Другий Шекспірівський фестиваль. Ефект першого враження

23 квітня у світі відзначають день Вільяма Шекспіра – англійського драматурга й поета.

Вважається, що Шекспір народився 23 квітня 1564 року в Стратфорді-на-Ейвоні. Хоча точна дата його появи на світ невідома. Церковні записи свідчать, що його хрестили 26 числа. А 23 квітня 1616-го – у той самий день через 52 роки – він пішов у засвіти.

Тож сьогодні – 462 роки з дня народження Шекспіра. І 410 – з дня смерті.

У червні 2025-го в Івано-Франківську відбувся Другий український Шекспірівський фестиваль. Наші авторки – Ірина Буланенко, Єва Нечипоренко та Ірина Голіздра – вели щоденник фестивалю. У ньому – і про інтелектуальні дискусії, і про панічні атаки та біль, який неможливо приховати. Це три погляди на одну подію. Про те, як класика допомагає нам пам’ятати своє і триматися за життя. Бо сьогодні «бути» – наш найголовніший виклик.

Цей матеріал був опублікований у четвертому числі «Українського театру». А третій номер журналу – весь присвячений українській шекспіріані. 

✔️Між аплодисментами та некрологами. Щоденник присутності й синього суму

✔️Як класичні тексти вчать нас бачити мить

Я вперше була на театральній події такого масштабу – Другому українському Шекспірівському фестивалі в Івано-Франківську, що відбувся з 15 по 20 червня 2025 року.

Організатори визначили кілька місць для проживання гостей фесту. Ми з колегами з редакції оселилися в Івано-Франківській семінарії на вулиці Василіянок. Цій будівлі – 118 років: високі стелі, грубі стіни й легкий запах ладану в коридорах та кімнатах. Біля чергового на першому поверсі для нас були приготовані шопери з фестивальним мерчем і квитками на всі програмні покази.

15 червня

Запізнююся. Біжу на Промприлад – одне з найстаріших підприємств у центрі Івано-Франківська, засноване 1905 року. Тепер тут інноваційний центр. О 17:00 має розпочатися вистава Івано-Франківського драмтеатру Romeo & Juliet. Вона відкриває фестиваль.  

Спекотно. У дворику колишнього заводу люди чекають на початок імпрези. Гуртуються, спілкуються. Тут можна побачити відомих людей. Ось міський голова Івано-Франківська Руслан Марцинків та його дружина фотографуються з письменницею Марією Матіос. Там – народний депутат Микола Княжицький, шекспірознавиця й перекладачка Дар'я Москвітіна, телеведуча Світлана Леонтьєва, британський шекспірознавець Майкл Добсон.

Переобладнаний заводський цех пасує жанру вистави – постапокаліптична драма

Глядачів запрошують до простору, де відбуватиметься вистава. Це переобладнаний заводський цех. Він пасує жанру цієї вистави – постапокаліптична драма за трагедією Шекспіра.

А далі відбувається щось неймовірне. Одночасно хаотичне й добре організоване, насичено-музичне, брутальне, надривне. Вистава йде почергово у різних кутках ангара. Глядачі переходять з однієї локації до іншої, то сідають на лави попід стінами, то усім кагалом сунуть в інший бік. Переміщенням публіки керують монахи-францисканці в чорних туніках із каптурами – спрямовують, звільняють місце для декорацій чи убезпечують глядачів від руху гігантського крана. Цех-зал перетворюється то на лазню, де голяка купаються Ромео (Олег Панас) з другом Меркуціо (Іван Бліндар), то на спортзал, де чоловіки качають м'язи, то ринг-клітку для боїв без правил. Тут сновигають богині помсти – еринії, грають музиканти, по рейках їздить вагонетка, блимає світломузика й починається дискотека. Няня – ефектна брюнетка у сукні з глибоким декольте, яка говорить із німецьким акцентом (Ольга Комановська), – роздає глядачам пластикові стаканчики й розливає в них вино. Червоне, напівсолодке. Персонажі курять, й іноді серед цього калейдоскопу любові, смерті, сексуальності й ніжності чується запах марихуани. Мабуть, здалося.  

Коли Тібальт (Юрій Вихованець) вбиває Меркуціо, а охоплений гнівом Ромео мститься за друга й убиває Тібальта, на Промприлад заїжджає вантажівка. На неї кладуть тіла «мерців». Катафалк повільно рухається вулицями міста – аж до драмтеатру, а за ним їде похоронна процесія з глядачів.

Друга частина вистави відбуватиметься на сцені підвалу. У постановці, крім названих, зіграли Інна Бевза, Олексій Гнатковський, Андрій Мельник, Роман Луцький, Ігор Захарчук, Мирослава Полатайко.

На Промприлад заїжджає вантажівка. На неї кладуть тіла

Romeo & Juliet – вистава 2021 року. 2 грудня 2025-го Івано-Франківський драмтеатр відіграв останній показ на Промприладі.

Увечері фестиваль урочисто відкривають на патіо-сцені у внутрішньому дворику театру. Тут у подальші дні триватимуть музичні та комедійні вечірки.

16 червня

Майкл Добсон, директор Шекспірівського інституту в Стретфорді-на-Ейвоні, професор шекспірознавства в Бірмінгемському університеті, читає лекцію «Ставимо «Макбет», граємо вбивство: тиранія на сцені у XXI столітті».

Каже, для багатьох режисерів «Макбет» Шекспіра – це релігійна п'єса. Але в ній ідеться про зло, тиранію й час. Розповідає про постановки різних років у Британії.

Вистава режисерки Люсі Белі (Lucy Bailey), яка у 2010 році поставила «Макбета» в театрі «Глобус» у Лондоні, запам'яталася великою кількістю бутафорської крові та зображенням насильства. У глядацькому залі було натягнуте полотно з отворами, над цією тканиною стирчали голови глядачів.

Вона казала: «Я хочу, щоб глядачі відчули: Макбет – у пеклі», цитує режисерку Добсон.

«Макбет» Кеннета Брана (Kenneth Branagh) 2013 року зіграли в недіючій церкві Святого Петра в Манчестері. Брана сам виконав роль Макбета, а Леді Макбет – Алекс Кінгстон. Його вистава – реалістична. Центральний прохід у церкві, де відбувається дія, був засипаний багнюкою, що символізувало поле бою. Відьми нагадували демонів.

«Це було зло з великої літери», – каже про них лектор.

Згадує «Макбета» Саймона Годвіна (Simon Godwin) 2023 року, в якому зіграли Рейф Файн та Індіра Варма. Виставу показували в індустріальних складських приміщеннях у Ліверпулі, Единбурзі, Лондоні. Макбет у ній – сучасний генерал, який стає диктатором. А відьми постають в образах біженок у поношеному, мішкуватому одязі. Їхня «магія» виглядає не як чаклунство, а як думка людей, які бачили багато і знають, до чого призводить диктатура.

Майкл Добсон зізнається, що це його улюблена постановка. Глядачі до того, як сісти у крісла, проходили довгим, похмурим коридором, що нагадував зруйноване війною місто зі згорілими автомобілями.

«Магія» відьом виглядає не як чаклунство, а як думка людей, які знають, до чого призводить диктатура

Тема диктатури зчитується й у постановці 2007 року Руперта Гульда (Rupert Goold), де головну роль виконує Патрік Стюарт. Його Макбет подібний на Сталіна. А відьми – польові медсестри у формі часів Другої світової, які в умовах тотальної війни стають ангелами смерті. Добсон пригадує епізод цієї постановки: «Макбет сидить спиною до глядачів, а привид Банко йде до нього по банкетному столу».

2024 року режисер Макс Вебстер (Max Webster) поставив «Макбета» у лондонському театрі Donmar Warehouse. Це мінімалістична монохромна вистава. Глядачі дивилися її в навушниках. Завдяки спеціальним мікрофонам на сцені, чули кожен шепіт, подих або звук ножа так, ніби актори стоять у них за спиною. Макбета зіграв Девід Теннант. Леді Макбет – Куш Джамбо.

Ще одна знакова, на думку Майкла Добсона, річ – вистава 2018 року Полі Фіндлей (Polly Findlay) у Королівському Шекспірівському театрі. Головну роль виконав Крістофер Екклстон, а Леді Макбет зіграла Ніам К'юсак. Основою своєї постановки режисерка зробила час. Коли Макбет убиває короля Дункана, на табло над сценою вмикається лічильник, що відраховує 2 години, 00 хвилин і 00 секунд до загибелі головного героя.

«Убивство Дункана затягує в лещата провини, від якої вони намагаються втекти через нові й нові вбивства», – каже Добсон.

Наостанок зауважує, що відьми – це частина української традиції. І що він із нетерпінням чекає завтрашньої вистави – «Макбета» столичного театру Франка.

Бурлескний Малькольм – це своєрідний омаж до Леся Курбаса

Пізніше Майкл Добсон у коментарі для «Українського театру» поділиться враженням від постановки Івана Уривського:

«Я в захваті від цього «Макбета». Сподобалося, як скоротили текст, як використали образи й від чого відмовилися. Помітив, що були люди, які вже за кілька хвилин вирішили: «Це не той «Макбет», якого я очікував», і залишили театр. Але це був «Макбет», якого я дуже радий побачити. І, звісно, був у захваті від відьом, тобто цих відьомських екранів.

Я великий шанувальник швейцарського скульптора Жана Танґлі, який спеціалізувався на таких таємничих машинах, які проявляли чуттєвість. Двозначність щодо того, чи то екрани зчитували свідомість Макбета, а потім вкладали йому щось у голову через штучний інтелект, чи на нього впливав інтернет – спрацювала блискуче. Було цікаво за цим спостерігати. Начебто все досить просто, але настільки складно у виконанні. І я ніколи не бачив такого чудового Флеанса – того маленького хлопчика. Сподобався й бурлескний Малькольм – як своєрідний омаж до Леся Курбаса. Я дуже добре провів вечір. Щиро дякую».  

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто домінує у «Макбеті»: технології vs актори

17 червня

У фоє драмтеатру – презентація книги Майї Гарбузюк «Сценічні прочитання трагедії «Гамлет» В. Шекспіра у львівських театрах (1796-1997)».

«Працювати над текстом автора, коли ти не можеш порадитися з ним, – надзвичайно складно. Я завжди ставила собі запитання: чи це правильно, чи це сподобалося б мамі, – каже її дочка Софія Гарбузюк, перекладачка, директорка Благодійного фонду імені Майї Гарбузюк. Говорить із ледь помітною усмішкою на обличчі. – Вдячна команді, яка працювала над монографією. Трепетно, сумно і щасливо презентувати цю книгу у Франківську, на Шекспірівському фестивалі, за який Майя Володимирівна дуже вболівала».

«У цій книжці є джерелознавче начало, але вона не нудна. Майя Володимирівна була доброю оповідачкою…., – театрознавець, головний редактор журналу «Просценіум» Роман Лаврентій починає говорити емоційніше й швидше. Його просять не поспішати – перекладачі не встигають. – Майя Гарбузюк могла сухий науковий факт так гарно розказати, що його було легко уявити. Але вона пише не просто ще одну історію, а замахується на світоглядні речі. Показує, що наша історія перекручена, переписана колонізаторами, а нам треба її відчистити, подивитися на неї своїми очима».  

Наша історія переписана колонізаторами. Нам треба її відчистити

«Про Майю Гарбузюк складно говорити у минулому часі, – каже Наталія Торкут, керівниця Українського шекспірівського центру. – Можливо тому на її фотографії у цій книжці немає традиційної чорної рамки.

Чому ця книга важлива? Ми переживаємо один із найскладніших періодів національної історії. Гамлетівське питання – бути чи не бути – для нас не риторика, а імператив: бути. А щоб бути українцями на своїй землі, маємо зміцнювати національну ідентичність, культурну пам'ять. Книжка Майї Гарбузюк оприявнює зв'язок нашої історії з нашою сучасністю.

В іспанського інтелектуала Хосе Ортеги-і-Ґассета є така цитата: «Болить мені Іспанія». Так Майї Гарбузюк боліла Україна. Історію української шекспіріани довго подавали як результат благодійного впливу російської культури. Мовляв, завдяки російським перекладам, російському театру українці так глибоко розуміють Шекспіра. Майя Гарбузюк кинула виклик цій усталеній думці. Працювала в польських, львівських архівах. Так заповнила білі плями на мапі української шекспіріани та змогла переконливо показати, що ми маємо свою історію, до творення якої були долучені польська, німецька, українська мови».

Майкл Добсон вслухається в переклад, злегка киває головою. Шекспірознавиця, професорка Вустерського університету Ніколета Чінпоеш задумливо усміхається.

«Майю Гарбузюк не потрібно було знати довго, щоб полюбити. Вона була напрочуд цілісною людиною: ви одразу бачили її справжню суть, яка з кожною новою зустріччю ставала лише глибшою, сильнішою та кращою, – каже Майкл Добсон. – Майя була дипломаткою й мисткинею, чиє бачення об’єднувало різні види мистецтва.

Мені пощастило потрапити до України у 2018 році. У Львові я побачив історію Гамлета не на папері, а в 3D-форматі – під час прогулянки містом. Це було неймовірне відчуття: Львів, який був Леополісом, Лембергом, досі зберігає у своїх стінах тіні минулого. І серед цих привидів старого міста блукають численні привиди Гамлета. Ми часто сприймаємо цю п’єсу як історію про націю, яка бореться за своє становлення. І на тих вулицях, через постійний діалог перекладів та ідей, виник унікальний український Гамлет. Те, як ця шекспірівська історія допомогла українській ідентичності знайти свій голос і відбутися, справляє неймовірне враження».

На вулицях Львова, через діалог перекладів та ідей, виник унікальний український Гамлет

«Я згадую подорож Майї Гарбузюк та Наталії Торкут з України до Великої Британії. Вони зупинилися у Варшаві, і я мала честь приймати їх. Менш як за 24 години Майя змінила всесвіт кожного з нас, – згадує Ніколета Чінпоеш. – Протягом доби у нас були квитки на виставу Рози Саркісян у Варшаві. А після дискусії про «Гамлета», Майя просто підняла слухавку і сказала: «Ви мусите побачити це». Вийшла з кимось поговорити телефоном. З’ясувалося, що за ці кілька хвилин вона організувала мій візит до Івано-Франківська, узгодивши з Ростиславом Держипільським дати, коли йтиме «Ромео і Джульєтта». Так у травні 2023-го я вирушила до Івано-Франківська. Не без хвилювання, але мене заспокоював приклад Майї: я думала, якщо можна приїхати з Франківська до Варшави, то чому не можна поїхати з Варшави до Франківська?

Майя намагалася пояснити, що саме відбувається у франківській постановці «Ромео і Джульєтти». Я ставила нудні запитання дослідника, який бачив десятки версій цієї п’єси. Пам’ятаю, як Майя та Ростислав врешті не витримали: «Ви просто маєте це побачити». Це була єдина відповідь на всі мої «як» і «чому».

Після вистави ми вели палкі дискусії про те, що сьогодні означає бути критиком чи істориком театру. Говорили про Шекспірівський фестиваль. В Україні з Шекспіром відбувалося щось надзвичайне, про що решта світу просто мусила дізнатися. Я впевнена, ми ще не раз повертатимемося до планів та ідей Майї Гарбузюк, адже ми зобов’язані продовжувати розповідати її історію».

18 червня

Оцінка вистави не стосується вподобань. Критику може не подобатися постановка, але він оцінює – як це зроблено і чи воно працює. Теза з лекції польської шекспірознавиці з Лодзі Анни Ковальче-Павлик.

20 червня

Крайній день фестивалю. Ірина Чужинова, його програмна директорка, розповідає, як український театр використовував Шекспіра для осмислення революцій, війни та національної ідентичності протягом останніх 20 років.

«Шекспір дозволяє пояснювати, що з нами відбувається. Нам потрібен його пафос, щоб розповісти про наші травми. Шекспір на українській сцені в більшості випадків з'являється з якоїсь причини – більш вагомої, ніж урізноманітнення репертуару.

Нам потрібен пафос Шекспіра, щоб розповісти про наші травми

У 2006 році в Києві було щонайменше п'ять постановок «Ромео і Джульєтти». Театри в такий спосіб побудували контрнаратив політичній кампанії Віктора Януковича про існування двох Україн. «Ромео і Джульєтта» закінчуються тим, що діти гинуть. І сім'ї усвідомлюють, що треба об'єднуватися. Те саме відбулося з нами усіма. Герої Небесної сотні загинули, й навколо цієї трагедії об'єдналася нація.

Після 2014-го, коли стало очевидно, що Росія – ворог, проти якого треба об'єднуватися, на українській сцені з'являється новий герой – Гамлет. Він приходить, щоб знову ж таки проговорити питання, які залишилися непроговореними, й наголосити, що боротьба триває».

Після 2022-го, каже Ірина Чужинова, настав час Отелло:

«У 2024-му в театрі Лесі Українки в Києві з'являється «Отелло» Давида Петросяна. Дії відбуваються на кораблі, вітрила якого порвані. Ця вистава – про повоєнний простір, в якому ми всі намагаємося зрозуміти, що з нами сталося».

8

вистав показали наживо під час Другого Шекспірівського фестивалю театри з Івано-Франківська, Києва, Ужгорода, Одеси. Була постановка й Луганського театру, який працював у Сумах, а нині переїхав до Києва