Кілька секунд із життя Шеви

Харківські березільці подарували Києву свою недавню прем’єру «Шевченко 2:0». Сцену їм надали франківці. Бо в Харкові зіграти повноформатну виставу досі проблематично.

Виставу створила досить велика команда. Автор ідеї – академік-матеріалознавець Борис Гриньов. Автор п’єси – Дмитро Терновий. Постановник Олександр Ковшун. Сценографія Костянтина Пономарьова. Композитори – Олександр Щетинський, Микита Богданов, Ілля Климов. Окрім акторів-березільців, у виставі зайнятий співак El Кравчук.

Вже сама назва ніби обіцяє нам іншого Тараса Шевченка – не пам’ятник, не ікона, а живий чоловік, без архаїчного кожуха та обвислих вусів. Втім, Шевченко – як свій хлопець, як просто Шева – останніми роками вже прижився у масовому сприйнятті. «Шевченко 2:0» – одна з театральних іпостасей того Шеви.

Одразу запитання: а на кого він схожий? Проблему схожості/несхожості головного героя вирішено у виставі радикально й не без певної іронії. Актор Михайло Терещенко, що грає Тараса, зовсім не схожий на жоден із поширених портретів. Такий собі худорлявий високий безвусий дядько. А от El Кравчук у ролі пам'ятника Кобзареві – якраз схожий на молодого Шевченка. За іронією тут ховається дещо насправді серйозне: а чи впізнали б ми Шеву, якби він узяв та й з'явився серед нас?

Актор з цигаркою виходить на злегка задимлену авансцену і просить у залу прикурити

В основі п'єси – «Щоденник» Шевченка, але не тільки він. Композиція досить вільна й здатна вмістити в себе що завгодно, будь-які сюжети й жанрові елементи. Тут тобі й школярі, що читають хрестоматійні вірші батька Тараса – тараторять, як ото «Матюшо, катай гуси!» Тут і душевні бесіди поета зі своїм Пам'ятником. І навіть всерйоз мелодраматична історія Тарасового роману з Катериною Піуновою. Здається, у харків’ян була цілком зрозуміла спокуса втиснути у виставу більше, ніж вона могла витримати. Одначе, все це зроблено з такою щирою радістю першовідкривачів, що вистава, як простодушна наївістська картинка, не викликає жодного опору чи осуду. Видовище азартне й легке, мов шампанське, що швидко вдаряє в голову і майже так само швидко вивітрюється.

Але є в цій виставі епізод – усього кілька секунд – що залишається в пам'яті надовго.

Це епізод, коли актор з цигаркою виходить на злегка задимлену авансцену і просить у залу прикурити. Потім каже: «Слава Україні!», зал відповідає йому, й актор повертається назад. Кожен, хто це бачив, міг би заприсягтися, що перед нами в цю мить був той солдат, який не встиг докурити цигарку, зате встиг сказати те, за що загинув. І сенс ясний і прозорий: у кожному, хто гине на цій війні, щоразу оживає Шева.

Я не знаю, як цей епізод березільцям придумався. Та й не хочу знати, бо це та рідкісна мить, яку неможливо на сцені просто взяти й придумати – вона дається згори, з вищих небесних сфер.

Фото: Маргарита Корн