Дволикість зла

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Річард III». Прем'єра – 1974 рік. Львівський театр імені Заньковецької. Постановка Сергія Данченка. Художник – Мирон Кипріян. У заголовній ролі – Федір Стригун та Богдан Ступка. У виставі були зайняті Лариса Кадирова, Любов Каганова, Віталій Розстальний, Петро Бенюк, Богдан Козак та інші. То була перша версія цієї трагедії на українській сцені.

Обоє виконавців ролі Річарда – Федір Стригун і Богдан Ступка, у фіналі також грали й Річмонда – того, хто нібито переміг тирана. Тобто все поверталося на круги своя. З цього приводу сучасна дослідниця Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА пише:

«Унаочнення невпинного кругообігу влади в інсценізаціях Шекспіра сьогодні можна вважати мемом. І для Сергія Данченка форма рондо в показі безкінечного захоплення влади наступним претендентом на трон, була, мабуть, цілком очевидною. Тож використовував він широковживаний хід, хіба що лишалося поставити крапку в історії, яка не має кінця.

Ступку і Стригуна весь час порівнювали й не могли дійти згоди, хто ж кращий

Інша річ — існування в одній виставі двох зовсім різних виконавців головної ролі, бо таке буває дуже рідко, оскільки, зазвичай, є головний виконавець і його дублер. У Данченковому «Річарді III» кожен із протагоністів діяв у цілком самостійному сценічному малюнку, не повторював іншого, але при цьому цілісність спектаклю не руйнувалася. Цей момент подвійної гри з головним героєм викликав неабиякий інтерес і захоплення: Ступку і Стригуна весь час порівнювали й не могли дійти згоди, хто ж кращий. Сперечалися так запекло, що утворилися дві клакерські партії: стригуністів і ступистів.

Данченко придумав представити через двох різних акторів дві рівнозначно сильні іпостасі зла. І, хоча із певністю сказати не можна, але на підставі численних описів виконання ролі Річарда Глостера Федором Стригуном і Богданом Ступкою та іконографічного матеріалу, складається враження, що різноликість, а відтак, непрогнозованість, підступність зла стала основною концепцією Данченкового спектаклю. Хай там як, дволикість зла зробила виставу Сергія Данченка цілком унікальною.

Поза очевидною талановитістю в цього спектаклю залишилася одна нерозв'язана проблема: як його пристосувати до офіційної радянської риторики? Виходило, що ніяк. Бо це не «Гамлет», і тут ніхто ні з ким не боровся, а навпаки, усе оточення погоджувалося зі знущаннями тирана й деспота, грало з ним у піддавки в надії дістати привілей на життя. Конформізм і немічність почту були тим більше очевидними, завдяки винятковій ансамблевості акторського складу спектаклю.

До честі перших рецензентів, вони зрозуміли, що потужне, барвисте, завдяки різнокольоровим костюмам, зашифроване псевдоісторичне полотно, оповідає про сучасну дійсність, а не, приміром, про Сталіна з Гітлером. Паралелі між злочинствами Річарда і сталінськими часами з’явилися в дописах науковців приблизно років через двадцять п’ять після прем’єри. А тогочасні критики сприймали виставу саме як сучасну й рятували як могли. Так, згідно з радянськими кліше про позитивного персонажа на сцені, у випадку львівського «Річарда III» позитивним героєм ставав сам театр. Тож Данченкові приписувалося, що він разом із колективом театру імені Марії Заньковецької наважився показати, як треба давати бій злочинним вчинкам герцога Глостера.

Тотальному злу не в змозі ніхто й ніщо протистояти

Очевидно, що в постановці Сергія Данченка такого меседжу не було, а сенс спектаклю саме й полягав у протилежному: тотальному злу не в змозі ніхто й ніщо протистояти, з ним змиряються, йому підкорюються. Однак загальний депресивний настрій вистави, безвихідь ситуації мали вписуватися в патетичний радянський наратив. Без цього львівський «Річард III» просто не побачив би кону. Пафос спектаклю підтримувала складна конструктивна сценографія Мирона Кипріяна, яка чітко вказувала, що йдеться не про українську радянську дійсність. Під таким сценографічним прикриттям Сергій Данченко ставив Шекспірову п’єсу наче сучасну, де за неймовірно живописними хутрами, стильними лицарськими обладунками, блиском атласу й металу, золотом корони складно було роздивитися сіру радянську буденність, підступне зло якої, приміром, сиділо в окулярчиках за канцелярським столом із зеленим сукном і посміхаючись, вбивало».

Зі статті «Образ зла у виставі Сергія Данченка «Річард III». 2021

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мультимедійний проєкт «Українського театру»