаючись до класичних п'єс, не має наміру вступати в якусь полеміку з традицією їх постановок. Він цю саму традицію просто ігнорує.

Ідучи на цього «Гамлета», книжку з текстом справді краще залишити вдома. Ключові репліки п'єси – і про зіниці, повернені в душу, і про країну – в'язницю, і «далі – тиша» – у виставі пролунають і, що важливо, будуть публікою почуті. Але, здається, час уже звикнути, що, мабуть, все-таки не через нестачу вченості, а за природою свого характеру й обдарування Жолдак, звертаючись до класичних п'єс, не має наміру вступати в якусь полеміку з традицією їх постановок або намагатися здивувати світ новим оригінальним трактуванням. Він цю саму традицію, яка багатьох його колег часто стриножує, просто ігнорує. Не з виклику і не через пиху. Радше через простодушність. Шумний, вразливий, він сердиться на будь-які докори, ревно дбає про свій імідж, вимагає «дорослі» гонорари, але у творчості залишається неймовірно талановитою дитиною, непосидою та фантазером. Він, можливо, взагалі нічого не розуміє в житті, але знає про нього все досконало. Його пригнічують нудні правила, але зачаровують власні мрії. Він не обтяжує себе аналізом, але вперто вірить в інтуїцію – і перемагає.

П'єса потрібна йому навіть не як привід для постановки, а як стимул, каталізатор для уяви, паливо для включення ланцюгової реакції фантазії. Те, що остаточний сценічний результат має небагато спільного з літературним першоджерелом, зовсім не означає, що Жолдаку, як іноді вважають, в принципі не потрібен первісний текст. Мовляв, це ж знущання. Навіщо брати собі в союзники Гоголя чи Шекспіра, якщо, зрештою, їхнє слово виявиться у виставі практично скасовано, всі причинно-наслідкові зв'язки порушені, одна метафора поганятиме іншу, актори почнуть під музику в шаленому темпі розігрувати пантоміму, періодично зривати з себе костюми, падати на підлогу і стрімко схоплюватися на ноги, обливатися водою та молоком, розмахувати ціпками, як у поєдинку ушу, й хапатися, як за останню надію, за старі валізи?

Режисер зводить свої гіпнотично красиві конструкції з уламків ущент розбитого світу

Повторюваність прийомів і образів в останніх виставах режисера теж може викликати у його недоброзичливців підозру, що він складає собі з них за трафаретом візуально дуже ефектне, але по суті беззмістовне видовище. Своєрідне сценічне леґо. Деталі яскраві й одна до одної чудово притерті, маніпулюй ними собі на втіху, встигаючи тільки міняти ярлики з іменами класиків. Насправді все не так. Кубики, з яких Жолдак будує свої грандіозні вистави, не він розсипав. Просто треба було мати таку дитячу відвагу, довірливість і допитливість, щоб їх підібрати та наважитися спробувати ще раз поєднати. Адже зводить режисер свої гіпнотично красиві конструкції з уламків ущент розбитого світу, що втратив справжній сенс і гідність.

Його харківський «Гамлет» саме про це — про фатальний зв'язок часів, що вже незворотно розпався, про рутинну шизоїдність людства, про самогубну приреченість людей повторювати одні й ті ж трагічні помилки, про їхню хтиву прихильність до зла і нездатність до героїчного вчинку. Це «Гамлет», зіграний його воскреслими персонажами на своїх могилах. Або, якщо хочете, їхній посмертний сон про себе. Нескінченний кіносеанс із калейдоскопічною зміною епізодів, що давно втратили сенс. І нехай не обманює нас чарівна театральність і пристрасність вистави. Справжня її господиня — смерть, що витягла зі своєї бездонної скрині людські ляльки-фігурки, крутить їх так і так, вбирає у різні костюми, а іноді примхливо зриває з них сукні. Сам Гамлет — дорога іграшка в її колекції, позолочене оголене янголятко, чарівний статист злодіянь, яким він так і не зміг протистояти. І ніколи вже не зможе. Навіть після спільного очисного купання героїв у фіналі, що змиває всі гріхи, миті уявного щастя, свободи й загального кохання (ця ритмічно і пластично витончена сцена гідна увійти в підручники з режисури). Завтра всі вони знову воскреснуть, щоб повторити споконвічний ритуал відчайдушного знищення життя – чужого та власного. І як вони пояснюватимуть свої злочини – державною доцільністю чи благородною помстою – не важливо. Реквієм їм буде – тужлива, глуха тиша.

Мистецтво — не географічна категорія, воно необов'язково квартирує в столицях

На цьому, власне, варто зупинитися. Описувати візуальні образи й химерні мізансцени, які вивергає режисер, заняття надто вдячне, але практично немислиме. Ніхто сьогодні в українському театрі не здатен на таке марнотратство фантазії. З Жолдака вона б’є, як із брандспойта. І заражає й заряджає акторів, які віддаються грі з фанатичною пристрастю. Таку разючу самовідданість і сценічну дисципліну породжує, як правило, тільки справжня справа. І харківська трупа, що роками поневіряється без адекватної своєму колосальному потенціалу режисури, доводить у «Гамлеті» тривіальну істину: справжнє мистецтво — не географічна категорія, воно необов'язково квартирує в столицях, а живе у відданих своєму ремеслу митцях. Просто важливо, щоб до них прийшла непосидюча, галаслива й талановита дитина та їм про це нагадала.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Текст із книги «У дорозі: есеї про візуальне», «Дух і Літера», 2024