Пекельний принц

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Гамлет». Прем'єра – 2000 рік. Київський Молодий театр. Переклад Юрія Андруховича. Постановка Станіслава Мойсеєва. Сценографія Андрія Александровича-Дочевського. В ролях: Валерій Легін (Гамлет), Станіслав Боклан (Клавдій), Олексій Вертинський (Полоній), Рима Зюбіна (Офелія) та інші.

Станіслав Мойсеєв належить до режисерської генерації, чия молодість збіглася з такою регламентованою епохою, коли навіть нерозсудливим і хоробрим людям було особливо ніде застосувати свій азарт і талант. Якщо Шекспіра і включали тоді зрідка в афішу, то, за субординацією, випадало його ставити театральним генералам або, в крайньому разі, підполковникам, але аж ніяк не палким і безтурботним лейтенантам з режисерського додаткового складу. Сьогодні уявити це складно, але – і я свідок – ще років двадцять тому репертуар театрів перебував під невсипущим контролем різношерстого начальства, і на міністерських «нарадах з формування республіканської афіші» звучали суворі командні вказівки. Цитую: «Поставте нові п'єси Коломійця та Зарудного. Добре, дозволимо одну класичну, хоча б і Шекспіра».

«Товариші», які вже в нашу епоху стали «панами» на посадах голів правлінь банків, у парламентських кріслах та в кабінетах фірм з переробки (перепродажу) нафти, вкрали у покоління Мойсеєва право на ризик. На відчайдушну спробу «вломитися в «Гамлет», побачити «Данію-в'язницю» незамиленими обережністю юнацькими очима. Зовсім інший коленкор нині. В'язниця як була, так і залишилася, але говорити про неї доводиться вже не з позиції бунтаря, а багаторічного в'язня, який непогано вивчив і поведінку арештантів, і звички наглядачів. Це багато чого пояснює у болісно-сповідальній інтонації «Гамлета» в Київському Молодому театрі.

Це похмурий маніфест покоління, що давно вишепотіло у кухонних посиденьках свої закиди світові

Це виснажений, мізантропічний, жовчний «Гамлет». Похмурий маніфест покоління, що давно вишепотіло в кухонних посиденьках свої закиди світові; розтринькало на бурхливих мітингах невпевнені надії; болісно, ​​лаючись, пристосувалося до нових життєвих реалій; покоління, що до гикавки об'їлося брехні та принизливих компромісів; покоління, що гидує сьогоденням і лає минуле.

Це «Гамлет» розчарованих людей. Їх уже не вражає смерть і перестало дивувати життя. Воно їх підло і злісно обдурило. Спустошило, висмоктало енергію, роздробило на нікчемні справи та дискредитувало ілюзії й відняло віру у справедливість.

Що ж лишилося? Туга й образа. Кислі, перепрілі почуття. Душевна пліснява. Гнилизна імпотентних думок. «Гамлет» у Молодому театрі попереджає, що за певних обставин ця суміш може виявитися вибухонебезпечною. Герой Валерія Легіна, похмільний хіпстер із сережкою у вусі й фінкою в кишені, стомлено і безцільно підкидає в пролозі вистави мідну монетку, по суті, ще до початку боротьби профукавши свою удачу. Доля не склалася. Точніше, завмерла, заціпеніла, втратила будь-який сенс. У когось вона виглядає зовні успішніше, але тішитись їм — малодушному Клавдію, тупуватому Полонію, неприкаяній Гертруді, бадьореньким Гільденстерну і Розенкранцу – не варто. Усі вони у виставі, до речі, ровесники Гамлета, і всі — позбавлені якогось осмисленого життєвого маневру.

В'язниця спорожніє, але не впаде

Художник Андрій Александрович-Дочевський замкнув усіх персонажів у величезну скриню, розкреслену, як шахівниця. Але тут, у цій мишоловці, давно не розігрують складних комбінацій. Практично всі герої – у темних окулярах. Їхній світ не просто похмурий – мертвий. Зрештою, перерізавши їх, як свиней, Гамлет просто переведе цих людей зі стану метафізичної смерті, в якій вони перебувають, у ранг фізичних покійників. І в'язниця спорожніє, але не впаде. З цієї тьмяної скрині нікому не дано вибратися. Тільки вниз, до пекельного трюму, в могилу, з якої, як підручні сатани, виповзуть у сцені поховання Офелії гробарі – у респіраторах, гумових рукавицях і халатах санітарів. Один із них – копія Батька Гамлета, Привида. (Цікаво, що Валерій Шептекіта, який виконує цю роль, з його «марксовою» бородою цілком може бути витлумачений як «примара комунізму» з іншого твору, що спричинив набагато руйнівніші наслідки; ця майже випадкова і комічна асоціація дуже симптоматична: Гамлет у виставі, можливо, і співчуває загиблому батькові, але не мстить за нього. Так і для авторів вистави стара ідеологія – не фетиш, але пам'ять про неї не зникла, тим більше, що нова доктрина суспільством виразно не сформульована, і це посилює стан розгубленості та безглуздості існування, що пронизує виставу).

Гамлет – не месник. Можливо, він витончений самогубець. Або божевільний. У деяких епізодах він нагадує героїв голлівудських містичних трилерів, чий уявний спокій загрожує раптовими параноїдальними нападами агресії. Але так чи інакше справедливість – не його ремесло. Знаменитий монолог «Бути чи не бути?» він звертає не до своєї душі, а до трупа Полонія, по-босяцьки заколотого ним кілька хвилин тому, лише підтверджуючи очевидне: ні чуже, ні своє життя не варте для цього Гамлета і мідного шеляга. Це трагедія маргіналу, ураженої людини, яка опинилася на узбіччі, смертельно скривджена цим становищем і не має інших способів довести свою спроможність, крім як влаштувати в темниці, де вона замкнена разом із такими ж аутсайдерами, істеричний бешкет.

«Гамлет» зафіксував історичну мить кінця надій

«Гамлет» у Молодому театрі зафіксував історичну мить кінця надій. І парадоксально передбачив мить їх пробудження. Адже, хай би що там казали, у тутешнього Гамлета знайшлися сили для бунту.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Текст із книги «У дорозі: есеї про візуальне», «Дух і Літера», 2024

Гамлет у задзеркаллі

Минуло майже 10 років після постановки «Гамлета» з режисером Петром Ластівкою у тернопільському драмтеатрі, як я знов повернувся до образу принца данського. Тепер мене запросив режисер Станіслав Мойсеєв до співпраці у Молодому театрі.

Ми вигадали віртуальний світ, у якому відбувається дія, – чи то шахи, чи то задзеркалля. Персонажі існують у просторі-кубі. У ньому стіни, стеля та підлога були розкреслені як шахові дошки: на місці чорних квадратів – прозорі, а замість білих – дзеркала. Передня стіна умовна – дзеркало сцени, а задня – завіса, зшита із тканин, які імітують такі ж квадрати.

Світ задзеркалля, потойбічний світ весь час супроводжував дію: звідти хтось підглядав, хтось віддзеркалювався. Світ ніби роздвоювався чи навіть розтроювався. Виникала така собі фантасмагорична гра.

За стіною-завісою з’являлися дошки, які використовують під час шахових змагань для позначення ходів. У фіналі вони з’єднувалися в одну – як «безглуздість битви», на тлі якої відбувався поєдинок Гамлета з Лаертом. І фінал, що придумав Мойсеєв, – потоки крові по скляній поверхні дошок.

У цьому стерильному просторі мали діяти живі стихії: вода, що стікає по прозорих клітинах, земля (у цьому випадку попіл) – як частина роботи крематорію, вогонь та повітря.

Тоді ми позначили для себе трагедію Гамлета в тому, що він не монтується у правила гри, які йому пропонує суспільство. Ми всі проходимо через це, а з часом починаєш розуміти, що всюди є свої таємничі пружини.

Художником із костюмів була Ірина Горшкова.

Андрій АЛЕКСАНДРОВИЧ, сценограф, 2025