Про Гамлета й раптора, ой, парторга

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

Про «Гамлета» 1990 року в Тернопільському театрі Шевченка в моїй режисурі.

З театру саме пішов директор. Тоді директорів обирали голосуванням на загальних зборах колективу, а міністр культури підписував призначення. На голосування подалися: головний бухгалтер, парторг-хормейстер-диригент із серспецосвітою і я – головний режисер театру. Слідкуйте уважно, бо постановка вже почалась!

Більшістю голосів переміг я. Претенденти потисли руки. Але раптор, ой, парторг затявся. Міністр культури Олененко мав підписати наказ про моє призначення директором. На худраді одностайно проголосували за моє призначення худкерівником із першим підписом. Документи – до Тернопільського облупркультури, далі до Мінкульту на підпис міністрові.

Відпустка.... Але не для всіх. Парторг рвонув до Києва й ночував під дверима кабінету міністра. Набрехав, що я відмовляюсь від директорства, йому повірили. Мобілок тоді ще не було. І міністр призначає парторга директором. Волевиявленням колективу знехтували, а протокол зборів щез. Характерний метод раптора, тху ти, парторга. Я після відпустки – до театру, а заступник мені: «У нас є директор». Ча-ча-ча. Телефоную міністрові, він зразу: «Ну, не закипай. Попрацюй, а там подивимось. Але моє завдання маєш виконати. Що треба – проси. Будь».

Завдання було одне – зробити європейський український театр

Добре. Його завдання, ще під час призначення мене головним режисером, було одне – зробити європейський український театр. І я берусь за постановку «Гамлета». Пішли пересуди. Якийсь журналіст статейку друкує – «Чи потрібен Тернополю Гамлет?» Мені грошей навіть просити не було потреби. Я тільки назвав суму і через держзамовлення на театр із Мінкульту прийшла колосальна сума на ті часи – 23 тисячі карбованців, винятково на потреби постановки «Гамлета».

Костюми шили в Київському театральному комбінаті. Шикарні. Вишукані тканини. Художниця з костюмів – нині покійна Олена Богатирьова. Декорації робили в Тернополі. Образ розтерзаного птеродактиля, якого у фіналі Гораціо намагався оживити й полетіти, але дарма. Всі персонажі з яскравих метеликів поступово ставали лялечками й у фіналі перетворювались на почорнілу гусінь. Час дав збій. А це ж час від катастрофи на ЧАЕС до розвалу СРСР. У повітрі - запах горілого, люди у фрустрації. Сморід. Про це вистава була. Джерело, з якого Гамлет на початку вистави пив воду і вмивався, у фіналі перетворювалось на яму з попелом, де ховали Офелію.

А раптор не спить. Декорації – «крила» вежі, фантасмагоричні труби, які розтягались і з'їжджались, якими блукали персонажі, були покриті плівкою для магнітофонів Шосткинського комбінату. Та плівка не горить. Декоратори, за вказівкою сценографа Андрія Александровича-Дочевського, прифарбували її лакофарбою у сиво-чорних тонах. Парторг викликає пожежників на перевірку декорацій. Ті пожежники з часу побудови театру не знали, що тут є ще й виробництво декорацій, костюмів, бутафорії... Перевірка дала висновок – від запаленого сірника лакофарба горить. Не всюди, лише в окремих місцях, і то – якщо запаленого сірника добряче притулити. Забороняють виставу. До мого кабінету заходить високий красивий капітан «пожежних військ» і з посмішкою канібала подає на підпис протокол про 40 карбованців штрафу. Я: «Капітане, я не матеріально відповідальна особа. Йди до директора і він тобі все оплатить із власної кишені». Реакцію директора чув весь театр.

Валерій Гайдабура сказав: «Ти й сам не знаєш, ЩО ти поставив»

Зіграли прем'єру. Щось там пожежники ще вишукували, якісь папірці носили, а виставу грали. Одного разу, після «Гамлета», до мене тишком зайшов Валерій Гайдабура – велет театрознавства. Посидів зо три хвилинки в тиші. Сказав: «Ти й сам не знаєш, ЩО ти поставив». І пішов. Потім приїздили Світлана Веселка, Лариса Кадирова, були й гості з інших столичних міст СРСР – усі тепло відгукувались про виставу, а декого ховали від мене. Мені було шоколадно...

Костюми з вистави донині є в театрі. А один бізнесмен переслідував мене, щоб я продав йому костюми з «Гамлета». Та вони й досі в театрі йдуть на всілякі жіночі хиниберики, їх чикрижать, підрізають, доточують...

Петро ЛАСТІВКА

Шяуляй, Литва, 13 квітня 2025 року

«Шекспір внутрішньо готовий до такого»

Автори тернопільського «Гамлета» фантазують. Земля загинула, а людям дала притулок одна з планет. Цей сюжет у сюжеті надиктовується глядачеві сценографією Андрія Александровича. Ще до того, як промовлено перше слово шекспірівського тексту, нашу увагу цілком поглинають несподівані реалії обстановки: у темному мороці сценічної коробки зловісно поблискують, шарудять під вітром, лопотять під струменями дощу целофанові контейнери дивної слимакоподібної форми. Ця «біомаса» ніби зростає, шириться, дедалі більше стискаючи простір сцени. Прозора, шурхочуча «біотканина» костюмів (художниця Олена Богатирьова) – також інформація про позаземне життя.

У темному мороці зловісно поблискують целофанові контейнери

Найвищий Розум Всесвіту встановив особливий контроль над планетою, де живуть істоти, схильні вбивати Природу й собі подібних. У фіналі воїни Фортінбраса спускаються з небесного шатра, як рятівний екіпаж корабля. Але й до цього протягом спектаклю в ньому грається «тема Неба». Зверху з’являється в «місячному» одязі Тінь батька Гамлета. Встановлений строго по центру сцени круглий подіум стає ритуальним місцем спілкування героїв із Найвищим Розумом. Слова віри, сумнівів, бажань промовлятимуться тут героями, очі яких звернені до неба.

Мені здається, цей спектакль одним із перших повно виражає величезний інтерес людей до екології душі у зіткненні з проблемами космогонії. Шекспір внутрішньо готовий до такого. Характеризуючи період його творчості – коли написані «Буря», «Зимова казка» – шекспірознавці фіксують інтерес драматурга до романтики потойбічного, справді космогенний політ його фантазії.

Тернопільський «Гамлет», побачений у відсвітах світового універсуму й земного апокаліпсиса, ще більше, ніж інші відомі втілення цього образу, – не борець за покликанням. Але в ньому оспівана інша якість, споконвічна самоцінність людської індивідуальності, її тяжіння до прекрасного – чи то почуття дружби або книжна думка, витонченість любовних стосунків або форма управління державою. На цій лінії духовного етично лежить і давня утопія людства про світ без зла і крові. Утопія, яка покликала до жертви принца данського.

Валерій ГАЙДАБУРА, 1991

Цитата

«Андрій Александрович у 1991 році втілив у Тернополі свого пророчого «Гамлета», змоделювавши на сцені світ, що як самогубець, душив себе, затикав власне горло кляпами з целофану, перетворюючись зрештою, на ідеально мертву територію для окупантів – бездушних, байдужих, тотожних, як металеві бовванці солдатів Фортінбраса. Серед яких ми, зрештою, тепер й живемо»

Сергій ВАСИЛЬЄВ, зі статті «Філософ на велосипеді», 2008

Остання людина в царстві декорованих тіней

1991 року в Тернополі поставили шекспірівського «Гамлета». Той «Гамлет» був пророчо насиченим трагічними передчуттями. Післячорнобильським похмурим мінором. У целофановому, синтетичному, сурогатному пейзажі блукали якісь особи, які морально видозмінювалися. Із застиглими, густо загримованими обличчями, в дорогому вбранні, що сковувало будь-який різкий, імпульсивний, щирий рух. Люди-мумії.

Гамлету явно не судилося до них догукатися. Він здавався останньою живою людиною в цьому царстві декорованих тіней. Уже інфікований паралізуючою недугою ентропії. Але котрий нерозсудливо, знавісніло, істерично прагнув загинути, не встигнувши переродитися в дурнувату ляльку.

На зміну романтикам завжди приходять циніки

У фіналі цього спектаклю з-під колосників на сцену на парашутах злітав залізним дощем десант кремезних солдатиків Фортінбрасового війська, підтверджуючи універсальний закон: на зміну романтикам завжди приходять циніки, і анархізм поетів врешті-решт обов’язково звалюють армійські статути…

…Відроджені Клавдії продовжують політичні баталії, а містом шаленою швидкістю мчать машини Фортінбрасів.

Світ завмер в очікуванні утопії.

Сергій ВАСИЛЬЄВ, зі статті «Поминки по Гамлету», газета «День», 7 жовтня 1997

Фото до матеріалів надали Петро Ластівка та Андрій Александрович-Дочевський