Колосович Людмила: маленька жінка у великих війнах

Пані Людмило, розпочнемо розмову з вашого життєвого вибору професїї. Чим він був умотивований?  Хтось із вашої  родини був актором?

– Я народилась у мальовничому селі поблизу Слов’янська: річка, соняшники, сонце. Театру я не бачила взагалі. Моя мама і бабуся дуже добре співали. І я свого часу підбила батька на ідею повезти мене вступати у Дніпропетровськ до  музичного  закладу. Але доля зіграла з нами жарт. Не злий, як тепер розумію. Справа у тому, що тоді державне театральне та музичне училища містилися у Дніпропетровську в одному приміщенні. Театральне – треба було повернути праворуч, а музичне  –  ліворуч. Ми повернули праворуч, я була впевнена, що вступаю на акторку-вокалістку. Виявилось, вступила на відділення «Актор театру ляльок».

Але ж вступ відбувався не протягом одного дня?

– Звісно!  Мене  так  захопила  сама  атмосфера творчих конкурсів, іспитів, що  коли  я зрозуміла, куди вступаю, переконалась: доля вчинила правильно! Бо на спеціалізації «Актор театру ляльок» я отримала значно ширші можливості реалізації: і вокал, і акторська майстерність, і майстерність володіння лялькою, технологія  їх виготовлення.  Тут  більше  розвивали фантазію. Адже через ляльку треба передати її життя, реакції. Наші випускники зараз успішно працюють і в драматичних театрах,  і в кіно. До прикладу, Вячеслав Довженко, наш випускник. Ми вчились у різні роки, але викладачі – спільні.

Можете назвати ваших викладачів?

– Знана в Україні, й у Львові Олександра Іванівна Самохвалова, яка довгий час очолювала  нашу  кафедру. Вона була знайома із Богданом Миколайовичем Козаком.

Як виник Львів у вашому житті?

– На момент закінчення театрального училища,  у 1983 році, до нас приїздили директори театрів України, головні режисери, які дивились наші дипломні роботи і  запрошували на роботу. Таким чином працевлаштовувались усі випускники. Я отримала запрошення одразу у чотири театри: Вінницю (драматичний театр і театр ляльок), Хмельницький, Курськ (Росія). Але поїхала до Львова, на запрошення Ади Куниці (головний режисер Першого театру, тоді  – Театру юного глядача імені Максима Горького. –  ред). Вона одну мене з курсу запросила, через що всі одногрупники  трішки заздрили.

У Театрі юного глядача я пропрацювала 27 років. З них фактично 25 років жила у замкнутому просторі: сцена – квартира – сім’я (перші 6 років жила у службовому приміщенні театру)

Як виник у вашій творчій кар’єрі викладацький досвід акторського курсу у Львівському національному університеті імені Івана Франка?

– У Театрі юного глядача я пропрацювала 27 років. З них  фактично 25 років жила у замкнутому просторі: сцена – квартира – сім’я (перші 6 років жила у службовому приміщенні театру). Адже більшість  головних ролей репертуару  трималися на мені… Зараз шкодую про це: не мала часу на власний розвиток… Коли ж на початку 2000-х почались системні реорганізації,  в тому числі і колишнього російського театру ПРИКВО (сьогодні Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки), мене запросив Віктор Геннадійович Щербаков (народний артист України, провідний актор і режисер театру). Пізніше виявилося:  він  ставив казочку, у нього не було виконавиці  на роль… Зайчика! 

Це фатум!

– Зіграла я тоді на сцені колишнього військового театру  роль  свого  нового Зайчика, як завжди, купаючись у образі… Далі почали  пропонувати  й ролі вечірнього репертуару. А я все виступала з ініціативою на зборах творчого колективу: поставте  моновиставу, я готова!!! Але бачила: ніякого резонансу… І тоді вирішила: треба самій щось змінювати.  Тим більш, син уже підріс. І у 2005 році я вступаю до Рівненського Державного Гуманітарного університету на бюджетну форму навчання по спеціальності «Режисура». Хоча саме визначення «Режисер драматичного театру. Викладач» звучало для мене страшно. Але процес навчання та аналізу літературного матеріалу, збирання «пазлів» твору одразу  захопив! У Києві мені, на жаль, не світила  державна форма навчання, надто, з нашими мінімальними зарплатами. 

Хто був вашим майстром в університеті?

– Юрій Степанович Мельничук. Дуже цікава особистість. Навчання з ним було приємним і цікавим. Я провчилась на заочному відділенні три з половиною  роки  (після коледжу, роботи в театрі). У 2008 році поставила у Львові  дипломну виставу на сцені того ж театру «Білий ангел з чорними крилами» Діани Балико.  Її художня рада вчергове скритикувала. Знаю, вона була не досконала, але дуже чесна. Виставу любила молодь, вона успішно продавалась. І тодішній директор Микола Лисюк сказав, що за кошти, зароблені на виставі, він перекрив дах у театрі.

А далі?

– Театр в результаті соціо-політичних змін закривають у 2007 році. Українській армії театр виявився не потрібним, не було джерел фінансування театру… Була тоді серед інших, й «думка» керівників міста, побудувати у театральному приміщенні черговий готель…  Куди  тільки тоді я не їздила з протестами-листами – Київ, Міністерство освіти, Міністерство культури. В результаті міські депутати проголосували за відкриття муніципального театру на нових умовах: репертуар, україномовний колектив, контракти з акторами. Старші російськомовні  актори  спочатку погодились на ці умови, підписали контракти, а потім почалось: і зарплати не ті, що були, й усе інше – не те.

У нашому театрі тоді що два тижні змінювалися художні керівники! Чоловіки на довший термін не затримувалися…

Час тоді, м’яко кажучи, не побажаєш ворогу: епоха перемін.

– У нашому театрі тоді що два тижні змінювалися художні керівники! Чоловіки на довший термін не затримувалися. Тоді ж і мені двічі пропонували. Я вагалась. А далі, думаю: втретє не запропонують,  треба спробувати!  І  у квітні 2009 року  я погодилась стати  художнім керівником муніципального театру  – руїни.

І з чого ви почали?

– У театрі творчого  складу трупи  не було,  молоді –  також. Почала я шукати молодих акторів. А це літо, час відпусток... Їду я до мами, на Донеччину. Сидимо ми з нею, ліпимо вареники з вишнями. Телефонує Богдан Миколайович Козак: «Дорога, ви де?». Я: «Ліплю вареники з вишнями, у мами». Він: «Вашому театру потрібна молодь і я би хотів дати вам акторський курс! Це буде основа трупи вашого театру».

Я не мала викладацького досвіду, Богдан Миколайович мені дуже допомагав. Мені тоді довелось працювати уже зі студентами другого курсу, їх на першому курсі вів мій колега Олексій Кравчук. Отакий був мій перший курс, з яким ми пройшли до випуску.

Пригадайте прізвища ваших акторів випускників?

– Володимир Пантєлєєв та Василь Баліцький зараз – заньківчани. Валерія Новак – викладачка сценічної мови Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Ваша репертуарна політика?

– Це був театр, близький до класичного репертуару: «Лісова пісня» Лесі Українки, «Стіна» за творами Тараса Шевченка, «Моя дорога Памелла» Джона Патріка на Жанну Георгіївну Тугай, народну артистку України, нашу провідну акторку. Ці  вистави увійшли в чинний репертуар театру, а молодь на третьому курсі вже була  працевлаштована офіційно (хоч і на 0,5 ставки). Ми самі заробляли собі на костюми і декорації. Нам ніхто не допомагав. Щороку з ними я випускала як режисер по три вистави. Ми навіть виїздили за кордон, на фестивалі. І особливо там наша якась безлика назва «Муніципальний театр Львова» не несла жодного смислового навантаження. Тому на зборах трудового колективу ми  ініціювали звернення до міста надати нам ім’я Лесі Українки. На той час в нашій державі було два російські (?!) колективи: Національний у Києві та у Дніпродзержинську  (сьогодні – Кам’янському).  Мені хотілося віддати належне нашій геніальній національній письменниці, новаторці, мислительці. Через чотири місяці  ми стали театром імені Лесі Українки.

Скільки років ви очолювали цей театр?

– П’ять років. Директором був Микола Миколайович Лисюк, він робив посильний ремонт: щоб глядач приходив у приміщення без грибка… Наші студенти тоді працювали взимку при температурі +12 градусів… У 2013 році нарешті було  зроблене опалення. Разом із Богданом Козаком  ми ходили  по  різних владних кабінетах: його скрізь знали. Він попереду, я за  ним, за його спиною. У 2014 році закінчився термін мого контракту. Новим керівником театру став одночасно: режисер, директор,  композитор.

Який тоді не добув навіть призначеного терміну. А як ваша доля склалась?

– «Колосович – талановита. Вона дасть собі раду!» – з такими словами від керівниці міського департаменту культури я пішла у світ «давати собі раду». Тобто в мене у Львові була сім’я, житло, а можливостей праці – ні. І мені – 50 років. Тоді  ж я позбулась всього, чому присвятила своє свідоме життя. Це був 2014 рік… Саме ЗСУ звільнили Слов’янськ. Мама ще була живою. У неї стався шок від усього пережитого.

Отож, взяла  я свою маленьку валізу з документами і поїхала. Спочатку до Хмельницького, потім до Дрогобича. Результату – нуль. Самооцінка далі падає. Першим на той час відгукнувся з Луцька Петро Петрович Ластівка. У нас непрості були виробничі стосунки. Але я оцінила його жест, він мене запросив на постановку. Це була  комедія «на касу» Андрія Курейчика «Обережно – жінки!». Як виявилось, я вмію ставити касові комедії?! Бо після Луцька цю  ж  п’єсу поставила й у Дніпрі, у «Телетеатрі», потім в Черкасах та Кропивницькому. У Дніпрі вона йшла при аншлагах, а  директорка Ольга Волошина  почала навіть заробляти кошти. В результаті у них  я  поставила  шість  вистав.

Дві з них я бачила на фестивалях: комедію «Грузинський анекдот» Лаші Бугадзе та монодраму «Жінка, яка йшла поруч» Тетяни Іващенко (за п’єсою «Таїна буття»). Але повернемося до нової історії. Як виник у вашому житті Маріупольський театр?

– Треба почати з  Дніпра, з «Телетеатру». Мені там було затишно, душевно, комфортно, у залі – 80 глядацьких місць. Звідти почалось моє активне режисерське життя: їздила на постановки, ставила у Черкасах, Кропивницькому, Хмельницькому, часто робила волонтерські тури у Слов’янськ, працювала режисером у  штаті  Центру імені  Леся Курбаса в Києві… Але почався  Covid. Змушена була ізолюватися в Ірпені, тоді навіть у ліс неможливо було вийти. В такий час мені прийшла пропозиція постановки від тодішнього директора Маріупольського театру Володимира Кожевнікова (зараз він на боці ворога. – ред). Це був 2020 рік. Я була щаслива поринути в роботу. І запропонувала їм лайтовий варіант для міста й театру – український переклад «Вірочки» Чехова. Коли приїхала туди, зрозуміла їхню закритість: вони нікуди в Україні не виїздили,  ні на фестивалі,  ні на гастролі. Там «Русью пахло».

Як вам у них працювалось?

– Головне для режисера – робота. Я не можу сидіти без роботи, не витримую замкнутого простору. Наша моновистава «Вірочка» була успішною. Я  її  задумала таким чином, що виставу можна було грати будь де: у гамаку в лісі, на галявині, біля моря, на сцені. Адже Covid продовжувався!  Мені сподобалась величезна будівля Маріупольського театру, їх технічні можливості, оснащення.

Це вам не напівзруйнована будівля Львівського театру ПРИКВО.

– Я вже мовчу про близькість до моря і можливість ходити без маски по вулицях. Тому після постановки взяла участь у творчому конкурсі театру і виграла його на посаду «режисер-постановник». За півтора роки роботи там я поставила 4 вистави. Працювала спочатку над камерними виставами.

Донеччина – мій рідний край, мої абрикоси, моє сонце, моя земля. Я щиро хотіла своїй землі подарувати ті вміння, творчий багаж, знання, які надбала за 37 років у Львові

Вашу «Фріду Кало» я також бачила.

– Поки працювала не з усією трупою, а з камерними виставами, зі мною актори намагалися спілкуватись українською… Але коли мова зайшла про повноцінну велику виставу «Кохання дона Перлімпліна» Гарсія Лорки, тоді максимально познайомилась з їхніми настроями. Вони – «москвороті». Усі виробничі наради, худради – все на «общєпонятном». Я їм була чужою, неугодною На мене почались публічні «наїзди» на зборах: «Зачєм  ви  далі  главному герою красний вєєр?» – питала їхня головна художниця. «У нас в тєатрє дєлают прекрасниє ножі. Пускай убіваєт сєбя не вєєром, а ножом! І вообщє, я нєнавіжу Гарсіо Лорка! Єсть столько хороших русскіх  драматургов». Я почала там задихатись від тієї моральної отрути. Адже Донеччина – мій рідний край, мої абрикоси, моє сонце, моя земля. Я щиро хотіла своїй землі  подарувати ті вміння, творчий багаж, знання, які надбала за 37 років у Львові. Бо я вважаю, що на Донеччині ніколи не було по духу справжнього національного українського театру.

До речі, їхня тодішня режисерка Анжеліка Добрунова зараз у тимчасово окупованому Криму поставила «документальну» виставу про те, як «Азов» «розбомбив» Маріупольський театр!

Яка брехня!

– Нею і зараз годують кримського глядача.

А тоді чим ваш романтичний порив у Маріуполі завершився?

– До 30-річчя Незалежности, у 2021 році, я отримала дозвіл на постановку «Марусі Чурай» від Ліни Василівни Костенко. Це було непросто і нелегко. Вистава нам вдалася! Навіть у самому Маріуполі на регіональному фестивалі «Театральна брама» наша «Маруся» (вона йшла саме під такою назвою) отримала Гран-прі. Це була знакова для мене робота: я в ній згадала і відтворила усі наші народні пісні, які співали мої мама, бабуся. На сцені діяла майже вся трупа театру. Вони, звісно, опиралися, не хотіли грати цей матеріал.  Але області також, очевидно, потрібно було чимось звітувати? Бо на прем’єру прийшли і очільник області, і мер міста. А я вирішила: більше  там працювати не можу, досиджую пару місяців – і… Почала собі шукати роботу. Але мене змусили ще взятися до реалізації «Одруження» Гоголя. Робота не йшла! Ще до оголошення війни  я чула  в Маріуполі якісь вибухи, практично не могла спати. Адже жила  у  23 мікрорайоні, на околиці міста, це 14 кілометрів від лінії фронту.

Тож, була я саме у Краматорську, на якомусь фестивалі, а 19 лютого повернулася звідти. Але чомусь не у Маріуполь, а у свою квартиру, в Ірпінь. Почувалась жахливо: боліло все тіло, якісь жахливі передчуття… Побула там  два дні і повертаюсь знову на роботу, в Маріуполь. Приїхала  туди 22 лютого  2022 року. Першим був дзвінок з Центру Курбаса, від Олега Миколайчука: війна! Я виїхала звідти миттю, з однією валізою, два потяги були порожні. Всі мої речі залишилися там. Люди спочатку не вірили, що треба втікати: вокзал був безлюдним. Це потім почалось.

Куди ви поїхали 24 лютого 2022 року?

– До Києва я не доїхала. Вийшла у Дніпрі. Зупиняюся у своєї викладачки   Олександри Самохвалової… Понад 40 років після мого навчання ми підтримуємо дружні стосунки, вона за мене вболіває. Але мої друзі з Дніпра наполягають: звідси треба виїжджати. А як? Потяги вже переповнені… Я, як у Другу світову, бігаю по вокзалу: все забито людьми. Якось влетіла в один потяг, провідниці  заплатила  1000 гривен. Знайшла  місце…  біля туалету і сіла у своєму новому пальто на підлогу. Все було забито: поруч – діти, котики, собачки, старші люди, студенти-африканці. У Хмельницькому потяг зупинився  на 2 хвилини, за цей час туди залетіли дві жінки з типовими гратчастими сумками:  почали швидко роздавали усьому вагону  бутерброди в одноразових пакетиках, дитячі  соки, памперси! Я цей бутерброд їхній не забуду ніколи. Взяла  його в руки, почала ридати і їсти, запиваючи слізьми… Які наші неймовірні люди, волонтери!

Наприкінці квітня 2022 року дістаю пропозицію від Донецького управління культури виконувати обов’язки директора-художнього керівника Маріупольського театру (після бомбардування та знищення будівлі)

А що далі?

– У Вінниці я побачилась із дочкою. Далі – Львів. Не працюю. В один із таких днів – дзвінок із США: Наталка Каспшишак, мій балетмейстер, моя молодша подруга, колега по сцені, ми спільно працювали над виставами у Муніципальному театрі, запрошує мене до себе, в Америку. Оплачує візу.  І  я  вже планую летіти до Америки. Але наприкінці квітня 2022 року дістаю пропозицію від Донецького управління культури виконувати обов’язки директора-художнього керівника  Маріупольського театру (після бомбардування та знищення будівлі). На сьогодні 80% акторів з того  колективу створили російський театр (у рашистських  соцмережах показують, як їм там і лекції читають, і фінансово підтримують, гастролюють, і транспорт у них – найкращий)…

Ви погодились вдруге ввійти у ту ж річку?

– Спочатку категорично відмовлялась. Пояснювала причину – їхній сепаратизм. Мені відповіли: «більше нікому цього не кажіть». Прислали офіційного листа-запрошення із гарними формулюванням «відродити українську культуру». Для мене це знакові слова. Повторюсь: я дуже вболіваю за свій край, тут народилась, навчалась в українській школі… Я радилась із Наталкою Каспшишак (адже вона вже мала творчі плани на створення українського театру у США), вагалась. Вона сказала: «Спробуйте. Ви ж собі потім не пробачите, якщо не зробите цього!» І я погодилась. Їду в Ужгород.

Почали з нуля?

– Приміщення немає, житла – теж, трупи також. Їду я в Ужгород: ні печатки, нічого не маю. Там мене зустрів директор Закарпатського театру Василь Васильович Марюхнич. Ми з ними працювали в одному приміщенні. Він нам дуже сприяв: щодня відчувала його непідробне бажання допомогти. Департамент культури  Закарпатської  ОДА також активно нами опікувався. Дали гуртожиток для проживання акторів, безоплатно. Побутовою технікою були щедро  оснащені від волонтерів, продуктами також. Загалом нас було 12 чоловік: четверо акторів та завмуз з Маріупольського театру… Я запросила також молодого Дмитра Муранцева, україномовного актора з Донецька, який вижив після тієї російської бомби  на театр 16 березня 2022 року. Але  настрої акторів, які опинилися на території, підконтрольній українській владі, і не доїхали до Ужгорода, я знала… Я навіть якось почула  їх одкровення: «Она –  нє наша… Єслі ми к нєй приєдем, она нас всех отвєдьот в воєнкомат»))). Деякі з цих акторів зараз – пільгові «біженці» у Європі. Вони й тут використовують Україну.

Скільки часу ви були виконуючою обов’язки директорки-художньої керівниці Донецького академічного обласного драматичного театру?

– Рік і вісім місяців. За цей час здійснено 9 нових постановок вистав (4 з них – мої режисерські). На зустрічі з трупою я сказала: «Театр помер, хай живе театр. Тепер, нарешті, ми будемо справжнім українським театром». Перша вистава – «КРИК НАЦІЇ» на основі документів та свідчень про Василя Стуса. Цією виставою ми відкрились в  Ужгороді  16 липня 2022 року.  Формат: сцена – на сцені. Реквізит і меблі – вісім різностильових стільців та медична каталка. Далі був перший в історії Донецького театру «Вертеп Донеччини» за Пантелеймоном Кулішем.

«Вертеп» був ляльковим чи у живому плані?

– Поєднала й ляльки, і живий план, ставила за канонами ветрепу XVIII століття. Там була двоярусна шопка. Ірод мав обличчя путіна, Кривда – скобєєвої, Правда – лялька-мотанка,  Козак  мав обличчя Валерія Залужного.

Наступна вистава?

– Лаша Бугадзе «Приголомшена Тетяна» про російсько-грузинську війну 1991 року.  Нею  я  віддала шану тим  воїнам-грузинам, які зараз з нами  на  полі бою проти росії. Наталка Каспшишак прилетіла з Америки, щоб поставити пластику до вистави «КРИК НАЦІЇ», національні грузинські танці у грузинській виставі ставила онлайн. Четвертою була поетична вистава «Тут жили поети» за поезією маріупольських поетів, журналістів, які зараз воюють на фронті у лавах ЗСУ, – Максима Чумака, Макса Грабовського, Валерії Суботіної. Мене якось ще в Маріуполі запросив на поетичний вечір Максим Повненький, працівник МЧС, шанувальник театру, дарував нам квіти. Я двічі приходила на організовані ними вечори, мені як режисеру це було цікаво. Згадала про ці поетичні вечори вже в Ужгороді і використала у виставі. Донеччанам це близькі теми, географічні назви, багато впізнаваних деталей… Я вибудувала у віршах сюжетну  ліричну  і  військову лінію, переплена  полярні теми, задіяла відеоряд з нашим Азовським морем, пейзажами. Впродовж вистави ми плели маскувальну сітку, що у фіналі набула контурів України з червоними маками.

Де ви її показали?

– Практично, ніде не показували. Змінився в Ужгороді директор театру, дещо змінилися й умови праці. Я почала шукати можливості показати її на великій сцені. Знайшла в Ужгороді молодіжний центр, де відбувалися невеличкі концерти. Ми там і зіграли нашу прем’єру, людей було небагато, але дуже розчулилися присутні глядачі і персонал.  Потім показали її в театрі. Це дуже проймало, особливо донеччан.

Чим завершилась ця історія?

– Нашому театру вдалося п’ять разів побувати на фестивалях у Кракові (Польща), Словаччині, Румунії, Молдові, Лейпцігу (Німеччина). Скрізь нас дуже тепло зустрічали глядачі, була величезна увага преси, журналістів. Виникла ідея французько-українського проекту.  Міністр культури Молдови звернувся до нашого міністра з пропозицією надати нам (на час війни) у Кишиневі можливості роботи та викладання на українському курсі в їх мистецькому ВИШі.  Але наше управління культури не погодилось. Жодного їх сприяння я не відчувала, від нас вимагали тільки якість, а фінансової допомоги, навіть на постановки – немає. Наприклад, я просила мікроавтобус. Ні! А як їздити на гастролі? В електричках? Волонтери допомагали, Донецьке управління культури – ні. Їм не подобались наші закордонні гастролі. Тож про які спільні міжнародні проекти могла  бути мова? Як нам в Ужгороді можна було заробляти  кошти на нові постановки, повноцінні  декорації? У нас не було свого приміщення. І знову почались «руськороті» заяви: «почєму только ви дайотє інтерв’ю». Я очільник театру, до мене звертаються журналісти, то я не маю відповідати їм?

Я знаю, які кошти вкладаються у російську культуру. Читаю про маріупольський російський... Наші ж люди – працювали на ентузіазмі. У мене почалось де жа вю:  нова історія з Львівським муніципальним театром. Нам жодного разу ніхто з Києва навіть не зателефонував, не запитав: люди, ви – живі? Тільки від Кирила Кашлікова мені написали, запропонували допомогти реквізитом. 

Останньою краплею стало запрошення мене на французько-український документальний проект «MEMENTO» (про пам’ять-геноцид Франції, Конго, України. На три частини. Я беру участь у третій частині: повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року), розбомблення маріупольського театру і його подальша доля. Це проєкт театральної компанії «Hors Jeu» (Поза грою). Їх режисерка Софі Левіш розшукала мене через газету Le Monde, якій я давала інтерв’ю, для участі у проєкті: я повинна була провести майстер-клас акторський, режисерський, педагогічний. Вона ж навчила мене працювати й із текстами: їх актори спочатку імпровізують на диктофон, далі Софі Левіш компонує текст.

Це було офіційне запрошення, дорога і проживання за їхній кошт. На час відрядження як керівник театру я забезпечила безперебійний процес роботи нашого театру. Дві постановки здійснювали режисери Олег Мельничук та Наталка Орєшникова. Щодня я виходила на зум-зв’язок з Ужгородом (під  час  Covidy  така  форма  роботи  стала  прийнятною  для нас). В результаті, цей проект мав бути повторений  у нас, в Україні, з маріупольськими  акторами. Після повернення з Франції я ділилася з акторами новими майстер-класами по акторській майстерності.

Але моя прем’єра у Франції (я вивчила французьку мову для цього проекту) відбулась після мого звільнення. Очільниця Донецького управління культури була обурена моїми «поїздками», не хотіла навіть чути про міжнародні проекти, про культурну релокацію. А в нашій французькій виставі звучать українські пісні. Рік 2024-й став піковим для мене. Тричі писала заяву на звільнення. На третю мені дали добро.

Не зробила я українського театру на Донеччині, зроблю його з Наталкою в Америці

А зараз ви де?

– Після того, як ми зіграли двічі прем’єру поблизу Парижа в Théâtre de Bligny та Théâtre Thouars — я полетіла на Флориду, до Наталки Каспшишак. Там створили Благодійний фонд «Floryda open Ukraine».  Я  переробила  під  моновиставу  «КРИК НАЦІЇ», граю у ній. І не відтворюю образ Василя Стуса, а висловлюю своє розуміння Його постаті. 

У США  ми  своїми виставами збираємо кошти для допомоги Україні. Тричі Наталка прилітала з адресною допомогою нашим пораненим воїнам. Моя зброя – це моє мистецтво. Я не буду толерантною до пристосуванців, навіть якщо вони одягають вишиванки/ Вважаю, що в часі війни треба докорінно, надто – у прифронтових зонах, міняти все керівництво від культури, усю її систему. Козацька кров в мені тече… Не зробила я українського театру на Донеччині, зроблю його з Наталкою в Америці.

Людмила Колосович народилась 9 вересня 1963 року в селищі Билбасівка Слов'янського району Донецької області. Навчалась у Дніпропетровському державному театральному училищі, отримала диплом із відзнакою за спеціальністю «артистка театру ляльок». 1983–2005 роки – провідна акторка Львівського театру юного глядача імені Максима Горького, сьогодні Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва. Заслужена артистка України». Режисерську освіту здобула у Рівненському державному гуманітарному університеті на художньо-педагогічному факультеті, диплом із відзнакою за спеціальністю «Режисер драматичного театру, викладач». 2005–2008 роки працювала артисткою вищої категорії Драматичного театру Західного оперативного командування, у 2008–2009 – артистка вищої категорії у Муніципальному театрі, згодом перейменованого на Львівський драматичний театр імені Лесі Українки. 2009–2014 роки – художня керівниця цього театру. У 2019-му започаткувала власний театр «Solo». З вересня 2020 року – режисерка-постановниця, а з травня 2022-го – в.о. директорки-художньої керівниці Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь).