«Бука» – деструктивна жіноча сила на сцені

У столичному театрі «Золоті ворота» відбулася прем'єра вистави «Бука». Режисерка Тетяна Губрій, драматургині Лєна Лягушонкова та Катерина Пенькова, художник-постановник – Богдан Поліщук. Ролі виконують Христя Люба, Дар'я Пльондер, Дар'я Ковбасюк і Дар’я Лисенко.

У своїй постановці режисерка робить радикальний жест – виводить на сцену жінку, яка не просить, не пояснює і не шукає згоди. Це вистава, де один голос звучить одночасно як крик, саркастичний сміх і зітхання від утоми.

«Моє життя таке ****** (погане), і я плачу за нього 6500 щомісяця» – з цього починається вистава. І вже з перших хвилин стає ясно: це буде глибоко незручна розмова.

Бука – персонаж деструктивний, але не в сенсі «руйнівна жінка» з міфу про фатальних героїнь. Її деструкція не еротизована, не романтизована – вона про виснаження, яке доходить до межі. Її іронія – це не просто манера, а потужний інструмент. Бука не чекає на підтримку. Вона виходить за межі архаїчних жіночих образів у театрі. Не викликає ані жалю, ані захоплення своєю жертовністю чи глибиною мудрості. Вона справжня – у своїй аморальності, у втомі, що не потребує виправдань, у злості. Вона не прагне бути зрозумілою.

Вперше за довгий час жіночий театральний персонаж займає простір, який традиційно був дозволений лише чоловікам: простір агресії, зневаги, деструкції. Бука — це голос, якому не потрібне примирення, і який не йде до катарсису. Ця жінка не хоче бути нічиєю надією, вона хоче, щоб її існування легалізували: «Мрію про те, щоб мене всі любили. Чи хоча б ненавиділи, лише б не ігнорили. Мені треба, щоб всі підписались під моїм існуванням».

І цього вже достатньо, щоб розхитати основу.

Буці 35. Вона працює аніматоркою, знімає кімнату на київських Березняках і ділить житло з подругою Іркою. У її житті є хлопець – актор-невдаха, якого вона зневажає, та щотижневі дзвінки до мами, які не приносять тепла, бо між ними давно немає справжнього зв’язку.

Сюжет тримається на розриві – мікротріщинах, які накопичуються. Кульмінація настає, коли після необачного рішення Буки стається подія, що глибоко ранить Ірку. Реакція Буки – спроба знайти виправдання. Крик: «Я знаю, що зробити, щоб вона мене пробачила» — не вибачення, а безсилля.

Але світ не зупиняється. Бука повертається до звичної роботи в агентстві, святкових костюмів, до вимушеної усмішки. Зовні – усе, як раніше. Усередині – інакше.

Сценічний простір вистави говорить візуально: ляльковий будиночок Барбі, декоративний килим, трон-унітаз і зона, яку умовно можна назвати «мрією» створюють відчуття дитячої гри, що давно перестала бути безпечною. Це не просто декорації – це світ, у якому героїня застряла, світ, де болісне ховається за кольоровим пластиком.

Бука – це не примирення. Це руйнування. Вона шукає спільної мови зі світом, викриває, як цей світ влаштований щодо жінки. Це не та героїня, яку хочеться наслідувати. Але та, яку неможливо більше ігнорувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Монолог принцеси, якій набридло мовчати

Сценічний простір, який нагадує будиночок ляльки Барбі, з'явився, як образ дитячої мрії багатьох дівчат, каже художник-постановник Богдан Поліщук. Та й самі героїні й герої вистави певною мірою скидаються на ляльок у цьому світі нереалізованих рожевих мрій.

«Доволі непроста, трагічна чи навіть брутальна історія Буки – у виставі трансформувалась у казку для дорослих. Казку як універсальну форму, щоб розповісти непрості важливі речі», – коментує Богдан Поліщук. 

Він називає виставу жіночою за формою і не привязаною до гендеру – за суттю.

«П’єсу написали драматургині, поставила режисерка, грають чотири акторки, навіть світло опинилось у жіночих руках, а театром керує директорка-художня керівниця. І от мені випала нагода стати частинкою творчого й робочого процесу в цьому феміністичному світі. Насправді я думаю, що ті проблеми й виклики, які оголює й демонструє ця вистава, стосується не лише жінок. Питання самореалізації, поваги, комфортної моделі соціальних стосунків, самоідентичності, зрештою сенсу життя – це актуально для всього нашого суспільства, незалежно від гендеру й соціального статусу. І це все в глобальному розумінні – питання нашої культури», – каже Богдан Поліщук.

Наступні покази «Буки» – 7 і 18 червня.

Аніта СТЕЦЕНКО

Фото: Анастасія Мантач