Між аплодисментами та некрологами. Щоденник присутності й синього суму

23 квітня у світі відзначають день Вільяма Шекспіра – англійського драматурга й поета.

Вважається, що Шекспір народився 23 квітня 1564 року в Стратфорді-на-Ейвоні. Хоча точна дата його появи на світ невідома. Церковні записи свідчать, що його хрестили 26 числа. А 23 квітня 1616-го – у той самий день через 52 роки – він пішов у засвіти.

Тож сьогодні – 462 роки з дня народження Шекспіра. І 410 – з дня смерті.

У червні 2025-го в Івано-Франківську відбувся Другий український Шекспірівський фестиваль. Наші авторки – Ірина Буланенко, Єва Нечипоренко та Ірина Голіздра – вели щоденник фестивалю. У ньому – і про інтелектуальні дискусії, і про панічні атаки та біль, який неможливо приховати. Це три погляди на одну подію. Про те, як класика допомагає нам пам’ятати своє і триматися за життя. Бо сьогодні «бути» – наш найголовніший виклик.

Цей матеріал був опублікований у четвертому числі «Українського театру». А третій номер журналу – весь присвячений українській шекспіріані. 

✔️Другий Шекспірівський фестиваль. Ефект першого враження

✔️Як класичні тексти вчать нас бачити мить

15 червня

Перший фестивальний день відкрився акцією-нагадуванням про військовополонених та безвісти зниклих. Сонце, літо, Франківськ і люди з табличками «Поверніть брата з пекла». Це сильно – бачити й відчувати стількох людей, чути: ми вистоїмо, ми переможемо.

Це сильно – бачити й відчувати стількох людей, чути: ми вистоїмо, ми переможемо

Але дорогою на виставу-відкриття Romeo & Juliet настрій змінився. Загинув Юрій Феліпенко. Кольори чудового Франківська потьмяніли. Я не була із ним знайома, але знаю тих, для кого він був другом. Боляче стало по той бік слухавки: подруга не може повірити, що це трапилось. За сотні кілометрів ти відчуваєш, як серце твоєї рідної людини тріснуло.

Повертаючись до фестивалю, вже не розумієш, що робиш і чому ти тут (ця думка тримається до кінця поїздки). Я не розповідаю про Юру колегам, даю їм трохи часу на відчуття фестивальної радості.

Багато людей зібралися на виставу-відкриття, щоб наново відкрити для себе Шекспіра. Заходять в ангар, де буде вистава, з такою дитячою натхненністю. Бігають туди-сюди, від одної сцени до іншої. Хто перший – тому й цукерка, найкраще місце, найсильніші емоції.

Мені вистачило 20 хвилин, щоб побавитись. Гуляючи тут без особливих сподівань, почула слова знайомої: «І заради цього помер Юра?». Не вбачайте (або вбачайте) в цьому критику вистави. Це була рефлексія – поодинока, анонімна.

У кінці другого акту одна з акторок вийшла до глядачів і промовила: «Сьогодні помер Юра Феліпенко».

Зал завмер.

Тиша.

Оплески!

Проводжати актора аплодисментами – одна з найсильніших емоцій, які мені доводилось переживати в театрі.

Склейка.

Патіо-сцена, внутрішній дворик Івано-Франківського театру. Офіційне відкриття фестивалю. Промови, подяки, згадки про тих, кого не вистачає на цьому дійстві й про тих, про кого будемо пам’ятати. Захват, усмішки, тепло. Це місце було огорнуте теплом. Ми дивились акторську імпрезу – добре скомпоноване видовище (музика та сценічне рішення). Було театрально.

Тусня продовжувалась до останнього.

Не зосталась, пішла сама пити пиво на ратушу.

16 червня

Другий день фестивалю ще мав шлейф новини, яка зачепила всіх. Але була і якась жага до продовження. Я відмовилася від прогулянок, відсунула особисті справи і прийшла у книгарню «Сенс» на Промприладі на публічну розмову «Театр Шекспіра в романах Террі Пратчетта: магія без магів» від літературознавиці, перекладачки Євгенії Канчури.

Театр – це магія, яка змінює світ

Людей багато. Частина – не з фестивальних.

Це була доволі легка розмова на тему «магії». Євгенія зачитала цитату з книги «Віщі сестри»:

«Занурившись у незвичне, а тому дещо дратівливе мовчання, Бабуня намагалась розібрати, що там говорить пролог. Театр турбував її. Він мав власну магію, магію, непритаманну і непідконтрольну їй. Він змінював світ і стверджував, що речі влаштовано зовсім не так, як насправді. Було й дещо ще гірше. Магія театру взагалі не належала магам будь-якого штибу. Нею управляли пересічні люди, які не могли знати правил поводження з магією. Вони змінювали світ просто заради красного слівця».

Пратчетт говорить про театр як магію, яка змінює світ, пояснює лекторка.

Як людина з професії я зловила себе на думці: «Так, так, ми такі». Хвилинка гордості. Каюсь. А кому неприємно іноді відчути підтвердження своєї «магічності»?

«Як Пратчетт це робить? – продовжує кураторка. – Він бере тексти Шекспіра, вставляє їх у свої романи. Так оновлює, знімає з них сакральність і на запитання: «Коли знову стрінемося під блискавками, громами?», прозвучить відповідь: «наступного вівторка мені підходить». Комунікація відбулася. Але де ж наш трагічний пафос?»

Його не буде. Пратчетт балансує.

Під вечір – публічна лекція «Ставимо «Макбета», граємо вбивство: тиранія на сцені у XXI столітті» від професора Майкла Добсона, директора шекспірівського інституту в Стретфорді-на-Ейвоні. 

Якщо колись вам випаде нагода послухати Майкла Добсона – не вагайтеся. Це була найцікавіша лекція за весь фестиваль. Його Іронічність та ерудованість притягує.

Залишу кілька заміток:

Чому говорять, що слово «Макбет» прокляте? Бо в часи, коли цю п'єсу тільки починали ставити, в театрах були проблеми з електропостачанням, траплялися нещасні випадки – актори не бачили куди йти.

Глядачі сидять у навушниках, у яких чутно шепіт відьом

Є «Макбет» із таким театральним прийомом. Глядачі сидять у навушниках, в яких чутно акторів на сцені, а, власне, в навушниках – шепіт відьом. Виходить така дереалізація світу.

Зло, тиранія, інтеріорність, час.

«Прощавай, марний світе, і те, що в ньому наймарніше – амбіції». Версія Давенанта дарує Макбету морально повчальну смерть на сцені.

Патіо-сцена.

Гурти «Злипні» та «Глеки». Знімала гурт «Злипні», якщо не чули – раджу загуглити.

17 червня

Це був жахливий ранок. У ніч на 17 червня відбувся масштабний обстріл України. День почався з присмаком болю від особистих перепитій та новин із Києва про зруйновані будинки й життя.

Тривога у Франківську – це якийсь окремий прикол цієї подорожі. Не буду зупинятися на цьому.

Далі – презентація книги Майї Гарбузюк «Сценічні прочитання трагедії «Гамлет» В.Шекспіра у львівських театрах (1796-1997) від видання ЛНУ імені Івана Франка.

Ні. Все ж зупинюсь. Перший день – смерть Юри Феліпенка. Другий день – обстріли. Третій – памʼять про Майю Гарбузюк.

Зала заповнена густим димом синього суму. Люди усміхаються, вони ніби вже пережили цю втрату, але не зовсім. Слова перших чотирьох спікерів-українців про Майю кололи в серце дедалі сильніше.

Я не знала добре цю людину. Але цьому просторі боліло. Я відчувала цей біль шкірою. Хотілося лягти на підлогу та вдягнути навушники… Повітря ставало менше; спогади кураторів; колеги поруч; театральна спільнота з сумними обличчями; згадка про обстріли; фотографії Майї на екранах; чоловік із жінкою, які зранку дізнались, що їхнього сина більше немає, фото зруйнованого будинку; слова про культурну памʼять; відчуття, що хтось висмоктує з мене повітря; все починає темнішати, туман перетворюється на бурю; серце стукає все сильніше; панічна атака.

Вулиця.

Плитка.

Цигарка.

Вдих-видих.

15 хвилин.

Повертаюсь.

Думка вголос: «Дебільна емпатійність».

Іноземні колеги розрядили обстановку. Було радісно слухати про ті мандрівки та пригоди, що їм довелося пережити з Майєю Гарбузюк. Захотілось із нею в мандрівку.

Болить мені Іспанія. Майї боліла Україна. А мені було боляче перебувати у цьому залі. Вирвала нотатку: знайти статтю Майї Гарбузюк «Долаючи мовчання».

Завершую імперативом – бути.

«Король Лір», майстерня Артема Позняка.

Це було знущання з акторів-студентів та глядачів. Вперше за весь театральний досвід довелося піти після першої дії.

З актором, який грав байстрюка, ми говорили увечері біля патіо-сцени. Якщо він почув мої коментарі, на нас чекає звершення талановитого актора.

А чи можна позбавити режисера права мати свою майстерню?

Презентація книги «Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні» від Мейґіл Фавлер, видавництво «Родовід» у партнерстві із Центром міської історії Центрально-Східної Європи, Львів.

Упродовж презентації звучало багато запитань, порад та думок. Чому про Україну досі знають дуже мало? Як виглядає Україна? Чому українське досі російське? «Повинно бути більше контекстів про Курбаса». «Це божевілля, що так мало інформації». «Куліш та Курбас зробили щось неможливе». «Розуміти та знати історію – ось що важливо».

Слухаючи цю презентацію, думалося: знову іноземці говорять про те, що швидких дій не буде; в них є час, якого в нас немає; там відбувається все повільніше. Не в образу Мейґл.

Усі ці монологи закінчуються голосом у голові: нам, українцям, треба переписати історію; нам знадобиться багато часу та людей, щоб змінити ставлення до України; нам треба виправити помилки минулого й теперішнього; нам треба поспішати.

Файна нотатка: наступна книга від Мейґл буде про українських жінок у театрі, почнеться з Марії Заньковецької.

Фінал: Курбасом не єдиним.

«Макбет» театру Франка, Київ.

Виставу затримують на добрих хвилин 30, але люди чекають, ніби знають, що це того вартує (може це така думка про всі київські театри).

Франківськ не одразу прийняв київського Франка

Франківськ не одразу приймає київського Франка, перші 15 хвилин вистави чутно, як дзвенять телефони, тривога на Одещині, церковний дзвін. Повний зал споглядає дійство на сцені, деякі глядачі навіть не кліпають.

А мені «пощастило» – на моєму острівку зали то дитина знудиться, то телефони задзвенять, то спалах спрацює, то сидіння заскрипить. Важко втримати концентрацію.

Довгі, довгі, довгі оплески в кінці.

Позаду ридає дівчина.

Як зомбі, всі плескають у ритм.

Коментар підлітків 15–16 років: «А ця вистава краща, ніж «Конотопська відьма».

Патіо-сцена.

dj oles – сорі, розбалувана київськими та іноземними діджеями, але пиво на розлив було смачне.

18 червня

Після 17-го тяжко було продовжувати, але в якийсь момент захотілось, щоб фестиваль занурював далі у свої надра (ця думка була одноденна).

Ранок починається з публічної лекції «Знаменита пʼєса, можу запевнити, і дуже весела»: найкращий Шекспір, який існує?» від Анни Ковальче-Павлик, докторки наук з Лодзі.

Спокійна розмова, чітка, з лаконічними жартами від кураторки, які спрацьовують більше на іноземців, ніж на українців. І річ не в труднощах перекладу.

Лекторка чомусь дуже мила із цим пультом перемикання презентації.

«Ми не обовʼязково маємо любити свій продакшн», – нагадування від Анни Ковальче-Павлик для діячів культури.

Люди з аутичними розладами грають «Гамлета»

Зачепив тизер інклюзивного театру. Люди з аутичними розладами грають «Гамлета». Захотілося в інтернеті пошукати більше про такі театри.

Звучить історія про «Ромео і Джульєтту», де у фіналі гепі-енд. Смішно уявляти, як у них все добре: одруження, діти, щаслива Шекспірівська історія.

Розмовляючи з колегами після лекції, доходимо висновку, що їхнє покоління театрознавців учили краще. Нас уже не вчили того, про що була лекція.

«Король Лір» від театру-студії переселенців «УЖіК», режисера Вʼячеслава Єгорова в ляльковому театрі.

Це дійство змусило мене щиро й по-доброму сміятись. Хоч багато хто заснув. Але на задньому ряду три гієни – я, колега та київський режисер – отримали гротескний імпульс гарного настрою, що іноді визирав із тиші в залі назовні. Хочу перепросити в акторів й подякувати за настрій.

«Комедія помилок» від Одеського театру Василька, режисер Роман Федосеєв.

Підслухані коментарі:

«Усов!».

«Воно якесь без сюжету».

«Така прекрасна в них мова».

«Ну, всі вже знають текст, не цікаво».

«А ви одразу розгадали, хто є хто? Я от не одразу».

«Жива музика – то гарно».

Овації на початку та в кінці.

Казка казкою.

Патіо-сцена.

Mind Blowing Orchestra та LaBlur.

Пиво на розлив – досі найкраще рішення.

На лавках поряд більше життя, ніж усередині. Закономірність.

19 червня

Контраст буття на фестивалі – це йти зранку на каву з думками про наступну лекцію. Сісти за столик у кафе, побачити жінку, яка змінює квіти біля банера про свого загиблого чоловіка. Головченко Юрій Петрович, солдат 10-ї окремої гірської штурмової бригади загинув у Луганській області від кулі ворожого снайпера 13 жовтня 2017 року.

На межі.

Постійно на межі.

Цей фестиваль вже пережив багато втрат.

До жінки підходить військовий. Трохи допомагає, вислуховує, підтримує. Вони усміхаються одне одному й розходяться. Чомусь чуттєво було бачити, що вона принесла не тільки штучні, а й живі квіти – нарциси, білі з жовтою серединкою.

Потім у мене перемикається трек. Іти щодня по цій алеї загиблих на фестиваль – це щось, до чого, слава Богу, не звикаєш, але й менше боліти не перестає.

Ви знали, що шекспірознавці працюють у медах та політехах?

Починається пітчинґ-панель «Вільям Шекспір і англійська ренесансна драма на сучасній українській сцені: quo vadis?» від Дар'ї Москвітіної.

Почула її коментар перед початком: «1,5 годинки позору й можна йти бухати».

Позору не було. Навпаки, їй вдалося створити діалог серед людей. Сподобався інтерактив, де учасники голосують за те, яка вистава Шекспіра має бути в кожному театрі.

Ви знали, що шекспірознавці працюють у медах та політехах? Потішна деталь.

Трохи статистики від кураторки й можна зрозуміти, що в Україні більшість режисерів ставлять тільки гучні роботи Шекспіра. Дарʼя розповідає про інші п'єси, які є в українському перекладі: «Генріх V», «Як вам це сподобається», «Міра за міру», «Юлій Цезар». Є над чим подумати. Українські режисери, цей список для вас.

«Річард III». Закарпатський український музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.

Я була зла після цієї вистави, але глядач реагував добре. Сміялись, підтримували та подарували акторам довгі й гучні оплески.

Патіо-сцена.

Стендап.

Пропустила.

20 червня

Нічого не писала, слухала.

Загальне враження: Шекспірівському фестивалю – бути!

Ми, українська культурна театральна спільнота, гарно говоримо про Шекспіра (не іронічно), але досі не навчилися його ставити.

Останній коментар буде від засновника проєкту «Театральна риболовля» Сергія Винниченка: «Невже журнал «Український театр» досі не знайшов свою аудиторію?»

Залишу це питання риторичним, Сергію.

Цитата

«Фестивалі потрібні для культури й важливі для театру. Це питання контексту. Ти бачиш інші роботи, бачиш свої роботи в контексті інших. Це дає можливість виокремити якісне. Театр дає, провокує щось у тобі. Будь-яка постановка – це пошук театру, бо його не існує поза виставою. Це ж навіть не кіно. Для мене кожного разу – це пошук театру. І з Шекспіром його шукати дуже цікаво»

Дмитро Богомазов, режисер