Трагічне невміння жити

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

«Гамлет». Одеський театр імені Василька. Прем'єра – 2009 рік. Постановка Дмитра Богомазова. Сценограф – Олександр Друганов, композитор та звукорежисер – Олександр Курій, режисерка з пластики – Лариса Венедиктова.

Одеський український театр імені Василя Василька поставив «Гамлета» Вільяма Шекспіра. За гамбурзьким рахунком поставив. Коли Гамлет говорить українською, зовсім не обов'язково, що йдеться про персонажа іронічної п'єси відомого та найталановитішого охальника Леся Подерв'янського «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму».

Лесь Курбас хотів поставити цю трагедію в Києві, але був репресований. Здається, що тінь геніального реформатора української сцени Курбаса витає в залі, де йде нинішній «Гамлет».

Частина публіки виявилася не готовою

Фантастичні грими більшості персонажів (білі обличчя, графічні, чорним окреслені очі й губи), пишні придворні костюми (на них промальовані декорації, виникає цікава перекличка, часом актори зливаються з фоном палацових шпалер), монотонна манера декламації. Частина публіки виявилася не готовою сприйняти такий режисерський хід: уявити мешканців королівського палацу в Ельсинорі як носіїв певної функції. Гертруда (Ольга Петровська), Клавдій (Валерій Швець), Полоній (Євген Юхновець) і навіть Офелія (Ірина Бесараб), принаймні до сцени божевілля, вважають, що «вміють жити», тобто пристосовуватися. Тут ми бачимо фірмову ансамблеву гру васильківців, яка передбачає відмову від особистих акторських амбіцій заради спільного завдання. Кожен у межах свого образу точний і графічний, як чорно-білий малюнок вистави загалом. А ось Гамлет (Яков Кучеревський) та Гораціо (Олександр Станкевич) – живі, з чистими обличчями, одягнені неформально, у простий чорний одяг. Чорні душі рядяться в біле і навпаки. Жити в розумінні більшості не вміють двоє друзів, а отже, трагедійна розв'язка вже дзвенить у повітрі... Конфлікт очевидний.

Прем'єра Одеського театру імені Василька справляє приголомшливе враження – настільки пронизлива і бездоганна естетично вистава Дмитра Богомазова. Це від Курбаса, це діалог із попередником.

Богомазов поставив «Гамлета» надовго і всерйоз, без іронії, йорництва, шпильок. Гра вийшла по-дорослому, адже на кону життя та смерть.

Одеських театралів дуже інтригував факт, що один «Гамлет» в Одесі вже йде – на сцені російської драми у постановці Олексія Литвина. До того ж це цілком традиційна постановка, з точним дотриманням авторського тексту, всіх ремарок. От якщо старшокласник лінується прочитати трагедію, може сходити до театру, і там йому розкажуть, хто з ким і чому. І навіть зобразять у фіналі більш-менш вдало бій Гамлета з Лаертом тощо. Людині, знайомій із сюжетом, ця вистава нічого нового не повідомляє. Не те в Богомазова.

Точно розставлені акценти. Ні надмірної декламації, ні зайвих жестів

Точно розставлені усі акценти. Ні надмірної декламації, ні зайвих жестів. Жодного брязкання зброєю у фіналі. Приходять якісь статистки, плакальниці в чорному, обіймуть кожна когось із героїв за шию, і ті осідають на підлогу. Отже, всі померли. І нічого вдіяти не можна, борись не борись, кричи не кричи – фатум, доля, обумовленість. На сцені залишиться лише величезний бутафорський череп із тріщинками, що видніються подекуди. Бідний Йорик. Бідний Гамлет. Гру з черепами у сцені похорону Офелії влаштовує сам принц данський за допомогою двох могильників, вони ж блазні, вони ж у попередніх сценах Гільденстерн та Розенкранц (Ігор Геращенко та Сергій Ярий). Землекопи в червоних блазенських шатах говорять синхронно і викладають черепи на поверхню в процесі буденної роботи.

Ця Данія не відчуває нестачі черепів

Ось і в Гамлета в руках два черепи, в одному він пізнає блазня Йорика, іншому розповідає його історію. Ця Данія явно не відчуває нестачі черепів. Як, на жаль, і Україна. Завжди свіжо й актуально, будь-якою мовою звучать ключові репліки Гамлета, в цьому випадку сформульовані як «Бути чи не бути?», «Цей час – як вивих…». Фокус у тім, що часи завжди одні й ті самі, але кожне покоління робить моральний вибір, хоч би яким великим було бажання просто жити. Гамлет у Богомазова – славний, але простий хлопець, без задатків героя, але з совістю та честю. Яків Кучеревський у цій ролі зовсім не виглядає таким собі бунтарем від народження. Але він вважає за краще бути, а не здаватися, не зникнути разом зі століттям, не крокувати поряд з іншими ряженим павичем по палацових коридорах, не виконувати функцію, не служити системі. А якщо не виходить, то краще не бути! Високий вибір. Режисер із виконавцем обрали фарби приглушені, природні. Хіба що в сцені удаваного божевілля Гамлет сіпається, ніби втрачаючи контроль над тілом – але зал відчуває, що у цих судомах вивільняється його душа.

У виставі Богомазова тінь батька Гамлета та актора, який виконує викривальну пантоміму «Мишоловка», виконує один актор, найпластичніший артист трупи васильківців Олександр Бабій. Ніби дух з'явився з того світу, щоб розіграти історію свого післяполуденного сну, коли брат брату вливає у вухо отруту, а потім обіймається з новоспеченою вдовою – класичний пантомімний хід, виразною спиною до глядачів, спиною, по якій повзуть у грішних обіймах руки.

Весело не буде, нудно – теж

Постановка явно визріватиме і вдосконалюватиметься, як витримане вино, з часом. Я раджу всім театралам, які побували на прем'єрі, повертатися до зали через якийсь час на зустріч із «Гамлетом» (пам'ятаємо, що «Гамлетів» багато не буває!). А тим, хто ще не побачив цього дива – поспішити до театру. Весело не буде, нудно – теж. Але загальне відчуття – ніби джерельною водою вмився. Невже катарсис? Схоже на те.

Марія ГУДИМА

Інформаційне агентство «Вікна-Одеса». 19 квітня 2009