Рахунок за любов

Довга присутність вистави в репертуарі театру, як на мене, найчесніше свідчення якості сценічного твору. У столичному театральному просторі можна знайти чимало постановок-довгожителів, я ж зупинюсь на десятилітній історії вистави «Замовляю любов» за п’єсою Тетяни Іващенко в Київському театрі на Подолі.

Тетяна Іващенко – драматургиня з солідною історією втілень своїх п’єс в українських театрах. І «Замовляю любов» поставлена на кількох сценах, але от театр на Подолі з цією виставою – своєрідний рекордсмен. На тлі сучасних світових скандалів з сексуальними підтекстами інтрига п’єси Іващенко про спокусу замовити собі чоловіка у фірмі інтимних послуг виглядає зовсім невинною. Тим більше, що авторка не зосереджена на конкретиці пікантного моменту й робить сюжет про бажання головної героїні знайти собі мужчину – метафорою устремління жінок до щастя, сподівання на зустріч з принцом на білому коні, вірою у щастя. Недарма авторка дає своїй героїні ім’я Віра.

За роки свого сценічного життя вистава «Замовляю любов» входила в резонанс з перемінами часу, вібрувала враженнями, слідкувала за реакцією глядачів, набираючи від того інших чуттєвостей, нових нюансів, несподіваних емоційних сенсів. Все це не порушувало хід сюжету, а лише збагачувало новітнім відчуттям моменту й надавало історії об’єму душевності й емпатичної щирості. Час «розмивав» межі жанру, іноді все зовсім не виглядало комедійно, і крізь силует трагікомедії проступали відчутні риси драми.

Любов чи обман? Для багатьох це питання – на рівні шекспірівського «Бути чи не бути?»

Проблематика п’єси не нова, але вічна, можливо, тому й ця вистава так довго йде на аншлагах. Любов чи обман? Для багатьох це питання – на рівні шекспірівського «Бути чи не бути?»

Виставу створила потужна постановча група – режисер та автор музичного рішення Сергій Павлюк, сценограф Сергій Ридванецький, костюми – Наталя Ридванецька, балетмейстер Сергій Швидкой.  

Сценічний простір тут об’єднаний трьома локаціями, де, за кінематографічним принципом висвітлення потрібного кадру, розгортається дія. Це кімната Віри, зал ресторану й майданчик у міському парку. Окремі предмети декорації зроблені так, що їхні частини мають мальоване продовження на стінах. Це ілюзорна реальність, без надмірного побутовізму. На стілець можна й сісти, але продовження його спинки намальоване, шухляди комода можна відкрити, але на дверцята вище – лише подивитися. А гомін кольорових дерев у перспективах алеї парку тільки уявляється, хоча лавка й ліхтар у парку справжні. У такому веселому просторі, де життя межує з вигадкою, а мрія суперечить реальності, за задумом режисера опиняться герої. Гойдалки почуттів: щастя – надія, здійснення – неможливість, кохання – обман, Сергій Павлюк зробить основою своєї інтерпретації п’єси.

Від самої прем’єри у виставі зайнято троє акторів – Лариса Трояновська (Віра), Ірина Грищенко (Надя), В’ячеслав Довженко (Кирило). Нещодавно на роль Кирила ввівся ще один виконавець – Валентин Томусяк. Він вніс нові фарби в образ цього віртуозного афериста, цієї неоднозначної шахрайської натури. Кирило в обох акторів – привабливий красунчик, напористий і глузливий, він весь час балансує на межі обману і щирості. Обоє виконавців бездоганно точно проводять цей психологічний поєдинок відвертості й фальші. І Довженко, і Томусяк вишукано пластичні, вправно жонглюють ілюзією правди. У сценах зваблення не тільки Віра, а й глядачі вірять словам цього симпатичного пройдисвіта.

Лариса Трояновська в ролі бізнес-леді Віри демонструє широкий спектр психологічних переживань, її героїня постає зверхньою, розгубленою, замріяною, романтичною, беззахисною, обачливою. Вона здатна виявити характер і захоплено закрутитися в танці, піти на побачення з незнайомцем, безоглядно повірити в кохання і впоратися з обманом. Образ Віри актриса прикрашає самоіронією. Лариса Трояновська створює у виставі передчуття свята, сентиментальної казки про віру, надію, любов.

Тріо персонажів – люди нещасні, кожний по-своєму, але з великою потребою у любові. І шукають вони її, як уміють

Багатогранна й Ірина Грищенко в ролі шахрайки Наді: то вона удає зубожілу перукарку, то безжальну організаторку афери з багатою клієнткою, а то перевтілюється у романтичну французьку співачку в ресторані й чудово проводить музичну лінію вистави.

Це колоритне тріо персонажів – люди нещасні, кожний по-своєму, але з великою потребою у любові. І шукають вони її, як уміють.

Зрештою, вистава про те, що ілюзії здатні врятувати, в них є надійна схованка для душі за будь-яких часів. Тут можна знайти хоча б тимчасовий душевний прихисток від суворих істин дійсності. Публіка охоче приміряє на себе долю головної героїні, щоб повірити у надможливе й стати на мить такою ж щасливою, як Віра, що ризикнула, «замовила» любов і отримала її.