Як класичні тексти вчать нас бачити мить

23 квітня у світі відзначають день Вільяма Шекспіра – англійського драматурга й поета.

Вважається, що Шекспір народився 23 квітня 1564 року в Стратфорді-на-Ейвоні. Хоча точна дата його появи на світ невідома. Церковні записи свідчать, що його хрестили 26 числа. А 23 квітня 1616-го – у той самий день через 52 роки – він пішов у засвіти.

Тож сьогодні – 462 роки з дня народження Шекспіра. І 410 – з дня смерті.

У червні 2025-го в Івано-Франківську відбувся Другий український Шекспірівський фестиваль. Наші авторки – Ірина Буланенко, Єва Нечипоренко та Ірина Голіздра – вели щоденник фестивалю. У ньому – і про інтелектуальні дискусії, і про панічні атаки та біль, який неможливо приховати. Це три погляди на одну подію. Про те, як класика допомагає нам пам’ятати своє і триматися за життя. Бо сьогодні «бути» – наш найголовніший виклик.

Цей матеріал був опублікований у четвертому числі «Українського театру». А третій номер журналу – весь присвячений українській шекспіріані. 

✔️Другий Шекспірівський фестиваль. Ефект першого враження

✔️Між аплодисментами та некрологами. Щоденник присутності й синього суму

16 червня

Франківськ. Другий день Шекспірівського фестивалю. Понеділок, дев’ята ранку. Місто ще не розігрілося, але вже ворушиться. На перехрестях клацають світлофори, маршрутки тарахкотять, вибиваючи ритм буденного життя. В повітрі — ще трохи ночі, легкої прохолоди, що тримається в затінках. Вулицями снують перехожі – хтось із хрумким круасаном, хтось — із похмурим обличчям і в навушниках.

Біля театру – тихо. А на Промприладі вже пульсує життя. Тут стартує театрознавча школа. Вікна відчинені, у залі пахне кавою, роздруківками й нетерпінням. Молоді критики, театрознавці, студенти, актори – зосереджені, з блиском в очах. Хтось уперше на такому масштабному дійстві, хтось – із досвідом. Усі шукають нового погляду на Шекспіра. У кутку колеги сміються з жарту про «Гамлета з Прилук». Лекція ще не почалася, але атмосфера тремтить, як перед виставою.

Ближче до обіду до театру підтягуються знайомі силуети. Не глядачі, ще ні. Режисери з наплічниками, критики з програмками, актори у фестивальних футболках. Всередині театру – прохолода, напівтемрява, очікування.

Світло з вікон падає м’якими плямами на підлогу фоє. За журнальним столиком театрознавиця Ганна Веселовська. Починає лекцію: не читає, веде розмову. Йдеться про 1920-ті, авангард і Шекспіра. Про те, як геометрія, костюми й рухи тіл стали новою мовою для давніх текстів. На екрані – старі світлини. Чути, як у залі шарудять сторінки записників, як хтось ковтає слину. Бо це не просто цікаво – це несподівано.

«Авангард… примушує Шекспіра говорити про нас тепер», – каже Ганна Веселовська.

Після обіду – вистава в малому залі. Вхід до нього – як у підземну капсулу. Тут трохи затхле повітря, з домішками деревини, пилу, тканини. Починається вистава «Як стихне шуру-буря зла» Київського театру на Подолі. Акторки на сцені ще до дзвінка. Вони вже там – у вересні 1920 року, на кухні, між тривогою і звичайним життям. Глядачі – зовсім поруч, майже всередині.

Немає звичних театральних ламп – лише простір і жінки

Сцена тиха, немає звичних театральних ламп – лише простір і жінки. Їхні репліки – буденні, майже випадкові фрази. Але в них – уся нервова система часу. Сміх, спогади, їжа, репетиція. Один вечір – і вся історія виживання мистецтва посеред розрухи.

На передостанньому ряду – дівчинка, років шести, з пляшечкою «Фанти». Спершу намагається розібратися: хто ці жінки на сцені й чому всі навколо знімають їх на телефон? Просить у мами камеру, починає знімати. Та за кілька хвилин втомлюється, робить ковток напою й питає: «Мамо, а скоро закінчиться?» – тихо, без вередування. І так ще раз, і ще. Вона не ниє, не проситься додому, просто присутність тут для неї теж стає формою участі. І ця присутність нагадує, що театр – живий, коли його дивляться навіть діти.

Фінал. Поклони. Керівник театру Богдан Бенюк виходить до глядачів. Голос спокійний, глибокий. Розповідає про загибель Юрія Феліпенка – актора, який став воїном. Зал завмер. Усі запахи, звуки, погляди – в одну точку. У біль.

«Десь рік тому він зайшов до мого кабінету і сказав: «Я йду до військкомату». І попросив вибачення, бо розумів, що зайнятий у багатьох виставах. Я йому сказав: «Юро, я маю стати перед тобою на коліна. Бо ти робиш вчинок, на який не кожен здатен», – згадує Богдан Бенюк.

Хвилина мовчання.

Бенюк розповідає про майбутні гастролі цієї вистави у Нью-Йорку. Каже про глядачів, які сьогодні були «уважні, як у храмі». І про «Будьмо уважні». Бо це, мабуть, і є головне – бути уважним до життя. До втрат. До миті.

Увечері буде ще один показ цієї вистави.

Її режисер Річард Нельсон, до речі, пише нову п’єсу. Про Лесю Українку.

Ввечері у фоє театру шекспірівський вайб запалює один із найавторитетніших шекспірознавців сучасності – Майкл Добсон, директор Шекспірівського інституту в Стретфорді-на-Ейвоні. Його лекція: «Ставимо «Макбета», граємо вбивство: тиранія на сцені у XXI столітті».

Добсон з’являється завчасу, у вишиванці з тонким сіро-блакитним орнаментом. Чекає, поки добіжать останні слухачі. Він зосереджений. І по-справжньому захоплений українським театром. Це його третій візит до України.

Сцена як поле бою, режисер як хронікер катастроф

Розповідає про «Макбета» як політичну метафору. У центрі – вистави, де персонаж стає приводом для глибших роздумів: постановка Курбаса 1920 року, інтерпретації на тлі повномасштабної війни. Сцена як поле бою, режисер як хронікер катастроф.

Глядачі, хоч подумки вже трохи за вечерею, слухають. Добсон легко іронізує, викликаючи усмішки і здивування. Особливо коли розповідає, як «Макбет» сформував канонічне зображення відьом і привидів, а заодно започаткував готику як естетику страху.

«А готика, як знає кожен добрий фройдист, це повернення витісненого, – пояснює. – Чи то привид Банко, чи пляма крові на руці леді Макбет – усе це символи мертвого минулого, що проривається в теперішнє і хапає його за горло».

Згадує постановку Саймона Годвіна: похмуру, тривожну, занурювальну не спецефектами, а простором. Щоб потрапити в залу, глядач проходив через коридори інсталяцій – реалістичних, без магії, фентезі, але з тим жахом, який ми бачимо з 2022 року.

«Це була вистава без пафосу, але з поезією прокляття. Історична правда страшніша за п’єсу. Ми змогли витіснити війну з Європи у 1945-му, але вона повернулась, – каже. – У цій версії «Макбета» ніхто не врятований. Режим, що встановлюється наприкінці, – маріонетковий. Єдина надія – у нашій здатності, сидячи в залі, вхопитися за відчуття, що ця катастрофа ще має сенс».

На завершення Майкл Добсон мимохідь згадує, що у Солсбері встановлено перший сонячний годинник із цитатою з Шекспіра. 1749 рік. Автор Джеймс Гарріс. Малий артефакт великої присутності.

Шекспір – не про минуле. Він тут: в архетипах і символах, проростає в театрі, у лекціях, у присутності.

Фоє наповнене словами й легким міксом вечірніх парфумів з ароматом лаванди та ледь вловним запахом морозива. Погляди слухачів – ніби трохи заворожені. Щось із цієї готики справді повернулося.

17 червня

Вночі – тривоги, вдень – Лір & Макбет

«А я спала, як немовля. Пишуть, у Києві всю ніч гупало», – жінка за сусіднім столиком у готелі розмішує цукор у чашці.

По всій країні цієї ночі гули сирени. У повітрі – “шахеди” й ракети, які в шекспірівському сюжеті можна було б назвати передвісниками катастрофи. У Франківську теж була тривога, але її не всі чули: хтось спав після довгого фестивального дня, хтось прогорнув телеграм і перевернувся на другий бік. А в чатах тим часом стрічка, що радше нагадує фінал «Макбета»: темрява, попіл і обірвані голоси.

Близько 11 ранку. Вулиця Незалежності. Напівшквальний вітер, чорні хмари котяться звідусіль, от-от піде дощ. Хтось кутається в шарфи, тягнучи валізи, хтось поспішає до театру, а хтось гріє руки об філіжанку кави. На головній вулиці міста – десятки портретів. Хлопці усміхнені, у формі. Багато загинули на Донеччині.

Поки обговорюємо плани на день, вітер, здається, готовий віднести нас просто до театру

Рятуємося від вітру у «Львівській майстерні шоколаду». Беремо два легкі коктейлі з цитринами. Поки обговорюємо плани на третій фестивальний день – презентації книжок, акторський склад у «Макбеті» – вітер, здається, готовий віднести нас просто до театру. За кілька кроків бачимо знайомі обличчя – гості прямують на особливу подію.

У Франківському драмтеатрі презентація монографії «Сценічні прочитання трагедії «Гамлет» В. Шекспіра у львівських театрах (1796–1997)» авторства Майї Гарбузюк. Тепло і щиро. У залі – її друзі, колеги, родина. На екрані – фото з різних періодів життя: викладачка, дослідниця, організаторка, подруга. І обличчя з «візантійського етапу» – з тонкими іронічними окулярами й загадковою усмішкою.

Серед спікерів – її донька Софія, шекспірознавці Майкл Добсон, Наталія Торкут, Ніколета Чінпоеш.

«Ми з самого початку знали, що хочемо видати мамину монографію. Це було її бажання, – каже Софія Гарбузюк. – Вона хотіла, щоб ця книжка була не схожа на інші – без «актуальності дослідження» й інших академічних кліше. Вона весь час удосконалювала цей текст. І коли Франківський театр запропонував презентувати його саме тут, на фестивалі, ми зрозуміли – час».

Це справді особливе місце. Майя Гарбузюк вірила в Шекспірівський фестиваль, в енергію Франківська, в людей, які його творять. Тут для неї все з’єднувалося: сцена, думка, український контекст і світова перспектива.

Це був найінтенсивніший курс з українського театру

Майкл Добсон згадує: «Майя ввела мене в український театр за три дні. Ми дивилися вистави, спілкувалися з Ростиславом Держипільським, планували. Це був найінтенсивніший курс з українського театру у моєму житті. Вона була дослідницею і дипломаткою. Привезла ляльку «Гамлета» зі львівської постановки до британського парламенту. Це був жест, метафора, міст – між країнами, між сценами, між нами. І, здається, вона й досі тут. Незримо присутня в залі, з тією ж усмішкою, яка знала більше, ніж казала. Не треба було знати її довго, щоб полюбити назавжди», – підсумовує він.

Денна вистава. У залі – задуха. На сцені «Король Лір» режисера Артема Позняка. Молоді актори, ще трохи вуличні, ще трохи академічні. Деякі – з досвідом і внутрішнім жаром, інші – беруть фактурою, високими вилицями, плащами, рухами з TikTok-епохи.

Сценографія – модерна: стовпи світла, метал, натяки на ЛГБТ-лінію, оголені тіла крізь тіні та піну дим-машини. Класичний текст Шекспіра ледь пробивається.

Дмитро Богомазов пошепки, але чітко каже: «Ростиславе, попроси вимкнути кондиціонер». І всі тепер знають, що Держипільський – десь поруч.

Антракт декого рятує: ті, хто сидить на приставних стільцях, уже навряд чи повернеться на другу дію. У вузькому проході – шурхіт, дехто шукає каву або сідає на підлогу біля розеток. Шепочуть:

«Цікаво, але затягнуто».

«Хороша молодь, але конфлікту немає».

«А мені сподобалась королева – яскрава».

Тим часом у фоє збираються гості. За пів години стартує презентація перекладу книги «Бомонд на краю імперії» Мейґіл Фавлер. Авторка ще на виставі. Глядачі купують її книгу, а також черговий номер «Українського театру» – картки, готівка, всі кейси працюють.

Стає світліше. Серед перших із зали виходить Мейгіл із програмкою, рішучим кроком прямує до поціновувачів: говорити про український авангард 1920-х, про радянську гомогенізацію і про те, як театр лишається полем боротьби між державою, свободою й уявою.

Цитата

«Шекспірівські фестивалі концентрують увагу на театральних інтерпретаціях Шекспіра. Вони дуже різноманітні, там є всякі форми театру. Тут немає такого різноманіття театральних вистав, може навіть одноманіття. Але є спроба повернути шекспірівську оптику на щось інше – масштабне представлення Шекспіра або чогось через Шекспіра. І, власне, це фішка цього фестивалю. Мені здається, вона працює»

Ганна Веселовська, театрознавиця