Тектонічні розлами

Прем’єра «Макбета» Івана Уривського в театрі Франка несподівано збурила вихор емоцій і думок, які я перетравлюю вже тиждень. І це не ті емоції, про які ви подумали, і якими очікувано повняться соцмережі. «Геніально», «я в захваті», «приголомшливо», багато капслоку і знаків оклику. Що ж не так із виставою, ще до першого показу приреченою на глядацький успіх?

Раніше за «Макбета» відбулася ще одна прем’єра – HA*L*T Тамари Трунової в театрі на Лівому березі. Це максимально несхожі вистави, які поєднує хіба що звернення до першоджерела – Шекспіра. Але вони добре увиразнюють відстань і напругу, що існує між ними, мов полюсами, в українському театрі.

Обидві роботи переносять Шекспіра в тектонічні розлами нашого сьогодення. Одна – у начебто знайому реальність, пошматовану війною, що переплітається з шекспірівським текстом і стає химерним поліфонічним фарсом, з якого так важко народжується наша нова мова – либонь, єдина, яку ще може зрозуміти зовнішній світ. Інша – на край урвища, що розділяє світло й темряву, справедливість і тиранію, спокій і безумство; у цю прірву зривається Макбет, тягнучи за собою всіх довкола, і туди ж неодмінно впадемо й ми, якщо не здолаємо катастрофи, симулякри та спокуси XXI століття.

Хороший театр – той, у якому і режисер, і актори точно знають, що і чому вони роблять на сцені, а головне – навіщо

Хороший театр – той, у якому і режисер, і актори точно знають, що і чому вони роблять на сцені, а головне – навіщо. Все має значення: рухи, слова та інтонації, звук і тиша, сценічне рішення, робота з простором. Ніщо не є випадковим, навіть імпровізація, чи притягнутим за вуха на догоду публіці. Тут не заведено маніпулювати глядачем і вказувати йому, де сміятись, а де плакати. HA*L*T – саме такий театр. У ньому режисерка точно знає, яку історію хоче розповісти і як це зробити, а актори втілюють цей спільний задум впевнено, вільно та переконливо. Спостерігати з року в рік, як вони зростають над собою – неабияке задоволення. Це дуже хороша і в найкращому сенсі «експортна» робота.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вистава, що наснилася десь між Берліном і Києвом

З «Макбетом» усе значно складніше. Режисерські амбіції тут куди більші й, здається, прямо пропорційні до градуса глядацького шаленства. Серед шекспірівських п’єс Іван обрав одну з найскладніших і водночас актуальну в будь-які часи. На жаль, режисерський задум значно краще прочитується в анотації на сайті театру, ніж у самій виставі, і ситуацію не рятує навіть стильна й метафорична сценографія (теж цілком «експортна»). Навпаки – вона підкреслює розрив між формою і змістом.

Режисер замахнувся на масштаб і глибину, які неможливо втілити на більшості українських сцен

Режисер замахнувся на масштаб і глибину, які неможливо втілити на більшості українських сцен. У «Макбета» вкладено чимало сил і таланту, але його губить задушлива «академічність», здатна перемолоти будь-яку амбіцію. Питання «чому» й «навіщо», які ставить режисер, здебільшого повисають у повітрі. В результаті одній з найдраматичніших п’єс Шекспіра не дісталось жодної хорошої акторської роботи.

«Академічність» по-українськи – це коли Шекспір, Ібсен, Наталка Ворожбит, рекламні ролики й телевізійне мило можуть виглядати по-різному, але звучать однаково. Коли п’єса – це просто текст, який треба зачитати зі сцени саме так, як навчили в Карпенка-Карого. Коли вихід акторів у залу – це «сильний хід» і ледь чи не трансгресія. Коли єдиний спосіб передати напругу, емоцію, динаміку тексту – якомога гучніше кричати й тиснути на глядача децибелами. «Пропускна спроможність» та інструментарій такого театру просто не можуть подужати вдалих режисерських знахідок Уривського (а вони є). Замість тонкощів і делікатності, до яких зобов’язує Шекспір, ми отримуємо ригідну прямолінійність. Здається, «Конотопська відьма» і була тим максимумом, який можна витиснути з академічного театру, що претендує на інноваційність.

Нам украй потрібна нова мова і вміння дивитися на себе зі сторони

Але все це мало бентежить вдячну публіку, яка все одно підхопиться з місць і влаштує будь-якій виставі гучні овації. Якщо не знати іншої театральної мови, то цілком можна задовольнитися «київським драматичним» та красивими фото в інстаграмі. Такий «продукт» досі затребуваний вдома, але не дуже придатний для експорту, бо «там» це вже бачили, пережували й проковтнули, причому давно і з різними підливками. Як не крути, та і нам, і культурній дипломатії вкрай потрібна нова мова і вміння дивитися на себе зі сторони. На щастя, ця мова є в українському театрі, і саме вона гідна уваги й захоплення. Зрештою, з нею куди цікавіше.

Володимир Шейко

Оригінал