«Лісова пісня»: між ідеалом і втратою. Розмова з акторами про Мавку й Лукаша

У Коломийському драмтеатрі імені Івана Озаркевича у квітні 2026 року відбулася прем'єра вистави «Лісова пісня» в постановці Олега Мосійчука за твором Лесі Українки. Це не лише історія кохання, а глибока розмова про вибір, страх і наслідки. 

Ролі Мавки й Лукаша виконують дві акторські пари (Катерина Сагалюк і Вячеслав Глушко, Вікторія Феняк і Богдан Глік), кожна з яких по-своєму проживає цю історію через різні інтонації, внутрішні стани й акценти.

У цій розмові Катерина Сагалюк та Вячеслав Глушко поділилися своїм баченням героїв і тим, чому ця історія сьогодні звучить особливо гостро.

Лукаш є досить складним персонажем.

Вячеслав Глушко: Так, і саме в цьому його внутрішня драматургія. Для мене фінальна сцена є однією з найважчих у всій роботі. Це момент, де герой уже не може сховатися ні за обставинами, ні за впливом інших людей. Він проходить шлях від страху, розгубленості й внутрішнього спротиву до болісного усвідомлення власного вибору. Це не різкий перелом, а повільне «провалювання» всередину себе. І в цій точці Мавка з’являється як щось більше, ніж просто персонаж: вона стає дзеркалом, у якому Лукаш вперше бачить не виправдання, а правду.

Що було найскладнішим у втіленні образу Мавки?

Катерина Сагалюк: Найскладніше відмовитися від власної імпульсивності. Я емоційна людина, а Мавка дуже тонка, світла. Тому довелося не додавати, а навпаки віднімати: шукати внутрішню тишу, спокій, прозорість. Це був процес глибокої трансформації, бо вона існує в іншій емоційній природі, більш гармонійній і чутливій. Для мене важливо було не «зіграти», а дозволити їй з’явитися. Адже щойно починаєш форсувати емоцію, Мавка зникає.

Як ви готувалися до ролей?

Вячеслав Глушко: Я пам’ятаю «Лісову пісню» ще зі школи, але тоді це була радше поетична історія, ніж внутрішня трагедія. Перед роботою я освіжив текст, але справжня підготовка почалася з репетицій. Коли до нас приїхав режисер Олег Мосійчук, ми почали розбирати не сюжет, а поведінку героя в кожній конкретній ситуації. Лукаш формувався через деталь: як він мовчить, як уникає погляду, як реагує на тиск. І поступово він переставав бути «образом із літератури», а ставав живою людиною, яка помиляється.

Катерина Сагалюк: Для мене підготовка була радше внутрішнім процесом. Я довіряла режисерові, уважно слухала зауваження й осмислювала їх. Це було занурення в текст, у підтексти, у власні відчуття. Мавка не створювалася зовні, а поступово народжувалася зсередини. І з часом почала жити в мені значно глибше, ніж я очікувала. Вона проходила через різні стани: ніжність, кохання, біль, втрату. Інколи проживала надзвичайно складні емоційні коливання, але водночас саме в цих моментах і народжувалася правда.

Наскільки ваша інтерпретація відрізняється від класичного прочитання твору?

Вячеслав Глушко: Ми не намагалися сперечатися з класикою. Швидше зняти з неї умовність. Мій Лукаш не є символом чи «носієм ідей», а звичайним хлопцем, який опинився між двома світами. Один є живим, природнім, справжнім. Інший соціальний, де існують правила, страхи й очікування. Він не має внутрішнього ресурсу, щоб утримати перший світ, і не має сміливості відмовитися від другого. У цьому його простота і водночас трагедія.

Катерина Сагалюк: Я не прагнула відходити від класики, але хотіла зробити Мавку ближчою. Для мене вона жива, вразлива, яка кохає раз і назавжди. І водночас сильна у своїй щирості. Мені хотілося, щоб глядач не дивився на неї як на щось ідеальне і недосяжне, а відчував її, як людину, яка теж може втрачати, сумніватися і відчувати невимовну біль.

Ця історія актуальна для сучасного глядача?

Вячеслав Глушко: Дуже актуальна, бо вона про вибір, який ми робимо щодня. Сьогодні люди часто обирають безпеку замість почуттів, стабільність замість ризику бути чесними із собою. І проблема в тому, що цей вибір не завжди усвідомлюється одразу, а через наслідки, які приходять пізніше. У цьому контексті «Лісова пісня» надзвичайно важлива: вона не про минуле, а про механізми людської поведінки, які не змінюються.

Катерина Сагалюк: Вона дуже відгукується сьогодні, бо це історія про страх бути справжніми. Про вибір між тим, що відчуваєш, і тим, «як правильно». І, мабуть, найважливіше ця історія про сміливість. Адже без сміливості любов не витримує реальності.

Як ви розумієте кохання між Мавкою і Лукашем: це ідеал чи трагедія?

Вячеслав Глушко: Це дві стадії одного явища. Спочатку ця любов є ідеалом, майже первісна форма кохання, де немає розрахунку чи страху. Мавка не просто кохана, а причина існування, в якому все справжнє. Але трагедія починається тоді, коли Лукаш не витримує цієї глибини. Він повертається до звичного, зрозумілого, соціально прийнятного. І цей розрив між можливістю почуття і нездатністю його зберегти перетворює історію на трагедію.

Катерина Сагалюк: Для мене це ідеал, який не витримує зіткнення з реальністю. Але саме в цьому і є її цінність. Навіть якщо ці почуття тривають недовго, їхні відголос залишає після себе щось дуже справ

У який момент для вас Лукаш перестає бути просто персонажем?

Вячеслав Глушко: Коли внутрішній конфлікт перестає бути зовнішнім. На сцені легко показати дію, але набагато складніше розказати паузу після неї. Саме в цій паузі Лукаш стає живим. Коли він уже все зробив, але ще не може прийняти наслідки. Це стан між «я хотів» і «я зробив». І в цьому проміжку з’являється справжня відповідальність, не як моральна категорія, а як внутрішній тиск, від якого неможливо втекти: досвід, який змінює людину.

Мавка у виставі — це персонаж чи стан?

Вячеслав Глушко: Вона існує в обох вимірах одночасно. Як персонаж, це цілком конкретна істота зі своїм світом і законами. Але на глибинному рівні вона справді схожа на стан, у який Лукаш лише торкається, але не здатен у ньому жити. Це стан повної щирості, коли немає страху бути собою. І трагедія не в тому, що він її втрачає, а в тому, що він не вміє цей стан зберегти.

Катерина Сагалюк: Для мене вона теж існує в двох вимірах. Але, напевно, як стан навіть більше. Це стан внутрішньої свободи, відкритості, абсолютної щирості. І, можливо, кожен із нас колись його відчував, але не кожен зміг утримати.

Як ви розумієте фінал «Лісової пісні»?

Вячеслав Глушко: Це не кара і не виправдання. Це момент, коли все зовнішнє перестає мати значення, і залишається тільки правда про власний вибір. Якщо дивитися поверхнево, можна побачити покарання. Але якщо глибше, то швидше пізнє прозріння, яке вже нічого не змінює, але нарешті називає речі своїми іменами. І в цьому є і біль, і чесність одночасно.

Катерина Сагалюк: Для мене це не стільки кінець, скільки дуже тихе продовження вже на іншому рівні. Це про прийняття і про світло, яке залишається навіть після болю. І, можливо, саме це світло і є найважливішим.

Соломія Мардарович,

керівниця літературно-драматургічної частини Коломийського обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича