Олекса Гладушевський про «Метод 46»: «У виставі немає жодного реального імені, але зрозуміло, про кого йдеться»

Прем'єра вистави «Метод 46» відбудеться у Дикому театрі 6 і 7 червня. Режисер Олекса Гладушевський поставив її за п'єсою Катерини Пенькової «Бути майстром»,  яку вона написала у 2019 році. Продюсерка постановки — Ярослава Кравченко.

«У Модному домі великого Майстра триває підготовка до грандіозного шоу за участю молодих акторок і моделей. Метушня, нерви, костюми, керівник показу та помічники доробляють фінальні штрихи. Але прихід Майстра, до зустрічі з яким так готувалися учасниці, перетворює красиву ілюзію світу «високого» мистецтва в суцільний жах. Та найстрашніше, що покинути шоу вони не можуть. А публіка не вірить їхнім словам, вважає це частиною програми і просто спостерігає. Щоб вирватись із пекла, героїні вирішують не мовчати й піти проти системи», — йдеться в описі вистави. 

Глядачів попереджають, що всі збіги з реальними історіями — не випадкові, а у залі працюють оголені актори.

У виставі задіяні актори: Петро Крилов, Вікторія Матейко, Марія Краснощок, Анастасія Малахова, Павл Власенко, Артем Янков, Едуард Камалов, Гліб Городнічев, Арсеній Маланушенко.

Режисер Олекса Гладушевський розповів «Українському театру» про фокус вистави, кого цей матеріал може зачепити і чому про це варто говорити на сцені.

— З Катериною Пеньковою ми працювали з оновленим текстом 2025 року. Вона додала фрагменти, що стосуються сучасних подій. Але найстрашніше — що майже нічого не довелося змінювати. Історії повторюються. Це дуже болісно.У нашій виставі немає жодного реального імені, але з контексту зрозуміло, про кого йдеться.

Я не вірю, що за 1,5 години можна розібрати багато тем. У виставі ми досліджуємо, як саме цей процес відбувається. Класні дівчата прийшли на навчання, вони є особистостями з якимось своїм бекграундом. І як ними маніпулюють.

Я не працюю зі слабкими й безвольними персонажами жінок. Мені це не цікаво

Я не працюю зі слабкими й безвольними персонажами жінок, мені це не цікаво. У цій історії важливо дослідити й показати глядачеві, що потрібно робити, яким маніпуляторам бути, щоб довести тих дівчат до такої ситуації. Бо це не стається за один раз. І ми бачили це в переписках, які викладали в публічний простір. Це серія кроків, поступове затягування. Я уважно стежив за матеріалами, які викладалися. Це допомогло зрозуміти механізм. І цей процес мене цікавить найбільше.

Другий фокус — реакція оточення. Чому люди поруч — друзі, родичі, колеги — іноді підтримують, іноді мовчать, іноді навіть звинувачують жертву? Це також частина нашого дослідження.

Чи може ця вистава травматизувати тих дівчат, які постраждали й можуть бути у глядацькій залі?

— Як режисер я не працюю з травматичними темами напряму. Але майже всі мої роботи — повноформатні вистави, фестивальні читання чи перформативні ескізи — базуються на сучасній українській драматургії й порушують складні теми: війни, досвіду біженства, втрати.

Я свідомо уникаю документального театру — бо вважаю, що не маю достатньої внутрішньої готовності братися за настільки пряму форму. Та й мені здається, що є режисери, які можуть це зробити краще. Я обираю інший шлях — фантасмагорію. Не використовую жодної військової атрибутики: ні піксельної форми, ні шевронів, ні навіть прямих згадок.

Жодної військової атрибутики: ні піксельної форми, ні шевронів

Переношу події в іншу реальність — але текст драматурга залишаю автентичним. І, на мою думку, така відстороненість дозволяє краще передати сенси, не травмуючи глядача.

Таку форму я застосував у роботі і з Наталкою Ворожбит, і з Катериною Пеньковою — на фестивалі ми зробили один із найстрашніших текстів марафону «Російська рулетка» про Маріуполь. А ще — в роботі з п’єсою Макса Девізорова. Там складна тема звучала як казка. І це дозволяє достукатися до глядача.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «І вгорі, і в радості…»: казка крізь війну, що залишає шрами

Коли глядачі знають, що зараз буде вистава «на реальній історії», вони заздалегідь очікують болю. І часто не готові його витримувати. А тут — форма-обманка. Спочатку це виглядає красиво, незвично, «нешкідливо». Але текст — жорсткий. І він не дасть піти з порожніми думками.

Ми ризикуємо — але це варто зробити. Я вдячний за довіру Катерині і Ярославі. Коли я озвучив свій концепт — вони одразу сказали: «Це треба робити».

Фантасмагорична форма дає глядачеві змогу відчути й осмислити, не втікаючи.