«Його тексти так само пристрасні, як і розумні»: Жежера про книжку Васильєва

17 грудня у столичному Будинку кіно відбулася презентація книжки Сергія Васильєва «У дорозі. Есеї про візуальне». Ця збірка вийшла цьогоріч у видавництві «Дух і літера». До неї увійшли есеї, присвячені знаковим явищам і постатям українського та світового мистецтва останніх десятиліть.

Сергій Васильєв – театральний, кіно- та арткритик, журналіст, педагог, завідувач відділу культурних стратегій, ініціатив та технологій Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Від 2023 року входить до комітету Шевченківської премії.

Про збірку «У дорозі. Есеї про візуальне» ми писали у другому номері журналу «Український театр». Публікуємо відгук на книжку головного редактора журналу Віталія Жежери.

На початку 1980-х, коли Васильєв переїхав із Харкова до Києва, я вперше побачив його на якійсь прем’єрі Молодіжного театру. Потім узявся провести на тролейбус. Аякже, хлопець із провінції, потребує опіки. Того вечора я вводив його в курс тутешніх справ і дещо розпустив хвоста, як ото Гриша Шість-на-дев'ять перед Володькою Шараповим. Якби ж знав, що переді мною майбутній автор оцієї книжки, то, може, й остерігся б підійти до нього, як дехто й тепер остерігається.

Сам він, між іншим, не боїться підходити впритул до людей і явищ, і робить це, ніби наперед знаючи, хто і що перед ним. Він завжди рівний із тими, про кого пише, хай то будуть Жолдак, Данченко, Хостікоєв, Ступка, Стуруа, Малахов чи хтось рангом нижчий, кого він підіймає до свого рівня. Отже – всюди свій? Воно то так, але при тім він здається дуже самотнім. Бо не всім подобається, коли їх розгадують, як це вміє Васильєв. Мабуть, не всім до душі і його проповідницький тон. Васильєв іноді вдається навіть до похмурих пророцтв. Читаючи книгу, бачиш, що ті передбачення не збулися. Але вони так пристрасно аргументовані, що здаються не помилковими, а лише відкладеними.

Це, як збірка добрих віршів: хоч скільки її читай, а вона зостається недочитаною

Коли ця книга есеїв ще не вийшла у світ, я побоювався – чи взагалі вона можлива. Річ у тім, що у Сергія Васильєва кожен окремий есей зазвичай завершений і вичерпний, і часом настільки ваговитий, що змушує згадати ті, не надто давні часи, коли тексти, перед тим, як пустити в друк, відливали в металі. Тож одного такого тексту, вміщеного в періодиці, читачеві вистачало надовго, аж доки в газеті не з'являвся інший, так само вичерпний. Але якщо ті тексти зібрати в одній книзі – чи не заважкою вона буде? Виявилось, що ні. Це, як збірка добрих віршів: хоч скільки її читай, а вона все зостається недочитаною, і якраз у тому її радість для тебе.

Ага, вірші він теж колись писав, а, може, й досі пише. Може, єдине, чого він ще не писав – так це дисертації (чи я щось пропустив?) Можливо, таким чином він хоче довести, що в нашій справі високий статус не залежить від наукового ступеня. Це десь так само, як ото Сковорода відмовився від церковного сану – заради свободи служіння. Вони, між іншим, дещо зовні подібні з Григорієм Савичем – отим гострим профілем, як у благодушного шершня. Та й тим, що обоє цінують добру бесіду, добре вино й добрий тютюн.

В одному з есеїв, уміщених у книжці, Сергій Васильєв напівжартома розмірковує, де в людини розташовується душа – в п’ятах, у сонячному сплетінні, в сечовому міхурі чи навіть нижче. Наприкінці автор каже: «Ми знаємо, що оболонка душі – любов. Ірраціональна та безкорислива. Тому я завжди турбувався, коли, на щастя, рідко, раптом усвідомлював, що душа вповзала мені в голову, змушуючи логічно міркувати про те, що належить виключно дії».  

Тут Сергій Геннадійович або помиляється, або прибідняється. Душа його таки регулярно гостює в голові, бо інакше не поясниш, чому його тексти так само пристрасні, як і розумні.

Той есей зветься «Взяти вагу».

Більше про книжку – ні слова.

Читаймо – та й годі.