Олена Сілантьєва: «Люди зараз намагаються встигнути більше, ніж до війни»

Вистава «Поромник» у Національному театрі імені Лесі Українки в Києві продовжує викликати дискусії серед глядачів. Акторка Олена Сілантьєва виконує одну з головних ролей – Кейтлін. Ми поговорили з виконавицею про її героїню, зв'язок із прототипом Кейтлін та сьогоднішні зміни в театрі.

Ідея постановки «Поромник» виникла ще до повномаштабного вторгнення. Вас одразу затвердили на роль Кейтлін?

– Так, мене одразу затвердили. Але, наскільки я розумію, Кирило Григорович (Кашліков – режисер, керівник театру. – УТ) працював із цією п'єсою значно раніше. Я дізналася про неї у 2021 році, коли він дав мені її прочитати. Як він говорить, п'єса сама знаходить свого виконавця. Тобто, він виношував цю ідею, запропонував мені прочитати текст, ми зустрілися, обговорили матеріал. Обмінялися баченням моєї ролі й вистави загалом. 

Десь за місяць ми зустрілися з Олександром Кобзарем. Це був своєрідний мінікастинг: ми вперше почули одне одного. Це була проба пера, на яку Кирило Кашліков дав мені для підготовки кілька сцен. Основною була сцена першого акту, в якій знаходять тіло чоловіка Кейтлін. З цього моменту починає розгортатися конфлікт. Також я готувала монолог Кейтлін у сцені з Малдуном, де вона зізнається, що завжди знала правду про вбивство чоловіка, але жила з цією таємницею. Крім того, ми працювали над першою сценою, коли герої ще спокійно готуються до свята врожаю та грають у гру.

Тоді відчула, що ця історія має бути саме такою. Взагалі, з мого акторського досвіду, перше прочитання п'єси завжди найточніше за відчуттями. Потім, звісно, робота над роллю триває, додаються нові нюанси, але важливо не втратити це початкове відчуття матеріалу.

Наскільки образ Кейтлін змінився у процесі роботи? Адже він багатошаровий: особиста трагедія, політичний контекст, самопожертва.

— Я сказала б, що образ майже не змінився від того, яким я його відчула спочатку. Тим паче політичні теми цієї п'єси завжди були актуальні для України. Ми розуміли їхню важливість ще до початку великої війни. Українці несли в собі ці питання багато років і навіть століть. Це певна історична циклічність — як ірландці боролися за свою незалежність, так і ми.

Я пам’ятаю розповіді своєї бабусі про Голодомор. Це теж було про знищення нації, лише в іншому історичному контексті. Тому політична складова вистави набула ще більшої гостроти. У п'єсі є персонаж – тітка Пат, яка підтримує Ірландську республіканську армію. Вона говорить: «Чому вони нас ненавидять? За те, що ми виборюємо те, що по праву наше?» Коли ми говорили це на сцені до повномасштабного вторгнення, це було болісно. А зараз ці слова набули ще потужнішого акценту. Я бачу, як змінюється повітря в залі, як це резонує з відчуттям глядачів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сімейна сага на чотири години

Щодо внутрішнього світу Кейтлін, тут теж усе залишилося таким, яким його відчула спочатку. Я досліджувала, як автор Джез Баттерворт працював над п'єсою. Він базувався не лише на реальних історичних подіях в Ірландії, а й на сімейній історії — те, що сталося з дядьком його дружини. Ця особистісна складова сильно впливає на драматургію, і для мене це було важливо в побудові образу. В основі лінії Кейтлін – Квін закладено трагедію Антонія і Клеопатри, класична Шекспірівська історія. Це трагедія людей, які через політичні обставини не можуть бути разом. Їхнє кохання стає трагічним.

Це вічна тема, один зі стовпів, на яких будується більшість драматичних творів і саме життя – любов. У цій п'єсі головними героями є Квін і Кейтлін, які розуміють, що ніколи не зможуть бути разом. Це і є їхня таємниця, з якою вони живуть. Та попри складні обставини, вони зберігають любов до життя, виконують свої обов'язки й намагаються залишатися людьми, не втрачаючи найкращих людських якостей.

У фіналі Кейтлін каже Квіну: «Це нічого, що ми не можемо бути щасливі тут. Я певна, що існує інший світ, у якому ми зможемо бути разом». Можливо, вона має на увазі, що в цьому житті вони не змогли бути закоханою парою, але в наступному знайдуть одне одного. Її віра в це дає їй сили жити й боротися.

Чи відчували ви супротив у тлумаченні цього образу для вас?

– Робота над роллю була для мене однією із найприродніших і найлегших. Усе народжувалося з любов'ю до матеріалу, ми були захоплені цією історією. Дізнавшись, що автор написав цю роль для своєї дружини Лори Доннеллі, я дослідила її біографію. Виявилося, ми народилися в один день – 20 серпня. Це створило особливий зв’язок із персонажем.

Автор точно прописав кожну роль, кожну репліку. У його текстах немає зайвих слів. Він продумав ритм вистави, й тому актори намагаються не відступати від тексту. Імпровізація можлива лише в певних моментах, наприклад, коли на сцені з'являються діти. Це надає виставі ще більшої жвавості.

Глядачі дуже по-різному реагують на виставу. Один зі зворушливих моментів трапився, коли актор узяв на руки маленьку дитину, й вона, замість того щоб злякатися, почала сміятися й аплодувати. Цей момент вийшов настільки природним, що зал вибухнув оплесками.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Його ніхто не любить. Але мені подобається мій персонаж»

Не всі глядачі готові до вистави понад чотири години.

– В умовах війни та постійних тривог виділити чотири години на театр непросто. Одного разу виставу перервала повітряна тривога, але це сталося під час антракту, що дозволило уникнути суттєвих змін у ритмі.

До 24 лютого 2022 року, наскільки я розумію, планувалося, що вистава буде російською мовою?

— Тоді весь репертуар був російською мовою. Коли повернулися до роботи у 2022-му, було зрозуміло, що відтепер працюватимемо лише українською.

Але помітно, що на сцені далеко не у всіх акторів українська сценічна мова бездоганна. Тобто, відчувається вплив попереднього мовного досвіду: в одних більше, в інших – менше.

— Так. Хтось із дитинства спілкувався українською, а хтось ніколи не грав, не працював і навіть не розмовляв нею в повсякденному житті. Таким людям було складніше. Але у нас є викладач з української сценічної мови Сергій Савін, який працює з акторами. Повірте, він не пропускав жодної репетиції, коригував переклад, вимову, всі деталі. Він доклав і докладає зусилля, щоб наша мова звучала природно й чисто. І зараз він присутній на виставах, слухає й робить зауваження. У театрі щотижня проходять лекції з удосконалення української мови. Ми поглиблюємо свої знання, вивчаємо поетів-шістдесятників, «Розстріляне відродження», аналізуємо поезію. До нас приходять не тільки актори й режисери, а й гримери, костюмери – всі, кому це цікаво.

Театр змінюється. Якщо говорити ширше, то на вашу думку, чого наразі бракує?

– Найголовніше – мир. Тоді все буде добре. У нас чудові актори, сильна трупа, талановиті люди. Є режисери, які хочуть працювати. Молодь енергійна, креативна, постійно генерує нові ідеї. Недавні прем'єри – вистава Олени Щурської «Трамвай «Жадання», Євген Щербань поставив «Фальшивку». З ним плануємо нову виставу.

Чи плануються гастролі «Паромника» до Ірландії?

– Не знаю. Це масштабна вистава з великою кількістю акторів. Якщо ірландська сторона посприяє, то можливо, що це стане реальністю. Наші актори вже їздили до Ірландії з іншими виставами, але вони були менш масштабні.

Після 24 лютого багато театрів призупинили роботу. Дехто з акторів пішов на фронт, хтось виїхав. Як ви тоді бачили своє майбутнє?

— Багато хто був розгублений. Ми не знали, що робити, як працювати. Ковід частково нас підготував до того, що театр може не працювати або працювати в обмежених умовах. Але коли ти раз спробував сцену, відмовитися від неї неможливо. Це відчуття обміну енергією з глядачем, партнерства на сцені — надихає і тримає у професії.

Раніше ви знімалися у кіно, але зараз вас частіше можна побачити в театрі. Чому?

— Знімалася, але зараз не беру участі у кінопроєктах. У мене було кілька невеликих ролей до народження дітей, нині я присвячую себе театру й родині. І мені цього цілком достатньо.

Яким ви бачите український театр через п’ять років?

— Українські актори талановиті: навіть у найскладніші часи вони знаходять способи творчо реалізуватися. Хтось пішов у суміжні професії, але все одно залишається митцем. Я бачу український театр на високому європейському рівні. Головне — правильне управління. Театр Лесі Українки є прикладом змін, що сталися після 2022 року.

Люди зараз намагаються встигнути більше, ніж до війни. Відчуття реальності змінилося. Це стосується й акторів, і менеджменту, й інших сфер. Я думаю, це лише пришвидшить наш розвиток.

Ви працюєте над новими виставами?

— Так, планую працювати з Євгеном Щербанем над виставою «Очі блакитного собаки» за твором Габріеля Гарсія Маркеса. Це наш майбутній проєкт, але є питання з авторськими правами та графіком зайнятості акторів. Скоріш за все, це буде наступного сезону. Але до кінця нинішнього театр ще випустить кілька прем'єр.