Олексій Кужельний: «Це – про війну, в якій ми перестали боятися ворога»

У березні на сцені столичного «Сузір’я» відбулися, майже одночасно, дві прем’єри – «Вимикати заборонено» та «Спробуй вимкнути». Обидві вистави зроблено за однією п’єсою Юрія Мараховського. Першу поставив молодий режисер Мірес Пенюшкевич, другу – Олексій Кужельний.

Хоч обидві версії суттєво відрізняються за режисерськими підходами до матеріалу, глядацькі відгуки свідчать, що сенси обох вистав зчитуються публікою загалом у єдиному смисловому руслі. Зрештою, в обох випадках ідеться про дві вигадані країни, Загір’я й Передгір’я, за якими легко вгадуються Україна і Росія. Це трохи наївна притча про народ і владу, про маніпулювання свідомістю, про суспільство, в центрі якого стоїть зомбоящик-телевізор (саме його й не дозволено вимикати).

Об’єднує обидві вистави ще й те, що в обох зайняті студенти-випускники, що надає і тому й другому видовищу певної енергії юності. Молодь грає наївно і самовіддано, наче востаннє. Так граєш тільки тоді, коли ще не знаєш життя, і свято віриш у чудеса. А також у лідера-режисера, на авторитеті якого все тримається, хай то досвідчений маестро Олексій Кужельний чи молодий Мірес Пенюшкевич. Він учився у Влади Бєлозоренко. Попри свою молодість, поставив не одну виставу на різних майданчиках – Театр драматургів, Театр-студія «11», Центр Леся Курбаса. Улюблені тексти Пенюшкевича належать авторам Розстріляного відродження. Але сучасні теми й сучасні драматурги його теж цікавлять.   

Нижче подаємо післяпрем’єрне інтерв’ю з Олексієм Кужельним.

Олексію Павловичу, це, здається, унікальний випадок, коли дві різні постановки однієї п’єси йдуть на сцені одного театру. Як виникла ця ідея?

– Коли автор надіслав п’єсу, мені здалось, що це треба робити якимись молодими силами, і в акторському сенсі, і в режисерському. Мені запропонували молодого режисера, був вільний акторський курс в очікуванні дипломних робіт в університеті Карпенка-Карого, ніби все складалося. Режисер сказав, що п'єса йому зайшла, і я довірив йому це робити. Але коли ми побачили перший прогін, виявилось, що він ставить зовсім іншу – свою п’єсу, розумієте.

Я сказав йому, що це не зовсім тактовно щодо автора. Він відповів, що це його художнє бачення, і він має на це право. Ну, слухайте, у драматурга також є своє право. Завжди знайдуться шанувальники, котрі на прем’єрі скажуть, що це геніально. І сьогодні про мою виставу багато гостей скажуть, що це прекрасно. А направду як це буде, скаже нам тільки пересічний глядач. І оскільки цей режисер зі студентами довго працювали, і створили продукт, ми зафіксували його на відео й надіслали автору за океан. Він подивився і сказав: вибачте, це не моє. Але молодь зіграла свою прем’єру, а сьогодні цю саму п’єсу граємо ми. Так, як ми це побачили, як ми це відчули. І мені здається, що ми були сьогодні близькі до автора. Хочу сказати навіть більше, коли робота вже оформилась, я зателефонував йому і сказав, що починаємо роботу над п’єсою про Трампа. Там справді є багато співзвучних моментів, – сміється Олексій Кужельний.

Ця п’єса – про вигадане суспільство, вигадану країну. Тож у чому для вас актуальність цієї п’єси?

– Я не можу сказати, що це про вигадане суспільство. Передгір’я і Загір’я – це Україна і Росія. Така алегорія. Проблеми, які постають там, упізнавані. Стосунки між цими країнами викладені, звісно, не історично чи документально, а більш узагальненою, казковою мовою. Зрештою, про що ми сьогодні не говорили б, ми говоримо про війну. Чи це історія про чоловіка і жінку, матір і сина, що б там між ними не було, це все про війну. І в цій ситуації  важливо знайти себе, і не тільки в сенсі ставлення до ворога. Адже направду, це культури, які були разом довгий час, і довгий час нам пояснювали, що це одне коріння, одне ціле. Але війна на перший план в усьому світі, мені здається, поставила питання культури. Якщо колись нація – це була єдність заради виживання, то сьогодні нація – це те, що культурно тримає разом людей. І тому насправді ця війна за культуру, за культурні цінності. Це не питання політичної єдності, а культурної єдності. Війна як ніколи загострила питання культурної ідентичності. Колись було так: всі брати і все чудово. Але сьогодні надзвичайно важливо, що ми сповідуємо в культурі спільного. І про цю спільність у культурі можна говорити в національному аспекті. І це не тільки мовне питання, це питання глибинне.

Саме про це ми намагалися поговорити у нашій виставі.

Хто ці молоді актори, зайняті і в першій, і в другій виставі?

– У першій виставі – курс професорки Євгенії Гулякіної (університет Карпенка-Карого), а у моїй виставі – випускники професора Станіслава Мойсеєва. І там, і там маю відзначити приналежність цих молодих людей до професії. Я вже 20 років викладаю в Карпенка-Карого й бачу: ось стиль Миколи Рушковського, стиль Валентини Зимньої, а з їхніх стилів складається єдиний стиль цього університету.

Чим наші викладачі різнилися один від одного, що вони прищеплювати такого, що тільки вони могли, і в який спосіб це накопичилося і склало якусь гармонійну цілісність, коли людина виходить на професійну сцену, й опиняється в оточенні професіоналів інших шкіл, і цей досвід один одного збагачує.

Два слова про автора п’єси.

– Юрій Мараховський 10 років тому поїхав з України в США. Живе у Лос-Анджелесі. Але ми часто з ним спілкуємося, і оце коли обрали президента Америки, я йому дзвоню, а він каже: «Вибач, я стою на колінах, але ми його не обирали». Отака історія. Наш біль там, за океаном, інколи відгукується набагато більше, ніж у нас. Після кожної атаки, кожної тривоги, він телефонує: «Як ти?» Відповідаю: «Вибач, я проспав, у мене не було сил на це реагувати».

Свого часу він працював у Києві, писав для сатиричних журналів, написав кілька п’єс, і вони були в репертуарі різних театрів. І сьогодні він продовжує писати вже суто для себе. Він цим не заробляє гроші, але без цього жити не може. Найголовніше, що це та людина, яка й за кордоном залишається в полі наших проблем, радощів, у полі нашої культури. І докладається усією своєю душею, і не тільки душею, до того, щоб наша перемога швидше настала. І знаєте, ця віра в те, що ми переможемо, потребує щоденної роботи, щоденного докладання енергії, зусиль, розуму й найголовніше – непохитної віри.

Отже, вибір цієї п’єси не випадковий для вас?

– Звісно, ні. Колись у мене був проєкт постановок п’єс видатних політичних діячів – Кароля Войтили, Арпада Гьонца, Вацлава Гавела. Гавел приходив дивитися свою п’єсу, поставлену у нас, разом із Кучмою. Зрештою, це політичний театр. У п’єсі Мараховського є потрясаючі передбачення про коаліцію свободи й коаліцію небайдужих, щойно утворену. Так, це розмова про війну. Але про війну, в якій ми перестали боятися ворога. І маємо за що висміювати його. Театр буде від заспокоюючого, співчуваючого переходити до наступального, оптимістичного, націєстверджуючого. Ми цей крок зробили.