«І вгорі, і в радості…»: казка крізь війну, що залишає шрами

Театр у XXI столітті перестає бути винятково естетичним простором. Він стає лабораторією досвіду, травми, надії. І – простором терапії. У такому ключі варто розглядати виставу «І вгорі, і в радості…» у Театрі драматургів, створену в рамках соціального проєкту «Театр ветеранів». Автор тексту – Максим Девізоров, військовослужбовець Сил територіальної оборони ЗСУ. Режисер – Олекса Гладушевський, який влучно схопив тональність між метафорою і реальністю, між болем і гротеском.

У світовій практиці театр уже давно виконує не лише розважальну функцію. Колишній офіцер Корпусу морської піхоти США (2005–2009), лауреат National Book Award за Redeployment проводить майстер‑класи й менторські групи для ветеранів на базі університетів. Він писав оповідання про свою війну і про те, як ця війна переслідувала його – щоб американський народ міг краще зрозуміти наслідки реакції Америки на теракти 11 вересня 2001 року. Були історії, які він повинен був розповісти – історії про чоловіків і жінок, про які не розказували у вечірніх новинах. Зараз він допомогає іншим ветеранам розповісти їхні власні історії.

У Великобританії драматерапія застосовується у партнерстві з Veteran Support UK, де учасники військових дій розігрують власні спогади, отримуючи інструменти переосмислення досвіду.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «На фронті жартують не тому, що весело, а щоб вижити. І це треба показувати на сцені»

Український досвід – унікальний, бо проходить через призму найжорстокішої тривалої війни. І попри біль та травматизацію з’являється простір для театру як мови осмислення. «І вгорі, і в радості…» – не просто вистава. Це документальна казка, де під фольклорними масками проривається справжній біль.

Три фігури на сцені – Русал (Макс Девізоров), Русоріз (Микола Левкун) і Мейсон (Андрій Карпов) – воїни-метафори, які проживають драму зради, фронтових втрат, внутрішнього опіку. Їхня історія – відлуння досвіду самого автора. Це не просто символи. Це голоси, яких не чутно в ефірах.

Режисура Гладушевського будує простір на крихкій межі між іронією і розпачем. І в цьому – сила вистави. Вона не подає готових відповідей, не сльозить глядача в лобову. Вона пропонує занурення у внутрішню топографію ветерана – з його мовчаннями, з його символами, з його ритмами.

Ця вистава – не про героїзм. Це історія про людину, яка повертається – не завжди додому, не завжди у шлюб, іноді просто в тіло. Казка в ній – не втеча, а форма виживання. Бо коли говорити прямо – боляче.

«І вгорі, і в радості…» не прагне бути приємною. Вона намагається бути чесною. І в цьому – її виклик, її терапія, її необхідність. Сприймати це казкою – емоційно важко, коли твій чоловік на війні. Або коли кохана людина зраджує.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Темне фентезі, де є надія

У 2019 році в Україні презентували виставу «Дванадцята ніч, або що захочете» (мовою оригіналу) за п’єсою Вільяма Шекспіра у постановці єдиного в країні ветеранського театру Project W Veterans, Volunteers and William.

Учасниками-акторами стали тоді ветерани бойових дій на Донбасі, члени їхніх родин, волонтери. Вони близько року готували виставу за п’єсою Шекспіра, опанувавши для цього англійську мову й акторську майстерність. Режисером постановки став Олексій Гнатковський, художнім керівником – директор Івано-Франківського драматичного театру Ростислав Держипільський. Проєкт створення ветеранського театру ініціювали громадська благодійна організація Eieos-Ukraine та Ігор Касьян, учасник бойових дій і засновник школи вивчення англійської мови.

Фото: Ганна Хижняк