Дзеркало суспільства, від якого моторошно

Подивилася виставу «Троянство» й потрапила в дуже дискомфортний для мене стан. Якщо у перші хвилини вистави я ще усміхалася, то потім було вже не до сміху, я відчувала внутрішній холод, образу, протест, злу насмішку та навіть певну зверхність над собою.

Режисер Давид Петросян із драматургом Максимом Курочкіним показали таке дзеркало нашого суспільства, що мені стало моторошно і я пішла у внутрішній протест, бо виходить, і я є частиною цієї тотальної темряви, яку не хочу приймати, але яка поглинає.

Чому маю аплодувати страшному діагнозу, який мені як людині поставила ця вистава

Від думок про мою реакцію – і емоційну, й тілесну – на цю виставу в мене аж розболілася голова. Фізично не могла встати, коли артисти вийшли на поклон, бо не розуміла, чому маю аплодувати страшному діагнозу, який мені як людині поставила ця вистава. Радості від цього діагнозу не було (хоча актори всі хороші).

Цікаво, як виставу сприймуть інші глядачі (на передпоказі були переважно з театральної спільноти). Бо й сьогодні багато хто сміявся там, де у мене на голові волосся ставало дибки або виникало відчуття збентеження. Чи зчитають вони за цим гумором і сарказмом, що по суті це сміх не над іншими, а над самими собою?

Голоси ветеранів руйнували сюжетну вакханалію, але їх «затанцьовував» черговий гопак

Голоси ветеранів руйнували сюжетну вакханалію, де творча група працювала над «новим» переосмисленням «Енеїди», своєю справжністю і щирістю, але черговий гопак «затанцьовував» їхні голоси. Й у цьому режисерському рішенні Давида Петросяна теж закладене слушне питання – чи готовий глядач до серйозних розмов?

У мене було колосальне бажання відрефлексувати свою реакцію, зрозуміти її, тому я підходила до кожної важливої для мене людини, з якою перетиналася, бо потребувала розмови. Хотіла зрозуміти, чому для мене це був один із найскладніших театральних досвідів за останній час.

Ця вистава підштовхує і до внутрішньої, і до суспільної дискусії та роздумів. Напевно, в цьому і є завдання театру, особливо в часи війни.

Цією постановкою Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка робить непростий, але, хочеться вірити, важливий крок у цьому напрямку.

На фото: Ярина Рудько у ролі молодої акторки з нашаруванням гриму, який хочеться стерти й із її обличчя, і з нашого суспільства.

Ірина Зубченко