Танець як маніфест свободи: прима Анастасія Шевченко про балет під час війни

На початку повномасштабного вторгнення прима-балерина Національної опери України Анастасія Шевченко відмовилася від запропонованих престижних контрактів за кордоном і повернулася до Києва. Це стало її особистим маніфестом відданості рідній сцені.

Вона легко ламає стереотипи про те, якою має бути класична танцівниця – у неї зріст майже 180 сантиметрів. Критики захоплюються шляхетною зовнішністю та аристократизмом. Ми зустрілися за лаштунками перед «Жізеллю». Коли спостерігаєш за її рухами в репетиційній залі, здається, ніби тіло – найтонший, ідеально налаштований інструмент, що транслює у всесвіт чисту емоцію.

Про те, що ховається за «неземною» легкістю, як це – проживати на сцені кохання, коли вистава переривається сиренами, як український балет знаходить нову ідентичність без російської класики, про роботу зі світовими хореографами, американські пластикові пуанти без знаменитого «молотка балерин», ранкову каву з тістечком, прогулянки в Пущі-Водиці, мрії про сімейне щастя та як артисти дарують казку дітям у гардеробі-укритті під час повітряних тривог, – читайте в ексклюзивному інтерв'ю «Українському театру».

Анастасіє, розкажіть про свою сім’ю, дитинство, шлях до великого балету. Чи хтось у родині мав причетність до театру?

– Я народилася і виросла у Києві, тато закінчив Торгово-економічний інститут, мама – бібліограф в Інституті нейрохірургії. Хоча мама дуже любила театр, балет, можливо, від неї у мене ген до танців та акторства, вона віддала мене на танці. Я і в музичну школу ходила, і малювала, але все ж таки танець більше припав до душі з дитинства.

Батьки це помітили й розвивали. Спочатку я ходила в танцювальний ансамбль «Юність», біля дому на Куренівці. Коли підросла – на Подолі, як спускатися з Андріївського узвозу, теж дитячий творчий заклад. Але це були народно-сценічні танці, не класичні.

Якось на заміну до нас прийшла інша вчителька. І порадила моїй мамі віддати мене в хореографічне училище. Мені тоді було дев'ять років – якраз вік, коли вступні іспити до училища.

В училищі було три тури: спочатку дивляться фізичні дані, потім медогляд, щоб фізично міг витримувати навантаження. І третій – вже власне танець.

Тато не дуже серйозно це сприймав, але коли дізнався, який конкурс, був вражений. Не пам'ятаю, який саме, але великий, набирали 25 дітей з усієї України.

Я поступила. У перший рік мама всюди домовилась – і в моїй школі, і в ансамблі, – якщо мені не сподобається, то через рік я повернусь і продовжу навчання. Але коли батьки спитали, як мені в училищі, я сказала: «Я хочу тут вчитися».

ЗМІ про вас пишуть: «аристократка», «шляхетська зовнішність», «балерина з картин Едварда Дега», «жінка з минулих століть» тощо. У вашому роду є шляхетське коріння?

– Можливо, але не досліджували. Здається, є якесь польське коріння по татовій лінії.

Як впливає у балеті високий зріст?

– Високий зріст – це гарно, він фактурніший, аніж низький. У Європі багато високих балерин, іноді за пропорціями навіть вищі за партнерів. Я танцювала з різними партнерами, іноді вони були нижчі. Все залежить від контексту, самих образів та партій.

Яка партія, роль стала визначальною чи улюбленою?

– «Дама з камеліями». Коли Аніко Рехвіашвілі ставила цей балет, я була молодою балериною, багато амбіцій. Це складна робота, коли стоїш від самого початку створення всього хореографічного тексту, образу. Дехто був незадоволений, чому мені, молодій балерині, довірили прем'єру. Аніко Юріївна тоді казала, що в «Дамі з камеліями» закладено весь спектр емоцій, які можна виразити на сцені, – від щастя до горя, до розпачу, повного зникнення. Ще відзначу Нікію в «Баядерці» – моя перша сольна партія. Ці дві вистави для мене знакові. 

Коли готую нову партію, працюю над образом. Та ж «Дама з камелями» – читала і роман Олександра Дюма-молодшого, і про Марі Дюплессі, яка реально існувала. І фільми намагаюся дивитись, щоб наповнитись інформацією, яка дає розуміння образу. Оскільки у балеті текст – у рухах і в думці, яка йде через рух. Своїми рухами я проживаю і музику, і роль. Іноді на репетиції балету приходить і диригент. Наприклад, Олексій Федорович Баклан підказує, що прописано в музиці, і що візуально має відтворити артист. 

Що для вас головне в балеті – технічне виконання чи емоція?

– Якщо артист показуватиме тільки голу техніку – на це можна подивитись деякий час, але не півтори чи три години. Балет – це театральне мистецтво, де маєш донести глядачам емоції. Людина повинна вийти з зали й задуматись про щось своє, наповнитись чимось. Це інтелектуальне мистецтво, сублімація емоцій.

Зараз ми живемо в такому світі, де все швидко змінюється. У нас є інтернет, гаджети, іноді складно сконцентруватись на чомусь одному. Тому треба дуже постаратись, щоб глядач був з тобою, не відволікався, прожив цю історію разом з актором.

Ви виконуєте і класичні балети, і сучасні постановки – «Елегія воєнного часу», «5 танго», Slingerland Duet Вільяма Форсайта, «Касандра». Над чим цікавіше працювати? Де більше можливості самовираження? Чи може балерина імпровізувати?

– Мені подобається сучасне, нове. Відчуваєш, як хореограф сприймає світ, висловлює себе в хореографії, можна заглибитись у хореографію і теж її прожити, а не просто станцювати. Скажімо, хореографія Форсайта – доволі складний фізично матеріал. Але дуже цікавий та глибокий.

Імпровізувати – не можна. Хіба в якихось критичних випадках. Навіть у всіх сучасних постановках, з європейськими хореографами, з цим дуже строго. Приїжджають асистенти, які переносять хореографію, стежать. Бо хореограф так поставив, це його бачення. Як наче купив картину, але тобі щось не подобається і домалював. Так не може бути.

Як вам легше чи важче, цікавіше танцювати – на пуантах, у балетках, або взагалі босоніж?

– Здебільшого танцюю на пуантах. Хоча ця техніка, вочевидь, складніша. У балетках чи босою – зовсім інші відчуття. Трохи навіть незвично, бо в пуантах пальці жорстко зафіксовані. Деякі сучасні техніки для мене були важчими. Однак класичний артист балету може легко переформатуватись на сучасного, але якщо ти суто сучасний, складно танцювати класику.

Перед виходом на сцену ще відчуваєте хвилювання?

– Звісно. Якщо немає хвилювання, втрачаються моменти таїнства роботи на сцені. Якщо вихід на сцену стає звичним, це відчуває і глядач. Але робиш перші рухи – і хвилювання проходить.

Чи були на сцені під час вистави якісь особливі випадки? Сьогодні на репетиції у вас вилетіла шпилька з волосся.

– Якось зачепилися з партнером – у нього був браслет, а в мене пояс. Тому репетиції проходять в костюмах, якщо дуетні партії. Були й падіння. Це неприємно. Головне, щоб не травматично. За кулісами у нас є каніфоль, ми завжди перед виходом стаємо в цю каніфоль, потім вона трохи струшується, тоді пуанти не слизькі, більше щеплення з підлогою. Якось на «Дамі з камеліями» у першому акті, сцена в Провансі, така яскрава картинка, – раптом згасло світло і залишилось лише жовте, технічне. Але ми танцювали, ніби нічого не сталося.

Балет – це жорстка дисципліна. Чи у вас жорсткий графік дня? З чого зазвичай починається ранок, якщо увечері вистава?

– До війни у нас були зранку уроки, балетний клас, десь о 10–11 годині. Зараз трохи графік змінився. Приїжджаємо десь за три години до вистави. Спочатку урок, потім власне репетиція. Зараз перед виставою є більше часу відпочити, налаштуватись, підготувати пуанти.

Зранку обов'язково снідаю, щоб мати силу. Найчастіше – варені яйця, хліб з авокадо, чи творог з йогуртом. І кава. Сніданки бувають різні, під настрій. Іноді зранку з кавою можу і щось солоденьке з'їсти.

А можна балерині солоденьке?

– Зранку можна. Іноді це цукерка чи якесь тістечко маленьке, з кавою люблю. Якщо ввечері вистава, поснідаю і їду в театр.

Колись балерини носили в сумці для розм’якшення пуант молоток. Чи зараз є якісь новіші методи?

– Хтось і досі працює в класичних пуантах, створених як пап'є-маше. А в мене американські пуанти, пластикові. Їх просто розминаєш під свою стопу. У цих пуантах трохи інша фактура. Я їх замазую спеціальною замазкою, щоб виглядали чистими. Пуанти – це, по суті, наш робочий інструмент.  

Скільки пуантів «йде» на тиждень чи за місяць? Їх видають в театрі чи доводиться купувати самому?

– В театрі. Такі пуанти з’явилися доволі давно. І зараз багато балерин працює саме в них. Вони стійкіші. У них – впевненіше. Старі пуанти часто ламались. І відповідно їх було потрібно більше. Пуанти могли зламатися прямо під час вистави, тому треба було мати більший запас, якщо сольна партія.

Для кожної балерини пуанти – індивідуальні. Кожен під себе їх підшиває, розтягує, розминає. У кожного своя модель. Я працювала на одних пуантах, потім знайшла саме свої. Комусь підходять дуже м'які пуанти, комусь, як мені, потрібні тверді. Ще залежить від розміру ноги і зросту, самої стопи, як вона згинається.

А той молоток знаменитий зараз носять балерини чи ні?

– У мене немає.

Що пуанти роблять з ногами балерини?

– У багатьох балерин деформація стоп. Всі суглоби на пальцях деформовані. Інакше і неможливо, бо інше навантаження, коли на пуантах стоїш. У мене пальці не такі, як у звичайної людини. Є професійні мозолі. Але мозолі можуть зійти, якщо не будеш працювати у пуантах два місяці. Судоми бувають, але це означає, що в організмі не вистачає кальцію, магнію чи ще чогось. 

Український балет повністю відмовився від російської балетної класики. З репертуару зникли балети Чайковського та інших російських композиторів, репертуар помітно «схуд». Чи з’явилася альтернатива?

– Ми стали на інший шлях – наповнюємо репертуар сучасними балетами, які вже давно йдуть в Європі, у світі. Невдовзі має відбутися прем’єра балету Джорджа Баланчина. Як балерині мені цікаво працювати з хореографією Ганса ван Манена, Джона Ноймаєра, Вільяма Форсайта.

Є і класичні вистави – «Жізель», еталон романтичного балету, балети Мінкуса – «Дон Кіхот», «Баядерка». Та ж «Лісова пісня», український шедевр, – і музика, і хореографія. Зараз і молоді хореографи мають можливість створювати власний контент. В українського балету є майбутнє, можливість розвиватись і знайти свою ідентичність.

Через війну деякі талановиті артисти їдуть за кордон, але багато залишились, і ми стараємось надихати дітей, щоб після випуску вони зоставалися в Україні.

Ви гастролювали в різних країнах світу. Як під час війни іноземний глядач сприймає український балет? Що відчуваєте під час виступів за кордоном?

– Нас запрошували й запрошують – і до війни, й нині. Відчуваю велику повагу, відповідальність, що попри війну втримуємо високий професійний рівень і показуємо високе мистецтво.

Відчуваю і гордість за те, що я українка. Балет – це культурна місія. Важливо показувати, наскільки наша країна багатогранна, талановита, сильна духом. Кожен із нас несе якусь місію.

Де вас застав ранок 24 лютого 2022 року? Вочевидь, мали можливість залишитися за кордоном. Чому все-таки зараз у Києві?

– Так, мені пропонували роботу за кордоном, і не один театр, але я вирішила повернутися. Я хотіла бути в такий момент тут, в Україні, знову працювати, підтримувати людей, наших глядачів. 

Коли 24 лютого прокинулася від вибухів у Києві, навіть не розуміла, що відбувається і що робити. Просто сиділа на ліжку, в мене був шок, страх. Потім поговорила з батьками й вирішила виїхати, ледь знайшла квиток на автобус на наступний день, єдиний залишився. Спочатку поїхала в Естонію, потім у Швейцарію до хрещеної, яка там живе ще з 1990 років. Але у травні через сімейні обставини (тяжко захворів батько і, на жаль, уже помер) повернулася. Зателефонувала в театр – сказали, розпочинає роботу, питали, чи повернуся. Приїхала до Києва і почала працювати, коли театр відновив свою роботу.

Спочатку нас було близько 20 артистів. Хоча театр – це ж не тільки артисти, а й оркестр, технічний персонал, звук, світло, костюмери, гримери – ціле виробництво. І якщо воно зупинилось, потрібен час, щоб його запустити. Починали маленькими кроками, потім більшими. Наприкінці травня стали відновлюватися вистави, давали концерти, не щодня. Потім люди стали повертатись, все більше.

Зараз вистави в театрах часто перериваються повітряними тривогами, треба йти в укриття. Чи важко після відбою повернутися на сцену, у свою роль?

– Різні бували ситуації. Перед Новим роком, 31 грудня, кілька років тому мало відбутися дві вистави «Снігова королева», вдень танцював один склад, а я – увечері. Однак був сильний обстріл в центрі Києва, влучання. Першу виставу не змогли дати до кінця. Деякі артисти пішли в укриття у гардероб, до глядачів, розмовляли з дітьми, щоб їх заспокоїти.

А я сиділа в метро на «Золотих воротах». Виставу розпочали після відбію. І глядачі попри все прийшли.

Коли тривога лунає під час вистави, у тобі немов щось обривається. Бо не знаєш, скільки чекати. Потім кажуть – через 10 хвилин почати. Знову треба розігрітися, розійтися. Це важко. Але нашим хлопцям на фронті ще важче. І ми їм вдячні. Бо якби не вони, у нас навіть не було б можливості робити свою справу, виступати, жити.

Війна, а зали переповнені. Що люди шукають зараз у театрах?

– Мабуть, кожен приходить за чимось своїм. Трохи відключитися, побути в іншій реальності, рефлексувати. Чи навіть просто поговорити, відчути полегшення. У такі моменти ми одне одного підтримуємо – артисти й глядачі.

Як ховаєтесь вдома від обстрілів? У вашому будинку є укриття?

– Укриття є, але не завжди встигаю спуститись, іноді не чую тривогу, коли вже заснула. Буває, вночі прокидаюся від сильних вибухів. Тоді виходжу в коридор, інколи навіть страшно спуститись вниз, щоб дійти до укриття. Читаєш, дивишся, що пишуть, що де летить. 

Кажуть, балет вимагає жертв. Це правда чи міф?

– Це скоріше стереотип. Кожен чимось жертвує, коли робить справу, яка його захоплює. Я вдячна батькам, що вони мені дали можливість розвиватися. Вдячна долі, що в моєму житті є мистецтво, театр. Жертви, звісно, є, але є й плюси. Я можу подорожувати в інших світах, щось собі уявляти, з дитинства мала такі мрії. Можу бути й королевою, й мандрувати в інших епохах, і бути просто жінкою. 

Як тримаєте форму, розвантажуєтесь після репетицій, вистав?

– Раніше ходила на йогу. Зараз рідко, але треба повертатись. Це мені допомагало і фізично, і морально. І пілатес добре. Масаж допомагає розслабити тіло, м'язи, зняти втому. Люблю побути на самоті, погуляти самій. Чи виїхати за місто. Люблю в Пущу-Водицю поїхати, прогулятися парком. Чи алея художників – як пройти від Андріївського спуску. Або Пейзажна алея.

У вас є особисті лікар-травматолог, реабілітолог, масажист?

– Є майстри, до яких ходжу, яким довіряю. У театрі під час вистави завжди є масажист, який може надати першу медичну допомогу. Адже хтось може травмуватись.

У харчуванні є певні обмеження, дієти чи продукти, які не вживаєте?

– У мене немає строгої дієти. Є сніданок, обід та вечеря, обов'язково – сніданок. Бувають перекуси, фрукти, бо після фізичних навантажень треба наповнювати, як і спортсменам, тіло, м'язи, мати внутрішній ресурс. Я їм майже все, бо можна швидко зносити своє тіло, і в якийсь момент воно може не витримати, якщо немає внутрішнього ресурсу.

А це правда, що балерина під час сольної вистави втрачає 4-5 кілограмів ваги?

– По-різному. Можна кілограм втратити, можна більше, але здебільшого вода виходить. Воду намагаюся пити залежно від потреби організму. Якщо хочеться пити – п'ю. Не хочеться – взагалі не п’ю. Їм не дуже багато, менші порції.

У повсякденному житті ви майже без макіяжу. Якому одягу, взуттю надаєте перевагу?

– Я за натуральність, і в одязі теж маю свій стиль, під настрій. Взуття частіше ношу без підборів. 

Ви самодостатня, сильна жінка, відчувається загартований характер. Таким нелегко знайти свого супутника життя. Чи вже зустріли «свою» людину? Кажуть, кожен митець по-своєму самотній.

– Звісно, поряд повинна бути сильна людина і розуміюча. Людині не з балетної сфери іноді складно мене зрозуміти, для цього потрібно терпіння. Я зустріла таку людину. Непросто бути з митцем, розуміти важливість для мене мистецтва. Я хочу і сімейного щастя, і дітей. Хоча страшно піти зі сцени, але важливо себе реалізувати і як матір. Є балерини, які мають трьох дітей і продовжують виступати. 

Що вас може збентежити, поранити, вразити? Що цінуєте в людях, а що не прощаєте?

– У театрі бувають різні ситуації, різні люди, заздрість. Стараюся філософськи ставитись до цього. Іноді щось ранить, можу в цьому покопатися, з рідними переговорити, але намагаюсь не тримати образу, жити своїм життям.

Не люблю у людях підлість, нещирість. Але у кожного своя життєва ситуація. Театр – дуже складна сфера, всі амбітні, хочуть бачити себе першим, стояти на п'єдесталі. Для мене важлива чесність – і до себе, і до людей.

Ви пробували себе в ролі моделі, знімались у рекламі. Чим плануєте займатись після великої сцени? Чи хотіли б знятись у кіно?

– Артистам балету, чоловікам і жінкам, потрібно мати 20 років стажу. Але можуть продовжити співпрацю. Наприклад, у Франції всіх проводжають у 42 роки. Балет – все-таки робота молодих, але у дорослих артистів образи можуть бути цікавіші, адже більший життєвий досвід.

Коли я навчалась у хореографічному училищі, вже тоді до мене підходили агенти з модельних агенцій, пропонували підписати контракт, стати професійною моделлю. Але я сказала: «Ні, тільки балет». І жодного разу не пожалкувала.

Я відкрита для різних проектів. Мені цікаво. Навіть акторське мистецтво теж. Захоплююсь, як актори вивчають стільки тексту, працюють з голосом, передають голосом емоції. Мені цікаві колабарації, коли поєднуються різні мистецтва, і кожен може щось внести своє, поєднати, розвинути.

Бліц. Якби на сцені треба було передати мовою танцю одну емоцію чи почуття. Що ви станцювали б?

– Щастя. Кожен хоче бути щасливим, дихати на повні груди. 

Що для вас щастя?

– Відчувати життя, барви, коли є друзі, сім'я, всі здорові, є справа, якою живеш, кохана людина. 

Балет – це…?

– Пристрасть. І світ. Це світи. Різні світи, в яких можеш бути. 

Балерина – це хто?

– Це певною мірою і муза, і витонченість, і водночас якась неймовірна внутрішня сила. 

Пачка чи трико?

–  Пачка і трико повинні бути разом. Мені подобаються й інші костюми, але, напевно – пачка. 

Кава чи чай?

– Кава. 

Ранок чи вечір? Сова чи жайворонок?

– Я і те, і те. Іноді ввечері прилив енергії й хочеться щось робити. Інколи люблю ранок, цей ритуал – приготувати сніданок, поснідати. Люблю рано встати й відчувати, що попереду – довгий день. І вечори люблю, особливо літній теплий вечір. 

Яка книга чи фільм вас вразила?

– Дивлюся багато фільмів. А буває період, що відвертає від кіно. Зараз читаю філософську книгу «Кафе на краю світу» Джона Стрелекі. Запам’ятався роман Мілана Кундера «Безсмертя». Жіночі романи Франсуази Саган подобались. Якось мені подарували книжку про кохання в балетній американській школі, теж цікаво. У дитинстві я написала пару віршиків. Можливо, колись буде цікаво сформувати всі свої думки, піти в журналістику.

Про що мріє прима-балерина Анастасія Шевченко?

– Як і всі зараз, – про мир, щоб все було добре в нас, щоб могли жити, спокійне, щасливе життя. Щоб була своя сім'я, моє щастя, робота, яку люблю. А в плані творчості – мрію попрацювати з сучасними хореографами. 

Що побажаєте українцям?

– Кожен зараз переживає різні драматичні моменти, іноді хочеться плакати, коли бачиш, що відбувається. Побажаю – сил, духовних, моральних, фізичних, мати надію. І шукати в житті моменти, попри всі складнощі, для насолоди та щастя в якихось маленьких речах. Сьогодні, наприклад, я побачила веселку. Комусь допоміг, розрадив. Бути терпимими. І просто сил нам усім. Справитись. Витримати. Іноді не розумієш, чому це сталось саме з нами? Чому наш народ зараз страждає? Так хочеться, щоб ми нарешті змогли просто дихати на повні груди й розуміти, що все буде добре. Так і буде. 

Фото з архіву Анастасії Шевченко

Нобухіро Терада, художній керівник балету Національної опери:

– Анастасія Шевченко – на мій погляд, зараз в Україні балерина номер один. Дуже вдячний їй за те, що вона залишилася в Україні. 

Торік разом з Анастасією ми їздили на гастролі до Японії, Осаки, де вона представляла наш театр, уже четвертий рік (цього літа столична Опера знову поїхала до Японії. – УТ). Японські передові критики захоплені її красою, і репертуар у неї дуже великий. Цього року показували «Снігову королеву» в Японії, де Анастасія танцювала головну партію. І «Дама з камеліями» унікальний балет, який ставився спеціально для Насті, коли вона була ще геть молода.

Коли на неї дивишся, потрапляєш в інший світ – загадковий світ балету. Вона настільки віддається, що я – хоча і знаю її дуже давно – щоразу дивлюся, як уперше.

Микита Сухоруков, педагог-репетитор:

– З Анастасією Шевченко у нас свого часу був один педагог – Максим Чепик, зараз він у ЗСУ. Коли він пішов служити, Настя попросила мене з нею репетирувати, оскільки я вже став педагогом на той час.

У неї є всі дані, щоб бути балериною. Примою. Фізичні дані. Хороша школа, наша, київська. І вона завжди розуміє, про що танцює, а не просто якісь рухи. Аналізує.

Основний момент в балеті – психофізичний стан. Рухи народжуються через думки, через розуміння, відчуття персонажу, якого танцюєш. На сцені Настя Шевченко щоразу танцює новий персонаж. Це дар. Нібито партія одна – Жізель, Баядерка, Кітрі… Але щоразу, під час кожного виконання вона привносить у роль щось нове.

Олег Токар, режисер балетної трупи Національної опери:

– Анастасія професійно й відповідально ставиться до всього, що відбувається і на репетиції, і на сцені під час вистав. У неї багато ролей. Колись давно, коли я закінчував хореографічне училище, мій наставник, педагог Роберт Клявін казав: якщо хочеш бути солістом, маєш бути особистістю. Анастасія – особистість. З перших днів роботи в театрі вона дуже відрізнялась від усіх, і завдяки цьому стала солісткою, потім ведучою солісткою Національної опери.

Поєднання краси, професійних правильних рухів, акторської майстерності, плюс музичне виховання – все це великі плюси Анастасії Шевченко.

Олексій Баклан, диригент Національної опери України:

– З примою-балериною Анастасією Шевченко співпрацювати цікаво, відповідально, іноді непередбачувано, але завжди з творчою наснагою. Вона не тільки балерина, а й прекрасна актриса. На сцені Анастасія створює не тільки балетну виставу, а й образ, який живе у виставі.

Звісно, вона розмовляє мовою балету, мовою рухів, як я розмовляю мовою звуків, оркестрових звучань. Вміє розповісти історію – драматичну, романтичну, захоплюючу, історію кохання. Прожити любов на сцені, і вона розуміє, що таке вмерти за цю любов на сцені. І люди їй вірять. Ми всі їй віримо.

Талант людині дає Господь. Однак навіть якщо маєш талант, його ще треба розвинути, примножити. Адже можна мати талант, але закопати його. А можна примножити талант своєю важкою працею, роботою над вдосконаленням партії, техніки, виразності, пластики рухів, які розповідають нам історію. І ось цю роботу Анастасія завжди проводить з великим натхненням та самовіддачею.