Виставу заньківчан «Вороги. Історія любові» показали в Києві

11 грудня у столичному театрі імені Лесі Українки показали трагікомедію «Вороги. Історія любові» режисера Максима Голенка. Це постановка львівського театру Марії Заньковецької, яка стала найкращою драматичною виставою на цьогорічному театральному фестивалі-премії GRA.

Публікуємо рецензію експертки премії GRA Христини Шишкарьової. Цей текст був опублікований у другому номері журналу «Український театр».

В'язкі механічні кроки чоловіка на сцені разом з обертанням бібліотеки-декорації ніби ущільнюють повітря, кінематографічно відмотують епізоди життя головного героя, деталізують їх та створюють ефект сновидіння. Глядач відчуває, що людина не просто втомлена. Це ніби живий мрець. Недбало нагромаджені всюди книги символізують залишки його особистості та спроби впорядкувати знищений внутрішній світ. Як і уві сні, ці думки не мають хронології, вони вриваються болючими сплесками в травмовану свідомість.

Так починається вистава режисера Максима Голенка «Вороги. Історія любові». Дія відбувається у Нью-Йорку після Другої світової війни. Головні персонажі – єврейський емігрант Герман Бродман (Юрій Хвостенко) і три закохані в нього жінки. Усі травмовані Голокостом, кожен проживає його наслідки по-своєму.

Думки вриваються болючими сплесками в травмовану свідомість

Герман вижив, але чи пережив? Спустошений війною і зневірений у собі він створює ілюзорний книжковий бункер для захисту від розчарувань, а насправді – від життя.

У США Бродман перебрався з повоєнної Польщі. Від смерті його врятувала колишня служниця Ядвіга (Інна Калинюк, Анастасія Євтушенко), вона три роки переховувала його на сіннику. З вдячності він із нею одружився. Ядвіга фанатично хоче стати для Германа ідеальною єврейською дружиною, змінює віросповідання, турбується про нього й хоче мати дитину. А він, прикриваючись роботою, ходить до іншої – врятованої під час Голокосту єврейки Маші (Оксана Цимбаліст, Діана Каландарішвілі) й має з нею напружено невротичні стосунки.

Вир пристрастей, болючих взаємин із Машею нагадує екстремальну психотерапію, де обоє виконують ролі й пацієнта, і лікаря, виливають травматичний досвід на партнера. Маша емоційно нестабільна, бо теж має досвід життя в гетто. Її реакція на травму – забути про добропорядність, брати від життя  максимум, не думаючи ні про мораль, ні про здоровий глузд. 

Ядвіга теж травмована війною. Вона не може зрозуміти почуття чоловіка. Але своєю відданістю і простотою створює емоційний контраст зі складними переживаннями Германа.

Травми та спогади змінюють ідентичність Германа Бродмана й накладають відбиток на всі стосунки та рішення. Він намагається втекти від минулого. Але його нездатність зробити вибір призводить до напруги й конфліктів між усіма героями.

Закликом до віри й життя є перша дружина Германа – Тамара (Римма Зюбіна), яка пройшла крізь табори двох тоталітарних режимів, пережила розстріл і носить у собі нацистську кулю – як нагадування про втрату двох їхніх дітей. А тепер вона знаходить сили й приймає нові обставини, навіть готова виховувати дитину Германа від іншої жінки, надає їм прихисток і роботу. Діалоги Германа і Тамари – це з’ясовування стосунків через змагання травм і постійна ретравматизація одне одного.

Стосунки одночасно з трьома жінками дають Герману ілюзію безпеки, де жінки й він сам – опори його крихкого світу. Книги – це метафора дому, безпечного місця. Вони відгороджують його від пасток реального життя і невизначеності з жінками. Ця невизначеність, доповнена живою музикою і калейдоскопом візуальних образів, підсилює відчуття циклічності життя. Оберт сцени переносить героїв у спогади або назад у реальність – вони ніби пливуть водами Стіксу між світом живих і мертвих. Усі герої намагаються якось жити далі, але відчувають себе мертвими, а їхні тіла кружляють на каруселі долі без мети й спочинку.

Першу дію завершує танець головних персонажів. Він узятий із репертуару «Батшева денс компані» (танцювальний колектив у Тель-Авіві, один із провідних театрів Ізраїля, який отримав світове визнання. Його заснували Марта Ґрем і баронеса Батшева де Ротшильд у 1964 році. – УТ). І це якнайкраще метафорично демонструє людську стійкість і пошук сенсу.

Сатирично-драматичні персонажі нацистів у виставі говорять двома мовами: німецькою і російською. А взагалі тут звучать пʼять мов: їдиш, українська, російська, німецька й польська.

Звучать пʼять мов: їдиш, українська, російська, німецька й польська

Міський божевільний і низка другорядних персонажів, яких грає один актор (Василь Коржук), натякають на притчу, що до кожного з нас хоч раз у житті приходить Бог в особі злидаря. Після свого лиховісного тексту про передчуття кінця світу він заливається моторошним сміхом, раптом отямлюється й сам себе запитує: «Чого я постійно ржу?»

За структурою вистава нагадує багатошарове сновидіння. У лабіринті бібліотеки ми спостерігаємо, як розгортається конфлікт між Богом і травмованою свідомістю, як руйнуються основи людських чеснот і моралі. Режисер досліджує складність любові та зради. Ставить запитання про те, чи можливо побудувати нове життя, не розібравшись зі старими травмами.

Голосніше за інші звучить тема пошуку дому, почуття провини тих, хто вижив, прийняття, співіснування різних травматичних досвідів та пошук спільного майбутнього в одному життєвому просторі.

Це вистава про втрату себе в пастці обставин і почуттів, у які загнала війна. Українське суспільство має готуватись до життя після війни. Вистава попереджає: нас чекають депресії, тривожні розлади, втрата інтересу до життя, суїцидальні думки. Нам треба знайти сили й не втрачати віри в себе та в інших. «Вороги. Історія любові» препарує цю проблему. А попереджений – значить озброєний. Будемо жити!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: VI фестиваль-премія GRA оголосив переможців

Фото: Руслан ЛИТВИН